Наслідки шоуменізації країни

Багато років тому Володимир АР’ЄВ був зіркою української тележурналістики. Але десять років тому він вирішив робити кар’єру в політиці. Сьогодні колишній тележурналіст є головою підкомітету з питань міжпарламентських зв’язків комітету Верховної Ради України у закордонних справах та віце-президентом Парламентської асамблеї Ради Європи. Але минулого року він несподівано вирішив реанімувати і запустити свою колишню авторську передачу «Закрита зона» — першу програму-розслідування в Україні, і сам став її ведучим.
Майже відразу навколо передачі почалися скандали, а на депутата-телезірку посипалися звинувачення у виконанні політичного замовлення. («День» нещодавно писав про один такий випадок)
Колишній журналіст, а нині політик погодився розказати нашій газеті, навіщо йому знадобилося повертатися на телеекран. Чи був телеведучий з депутатським мандатом щирим та відвертим — вирішувати нашим читачам.
«Я НЕ НАЗИВАЮ СЕБЕ ЖУРНАЛІСТОМ»
— Багато хто здивувався, що ти повернувся у журналістику. Чому взагалі тобі це спало на думку? Чому ти вирішив реанімувати програму «Закрита зона»?
— Коли я побачив, що ведучими на телебаченні є Рабинович, Савченко, Лещенко, Найєм, побачив, у якому напрямку все рухається, то зрозумів, що гібридна війна ведеться проти України не тільки засобами російського телебачення. Багато в чому вона трансформувалася в зовсім інші форми.
Я завжди казав, що на інформаційні виклики ми маємо відповідати дзеркально й адекватно. І тому вирішив, що, як тільки мені буде перша-ліпша пропозиція, я без вагань погоджуся на те, щоб доводити свою власну точку зору через телепрограму в тому форматі, про який вдасться домовитися.
Коли «Прямий» канал, ще на етапі свого становлення, запропонував мені робити передачу («Закрита зона». — Прим. авт.), я погодився. Єдине, що я сказав, що журналістську роботу я робити не стану — нехай теми і матеріали будуть журналістів, я можу лише надати якусь інформацію від себе й організовувати дискусію. Хто є модератором дискусії — журналіст чи хтось інший, — уже не так важливо. Ми бачимо, що модераторами дискусії можуть бути, наприклад, політологи.
Те, що я роблю, це відверто нежурналістські речі, але я ніколи й не намагався їх представити такими. Я не називаю себе журналістом. Я зараз не журналіст. І в журналістику класичну я вже не повернуся. Тому що я не буду ніколи сприйматися як незалежний журналіст. Будь-хто, хто пішов у парламент, назад повернутися до незалежної журналістики не зможе.
Так, (у своїх програмах. — Прим. авт.) я проводжу свою думку. Але в нас плюралізм, і кожен, хто хоче, може проводити свої думки.
— Невже в країні немає нікого, хто може вести телепрограму, крім народного депутата?
— Може, і є. Напевно, у нас є журналісти, які можуть робити розслідування в чистому вигляді. Але запропонували мені — робити програму із серйозними дослідженнями та дискусією. Менеджмент каналу запропонований мною формат влаштував, і ми підписали угоду.
Для мене це творча робота, за це я не отримую грошей. Можливо, канал через те мене й обрав, що мені не треба платити зарплату (сміється). І загалом програма має мінімальний бюджет.
— Той факт, що менеджери каналу запрошують політиків, свідчить про те, що вони не займаються журналістикою. Замість цього в них такий мікс шоу-бізнесу та політичної діяльності.
— У нас до цього давно йшло. Подивиться: у Верховній Раді — з політиків роблять kind of celebrities. Фріки з якихось жовтих програм бігають по кулуарах без жодних перепон. Більшість запитань — із серії «розкажіть анекдот», показують фотографію якоїсь голої баришні й запитують: «А що ви про це думаєте?». Таке враження, що ти прийшов до парламенту, а в кулуарах — вечірка, паті. І таке триває вже багато років. Переважна більшість журналістів, які серйозно працюють у парламенті, давно до цього звикли, і ніхто не обурюється на кшталт «що тут за клоуни».
Я, наприклад, зараз відмовляюся від проектів, які є розважальними. Я не хочу підтримувати цей тренд, що політики — це celebrities. Ні. Celebrities — це ті, хто на сцені.
Саме тому в нас виникають кандидати у президенти — Вакарчук, Зеленський чи ще хто-небудь — Вєрка Сердючка? — це наслідок шоуменізації країни. Я розумію, що я використовую ці тренди, але якщо таким чином я добиваюся до аудиторії, то я буду це робити.
«МИ ЖИВЕМО В ПАРАДИГМІ НАПІВВІЙНИ»
— Знаєш, чому виник скандал навколо програми про «агентів КДБ» Рибачука і Наливайченка? Тому що навіть ті люди, які вважають, що Україна має давати відсіч інформаційній агресії Росії, побачили в цьому сюжеті політичну передвиборчу боротьбу. Тобто нібито відвернулися від реальної загрози і почали боротися з людьми, які належать до «своїх», а не ворогів.
— Люди повинні знати, з ким вони мають справу, нехай роблять висновки. Я не кажу, що хтось поганий. Але для того щоб розуміти, де свій, де чужий, треба мати всю інформацію.
— Дивно виглядає, коли тема давно неіснуючого КДБ несподівано стає актуальною, тим часом як навколо нас шарудить ФСБ, продовжує працювати «Россотрудничество»...
— А про «Россотрудничество» було в нашій попередній програмі.
— І що? Воно працює і далі.
— Питання в іншому. Якщо ви подивитеся, моя програма йде з вересня. Там було дуже багато різних тем, яких у нас ніхто не порушує, крім мене. Я, наприклад, не пам’ятаю про «Россотрудничество» жодного іншого матеріалу.
— Я особисто писала про те, що «Россотрудничество» стоїть за програмою «Дві країни — одна професія».
— Добре, хтось пише, але ці матеріали малопомітні.
— Не помітні, тому що немає підтримки з боку держави тим рухам, які кажуть, що потрібно боротися з російським гібридним впливом. Загалом у мене враження, що сьогодні ми не просто програємо інформаційну війну, а просто не ведемо її так, як це мало б бути. Я не вірю, що всі у владі є зрадниками і не хочуть цього робити. Але чому так відбувається?
— Я не хочу нічого персоналізувати, в даному разі я бачу загальне нерозуміння моменту. Не можна до України застосовувати ті самі стандарти, які можна застосовувати до Голландії, Бельгії, Франції чи Британії. Я хотів би подивитися, як би змінилася інформаційна політика і загалом подача інформації в усіх цих країнах, якби на них хтось напав.
Ми живемо в парадигмі напіввійни. Тобто війна десь є, але в іншому місці її немає. Ми намагаємося зробити вигляд, що війна локалізована лише там, де йдуть бойові дії. Це абсолютно не так. Крім бойових дій, є досить потужна дипломатична атака на Україну, інформаційна атака.
Ми маємо реагувати на ті виклики, які є на сьогодні.
Журналісти повинні робити свою роботу. Але я як політик, який чинить постійний опір різним проявам гібридної війни на дипломатичному та інформаційному полі, вирішив використовувати всі можливості для спротиву.
«В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ У НАС ПРОБІЙ ЗА ПРОБОЄМ»
— Мені здається, що ти, як представник влади, мав не йти на передову інформаційної війни, а організовувати опір.
— Я йду і роблю те, що я вважаю за потрібне. Свого часу я намагався радити (Міністерству інформаційної політики. — Прим. авт.), але відчув, що мої поради не дуже й потрібні. Знаєте, я з тих людей, які не починають кричати: «Чому так відбувається?» — а роблять свою справу.
Було б нечесно з мого боку, якби я зараз на своїй посаді організовував журналістів. А так я пішов сам, з відкритим забралом, і нехай сприймають це як хочуть. Мені байдуже в принципі, як мене будуть критикувати з боку медіаспільноти.
— Розумієш, коли штабний офіцер береться за кулемет, — це є ознакою того, що щось пішло не так.
— А я вважаю, що той, хто робить свою справу найкраще, той і має її робити. Якщо командир є найкращим слюсарем, то він може допомогти відремонтувати двигун у танку. І нічого, корона не впаде.
Я розумію, що йде інформаційна війна, і тому треба відповідати, коли це потрібно, і «важкою» інформаційною зброєю.
Я роблю те, що можу робити. Хочу доводити спокійно та серйозно, але не без привернення уваги жорсткими моментами (маються на увазі скандальні програми. — Прим. авт.) до важливої інформації, щоб люди мали альтернативу. Тому що на сьогодні медіапростір забитий або популізмом, або відвертим інформаційним шлаком, або маніпуляціями. Причому такими маніпуляціями, що коли їх детально проаналізувати, вони є антиукраїнськими, зробленими в інтересах тих людей, які ведуть проти нас брудну війну.
Я роблю те, що я роблю, для того щоб збалансувати ту «інформаційну бодягу», яка існує в нас сьогодні. Хай я викликаю вогонь критики на себе, але я роблю це абсолютно свідомо. Іншого виходу на сьогодні я поки що не бачу.
— А при цьому відомства, які мають організовувати опір в інформаційної війні, діють за правилами, так би мовити, «стратегічних комунікацій», як написано десь у підручниках...
— У нас є шори інформаційних стандартів, які були вироблені в мирний час. У мирний час вони необхідні. Але якщо ми подивимося на роботи американського експерта Марії Мицьо, яка досліджує функціонування інформаційного поля в умовах війни, зовнішньої агресії, то побачимо, що отут якраз маємо проблеми.
Наші посадовці весь час бояться реакції ззовні. Я розумію, що буде критика в Раді Європи чи в інших організаціях. Але витримати критику і захистити країну — це дві речі, які неможливо навіть зважувати на одних терезах.
Нам потрібно зняти шори на час війни і діяти адекватно до викликів гібридного конфлікту. Це необхідність, вона давно назріла.
Якщо дипломатично та військово, за що президент несе пряму відповідальність, ми відповідаємо адекватно, то в інформаційній сфері у нас пробій за пробоєм.
Я вважаю, що ми все ще не перебудувалися під реалії сучасного світу і, вочевидь — це зараз я вже так вважаю, — без залучення закордонних спеціалістів із сучасних антикризових інформаційних програм нам уже вигребти буде важкувато.
