Мюнхенський урок

Британська кінодрама «Мюнхен. На порозі війни» режисера Крістіана Швохова воістину на злобу дня. Мимоволі постають історичні паралелі: 1938-й, рік украй напруженого очікування народів, коли над світом нависає новий морок уселенської бійні — і вже сьогочасна планетарна загроза війни, за новим імперським, путінським сценарієм.

Тимчасове умиротворення Гітлера, відвернення війни за Судети — ціною здачі Рейхові тієї ж таки області Чехословаччини, можливо, й мало сенс для відстрочення початку Другої світової війни. Принаймні цієї логіки притримуються творці фільму, запевняючи: пауза, куплена такою ціною, дала змогу Великобританії краще підготуватися до Другої світової.

Проте історична правда не завжди суголосна правді художній. Вінстон Черчілль писав про Мюнхенську змову, що в результаті вибору між ганьбою і війною Велика Британія отримала і війну, і ганьбу.

Нині наші західні партнери залучили цілий арсенал дипломатичних засобів, щоб гамувати ошаленілу агресію Кремля проти України та її союзників, щоб переконати Путіна відмовитися від маячні одноосібно перекроювати кордони країн, які склалися і скріпилися Правом після Другої світової війни. Але... Знову клята історична параллель: Путіну, як і Гітлеру, не можна вірити. І це цивілізований світ, схоже, нарешті збагнув: США, Великобританія, Канада, Польща, країни Балтії, низка інших держав, не перестаючи вдаватися до суто дипломатичних кроків, взялися допомагати Україні, нашому війську сучасним озброєнням.

На превеликий жаль, не бачу з нашого боку тієї ресурсної мобілізації, яка забезпечувала б надійну оборону. Це треба робити вже і тепер! Свідомі громадяни готові відмовитися від певного комфорту заради того, щоб Україна не лягла під кривавий імперський чобіт.

Жодним чином не засіваючи країну панікою, сьогодні вкрай потрібно, щоб більшість громадян знала, що і як робити у випадку розгортання масштабного вторгнення. Це й буде надійною запорукою проти «панічної атаки».

Бо загальний психоз, як свідчить наша історія, може стати руйнівною перешкодою для реалізації плану оборони. Так було 1941 року: Сталін до останнього дня не вірив у напад фашистської Німеччини. А тому з перших годин нацистської навали, вже коли «Киев бомбили, нам объявили, что началася война», почалася і велика паніка. Не лише серед цивільного населення — серед військових, яким до 22 червня 1941 року наказували «не провокувати німців», «не вірити чуткам про війну», «не сіяти паніки»...

Чим усе скінчилося? Відомо.

Провокувати не потрібно, впадати у панічний відчай — тим паче. Але готувати наші армію і тили до можливої відкритої військової агресії Росії проти України вкрай необхідно. Цьому нині має бути підпорядковано все.

Добре, що почали створювати територіальну оборону. Було б зробити це бодай кілька років тому — нині почувалися б упевненіше. Втім і тут можуть чатувати ймовірні загрози. Варто ретельно перевіряти тероборонівців, щоб у ці підрозділи не затесалися «заслані козачки», які стрілятимуть нам у спину. Щоб під виглядом тероборони не діяли ворожі диверсійні групи. Російської агентури в Україні хоч греблю гати, та й проросійських сил не бракує. Безумовно, це не привід для нагнітання тотальної підозріливості — але це підстава нагадати всім і кожному про рятівну пильність: розпізнавати і виявляти агентуру ворога життєво важливо. Тим більше, якщо «кремлівський фюрер» просто марить оточитися загарбаними фейковими «республіками» з маріонетковими намісниками на чолі. Про цей сценарій попереджають західні розвідки. Треба, щоб і ворог затямив: українці активно готуються протидіяти і цим підступам.

Імовірність того, що Путін може нанести ракетний удар по військових об’єктах та стратегічних підприємствах, дуже висока. Створити протиповітряний щит — безумовно, завдання не з простих, ми згаяли надто багато часу. Але тверда воля Верховного Головнокомандувача, Генерального штабу, керівництва держави і добра воля наших західних сусідів, партнерів з військового альянсу, покликаного боронити Європу, можуть забезпечити у цій царині кардинальний поступ.

І жодної миті не забуваймо: потрібно приростати щирими симпатиками України і противниками російсько-української війни в самій Росії. Не бачу жодної користі від «патріотичного остракізму», яким часто зустрічають наші соцмережі, скажімо, світлини, де наш спортсмен стоїть біля російського. Безперечно, пропагандистська машина Кремля роками методично труїть уми росіян імперською блекотою, і це не могло не скалічити масову свідомість. Тим паче маємо скерувати інформаційні зусилля, щоб зменшити «токсикацію ворожості» до українців принаймні серед притомних громадян РФ. Певен, що більшості росіян війна не потрібна. Вони не хочуть отримувати своїх синів, коханих, батьків, братів «вантажами-200» чи каліками.

В Росії мешкає чимало українців. Навряд чи вони радо підуть війною на землю своїх батьків, дідів і прадідів. Маємо втримати російських симпатиків України у здоровому глузді, не дати їм затруїтися ненавистю і путінським імпер-фюрерством. Ми просто приречені сусідством шукати опертя в здоровій частині російського суспільства.

Розумію, цими нотаткми не можу претендувати на істину в останній інстанції. Можливо, хтось дорікатиме, що, мовляв, узявся не за свою справу. Але як громадянин України я не можу стояти осторонь того, що відбувається і загрожує моїй державі. Надто міцно і болісно засів у пам’яті горезвісний мюнхенський урок.