Що не так із українським медіаспротивом

Про збільшення впливу проросійських сил на українські медіа в останній час говорять все більше і більше. Підписуються обурені заяви, влаштовуються патріотичні демарші, лунають гнівні заклики... Але чи є надія на дієвість руху, що почав набирати оберти після того, як канал ZIK остаточно відійшов під контроль власників, що орієнтуються на Кремль?

ЗАЯВА ТИХ, ХТО ПІШОВ

В понеділок, 1 липня, колишні співробітники телеканалу ZIK, медіарух «Медіа за усвідомлений вибір», українські громадські організації, медіаексперти та журналісти розповсюдили заяву, в якій закликали владу «запобігти використанню українських телеканалів для просування прокремлівської пропаганди та повзучій окупації медіапростору Росією». Згодом представники Медіаруху передали документ міністерці закордонних справ Канади Христі Фріланд, заступниці Генсекретаря Ради Європи Габріелі Ваттаіні-Драгоні, депутатам канадського парламенту під час третьої Конференції з питань реформ в Україні, що проходила у Канаді. Втім, насправді практично всі меседжі звернення журналістів та медіаекспертів спрямовані суто на внутрішню аудиторію.

Заява медійників з’явилася на світ після того, як телеканал, інформаційне агентство та сайт ZIK офіційно перейшли у власність Тараса Козака — близького соратника й бізнес-партнера Віктора Медведчука. Раніше Козак став офіційним власником «112 Україна» та NewsOne. Внаслідок цих процесів на ZIK розпочалася хвиля звільнень. «Новий менеджмент тисне на журналістів, вимагаючи заміни формулювань на такі, що співзвучні з російською пропагандою», — розповіли автори заяви про події на каналі.

 «Віктор Медведчук та його політична сила не приховують наміру повернути Україну в зону політичного та економічного впливу Росії. Медіаресурс при цьому використовується як знаряддя тиску на владу та формування громадської думки», — наголошують медійники. На думку авторів заяви, цей процес є дуже небезпечним та вимагає втручання владних інституцій.

Президенту України Володимиру Зеленськоиу та його команді пропонується «визначитися з позицією щодо інформаційної інтервенції Росії в український медіапростір та запровадження цензури на телеканалах, контрольованих проросійськими політиками» та «докласти всіх зусиль для запровадження дієвих механізмів, які б дозволили демонополізувати телебачення, гарантували редакційну незалежність, захист від диктату власників, прозорість джерел фінансування медіа, а також підтримали розвиток незалежного Суспільного мовлення».

Національну раду з питань телебачення і радіомовлення медійники закликають «ретельно контролювати відповідність ефірного наповнення телеканалів NewsOne, «112 Україна» та ZIK до українського законодавства та умов їхніх ліцензій».

Від Служби безпеки України підписанти заяви вимагають «дати відповідь, чи використовувалися кошти країни-агресора для скуповування українських медіаактивів, що веде до підриву суверенітету й територіальної цілісності України» та, якщо це підтвердиться, «вжити всіх законних дій для припинення цього процесу».

Публічних людей — політиків, громадських діячів, експертів, діячів культури, мистецтва тощо — закликали до бойкоту участі в ефірах телеканалів, контрольованих Віктором Медведчуком.

До своїх колег — українських журналістів — автори заяви більш поблажливі. Власне, вони їх ні до чого конкретно не змушують, втім, висловлюють сподівання на те, що українські журналісти не будуть знаряддям у руках антиукраїнських політиків.

НЕ РАПТОВО

Сперечатися із висловленими тезами в принципі неможливо. Втім, напевно, боротьба української медіа-спільноти проти російської гібридної агресії та російської п’ятої колони в політиці та медіа мала виглядати трохи по-іншому.

Що ж не так із нинішньою хвилею обурення медійників?

Протидія засиллю присутності проросійських сил в медіапросторі України мала розпочатися із першого дня гібридної агресії РФ. Посилення впливу Медведчука на українські ЗМІ не сталося раптово. «Кум Путіна» як політичний діяч та наближені до нього медіа грали суттєву роль в суспільно-політичному житті України весь цей час — із моменту інвазії зелених чоловічків в Криму та першого бою на Донбасі. Де була медіаспільнота, коли Медведчук став постійним гостем ефірів «112», NewsOne? Чому постійна трансляція російських наративів раптом стала небезпечною лише зараз? Скажімо відверто: впливовий Медведчук сьогодні — це допустимий, толерований Медведчук, з його роспропагандою, вчора.

Так, зрозуміла можлива відповідь драйверів нинішній хвилі обурення — краще пізно, ніж ніколи. Але проблема в тому, що це «пізно» іноді буває дійсно пізно, занадто пізно.

ЩО МОЖУТЬ СПЕЦСЛУЖБИ?

Інший проблематичний аспект — медіаактивісти вимагають від СБУ точково перевірити процес покупки медіаактивів з точки зору наявності «російських грошей».

В мене дитяче питання — якщо це є загрозою національній безпеці, чому спецслужби самостійно не виконують своіх обов’язків, без «вказівок» з боку журналістської спільноти? Є і така ж безхитрісна відповідь.

По-перше, законів, які ставили б надійний бар’єр гібридному проникненню РФ в Україну, в нас немає. В тому числі, й що стосується руху фінансів. Прикладів повно, але не будемо зупинятися на цьому пункті в рамках рубрики, де ми пишемо про медіасправи.

По-друге, скільки завгодно можна обурюватися маніпуляціями та пропагандою — не фейками та дезінформацією, а більш тонкими та неочевидними речами, — але якщо немає конкретних порушень конкретних законів, немає підстав для втручання спецслужб.

У нас не Сполучені Штати, де ЗМІ свого часу могли закрити через збіг меседжів в публікації американського медіа та постулатів пропаганди нацистської Німеччини. В нас не було, немає та не буде ані подібних механізмів, ані політичної волі для їх втілення.  

Можна було б поговорити тут про доцільність запровадження ще одної американської «фішки» — норми про «іноземних агентів», коли організації, в тому числі, медійні, мають зареєструватися саме як «іноземний агент», якщо вони втручаються у внутрішню політику, причому працюючи на іноземну державу. Але наші реалії є такими, що найсправжнісінький іноземний агент у нас буде прикриватися десятком підставних та вітчизняних фірм та фізичних осіб, тим самим роблячи практично неможливим виявлення та доказ свого прямого зв’язку з будь-якою іноземною державою, в тому числі, з країною-агресором. І це третя перепона, яка зокрема робить втручання спецслужб в інформаційний простір дуже проблематичним.

ПРО ГРОШІ

Ще один вузький момент вимог обурених медійників: якщо поставити завдання знайти в українських медіа російські гроші, відповіді можуть бути дуже різними. Не тільки Медведчук має бізнес-контакти з росіянами, скажімо так.

Читачі «Дня» можуть у вільний час, лежачи в гамаку на дачі, на лежаку на пляжі або в квартирі на дивані, самостійно провести журналістське експрес-розслідування. Для цього потрібно згадати («загуглити») власників усіх провідних телеканалів, усіх інформаційних каналів, а потім пошукати в «Гуглі» їхній зв’язок, зв’язок їхніх компаній із російськими структурами, наявність у них, або в їх партнерів, підприємств на території РФ, дані про постачання їхніми компаніями продуктів та послуг на російський ринок.

Тоді буде наочно видно, що проблема російських грошей в Україні є, і вона є системною.

Навіть у часи активної фази війни на сході — коли палали Іловайськ, Дебальцеве — припинити торговельно-економічні контакти із Росією офіційний Київ не наважився, а український бізнес в масі своїй і не вважав за потрібне це робити.

Дуже сумнівно, що в наступні п’ять років влада та бізнесмени стануть більш патріотично налаштованими та радикальними.   

БЕЗ ЄДНІСТІ

І п’яте зауваження до обурення медіаспільноти — стосовно «наступу Медведчука на ЗМІ».

Чомусь медійники, що підтримали заяву ZIK-івців, сподіваються, що їхній праведний гнів мають розділяти й інші журналісти.

«Закликаємо українських журналістів об’єднуватися проти перетворення українських медіа на інформаційно-пропагандистські представництва Кремля.

Віримо, що українські журналісти, незалежно від їхніх переконань та поглядів, не будуть знаряддям у руках політиків, мета яких — фактичне припинення незалежності України», — наголошується в заяві.

Для мене абсолютно не зрозуміло, звідки береться ця віра.

Національна спілка журналістів України — наймасовіша організація, що об’єднує українських медійників — кілька років брала активну участь в проекті, який підтримували державні структури країни-агресора («Дві країни — одна професія»), та просувала в український інформаційний простір російські пропагандистські наративи.

Голова Комісії з журналістської етики Андрій Куликов відвідував «ДНР», проводив там круглі столи і просувавав в українському інформполі тезу російської пропаганди про необхідність вести прямі переговори із бойовиками ОРДЛО.

І це тільки частина подібних прикладів.

Але найпереконливішим доказом марності надій на спільний спротив українських журналістів гібридній агресії кремля є список тих, хто підтримав «антимедведчуківську» заяву. Там багато медійних громадських організацій і практично немає дійсно популярних та впливових медіа — великих телеканалів зокрема.

Треба нарешті сказати чесно та прямо: в Україні немає журналістської солідарності та єдності задля захисту країни від російської гібридної агресії. Немає в нашому медійному середовищі потужного опору наступу РФ. І це, насправді, й є найбільшою та найнебезпечнішою проблемою для вітчизняного інформаційного простору.