М’яка конструкція з вареними бобами
1936 року Іспанію накрив жах. Такого на Землі ще не було. Були Чингісхан і Тимур, Атілла і свята інквізиція. Але все це тьмяніє у порівнянні з тим, що згущувалося в Європі в 30-х роках минулого століття і навалилося на Іспанію 18 липня 1936 року слідом за фразою: «Над усією Іспанією безхмарне небо». Повна назва картини Сальвадора Далі: «М’яка конструкція з вареними бобами (передчуття громадянської війни)». Фрагменти людських кісток зібрані у дивний каркас, який за формою віддалено нагадує Іспанію. Увінчує цю страшну споруду голова з шаленим вишкіром, обернена до байдужого неба. І варені боби на випаленій землі. Рік по тому, коли війна з передчуття перетворилася на дійсність, Пабло Пікассо пише свою «Герніку», в якій те, що в Далі було подано як передумова, як стан духу, втілилося в цілком конкретний кошмар наслідків війни.
• Те, що в сучасній Росії згущується атмосфера фашизму, не бачить лише сліпий. Передчуття війни (а у багатьох й очікування) стало загальним місцем у пресі й на ТБ. Кисельов постійно спопеляє США, Соловйов радісно повідомляє, що ведмідь нікому не зобов’язаний повідомляти, де проходять кордони його тайги. Постійними мешканцями студій російських телеканалів стали «лідери Новоросії» Долгов, Рогов та Кофман, які з посмішкою розповідають, як вони прийдуть до Києва й повісять Порошенка та Яценюка. Реакції російської культури на це немає. Я не про протести й цивільну позицію. Я про реакцію мовою культури. У Росії сьогодні немає ні Сальвадора Далі, ні Пабло Пікассо. На тому місці, де раніше була велика російська культура (насамперед велика російська література) — сьогодні зяюча пустка. Пустка має імена, прізвища, по батькові. Немає, кажете, художників? Як це немає? Ось вам, будь ласка, Ілля Сергійович Глазунов, до якого щойно приїжджав в гості сердечний друг Жан-Марі Ле Пен. Ну, той самий, котрий газові камери називав «лише епізодом Другої світової», а своїх критиків єврейського походження обіцяв відправити до печей. Так от, Ілля Глазунов обіцяв Ле Пену включити його портрет до свого чергового епічного полотна. А ви кажете, Далі, Пікассо, передчуття якісь. Тут не передчуття, а очікування!
Серед авторів таких популярних видань як «Вести» та «Комсомолка» багато хто побоюється, що очікування війни, її передчуття може виявитися помилковим, і жага війни залишиться невгамованою. Уляна Скойбеда в «Комсомольской правде» від 1 листопада засмучується: «Вибух патріотизму на хвилі Криму був великий, але він минає, минув. Потрібне нове підживлення, але ми не завоювали Новоросію (ополченці не беруться до уваги) і не перемогли Київ... Хотілося б зрозумілих дій, плану, як уряд виводитиме країну з нинішньої ситуації. Проводити земельну реформу? Виганяти всіх безробітних в поле? Відбудовувати підприємства? Все для фронту, все для перемоги? Але ж фронту немає, ось і когнітивний дисонанс...». Щоб хтось із читачів не вирішив, що журналістка «КП» всього лише ділиться своєю думкою, Скойбеда пояснює статус своїх текстів так: «Я чую шурхіт подій. Знаю, де впаде дерево. Тому мої колонки викликають явище резонансу. Я відчуваю настрій суспільства». Навіщо нам Ахматова? У нас є Скойбеда.
• Але наймасштабніша постать зяючої пустки сучасної російської культури — це Микита Сергійович Михалков. Фігура воістину епічна. Історія його творчості — це історія деградації російської масової культури: від «П’яти вечорів» та «Урги» через «Стомлених сонцем» до нинішнього фіналу: до «Сонячного удару». Ось це головна культурна подія року, показана у святковий «День народної єдності» 4 листопада по головному державному каналу країни «Россия-1». Фільм, на який було витрачено мільярд рублів, повністю провалився у прокаті. Навіть у дружній Сербії, куди Михалков привіз свій шедевр, квитки не продавалися, а замість квитків народ скликався безкоштовними запрошеннями. Так безкоштовно роздаються рекламні буклети або пропагандистські листівки. Власне, фільм і є такою листівкою, тільки дуже довгою (3 години чистого часу), неймовірно нудною і нескінченно вульгарною. Буніна, за мотивами якого нібито знято фільм, немає зовсім. Аніскілечки. Ні крапельки. Замість прозорої, простої та глибокої прози Буніна — набір пласких та дуже багатозначних михалковських штампованих символів: блакитний шалик, що півгодини літає в повітрі, який потім затягує в трубу пароплава, звідки він повертається неушкодженим і повітряно-чистим. Дитячий візок, що скаче по сходах у вогнище громадянської війни, — безглузда спроба встановити діалог з покійним Ейзенштейном в однобічному порядку.
Відчуття надзвичайної незручності від цього витвору виникає не лише від його неталановитості та вульгарності. Не лише від того, що замість бунінського цнотливого опису пристрасті, Михалков дає постільну сцену, що супроводжується для наочності роботою поршнів пароплавного двигуна. Це на той випадок, якщо хтось із глядачів не зрозуміє, що там відбувається між голими й спітнілими героєм та героїнею фільму. Головна незручність — від надзвичайної повчальності фільму, його повчального характеру у дусі радянських агіток. Герой протягом трьох годин ставить одне питання: «Як це сталося?», маючи на увазі кошмар революції та громадянської війни. Михалков не покладається на розум глядача й відкритим текстом відповідає на це питання: вся біда в освіченості народу, в науці, а також у свободі слова й думки, завдяки яким стає можливою критика влади. Ось вам приклад — символ: хлопчикові в дитинстві вчитель розповів про еволюцію. Хлопчик здивувався: як це так, значить і цар із царицею походять від мавпи?! Бо це ж що виходить?... А в наступній сцені цей хлопчик, ставши дорослим, показаний вже співробітником ВНК (рос. ВЧК), котрий організовує садистське й підле затоплення баржі із замкненими в трюмі офіцерами, — врангелевцями. Дарвін як безпосередня причина садизму й підлості.
• Двадцяте століття було століттям ідеологій. Різних: релігійних і світських, лівих і правих, тоталітарних і демократичних, нелюдяних і гуманних. Але всі вони з тією або іншою мірою успішності виконували функцію соціального клею. Здійснювали збірку суспільства, сприяли вростанню індивіда в соціум. Тобто, робили те, що в минулі століття робили громади, гільдії, класи. У сьогоднішній Росії, незважаючи на жагу державної ідеології, її немає і бути не може. В Михалкова, як і в Путіна, як і в Кисельова, Гундяєва (Патріарх Кирило), Соловйова та інших «железняков» і «ярових» ідеологія не може бути присутня не тому, що її не можна вигадати, а тому, що ідеологія виникає як певна єдність й ієрархія цінностей. А у всієї вищезазначеної компанії цінність одна: збереження влади й примноження власності. Тому всі вони однаково сумують за імперією та радянською владою, легко можуть змінювати місцями «червоних» і «білих», чекістів і білогвардійців. Стан російської громадянської свідомості сьогодні точнісінько нагадує те, що зображено на картині Далі: ось людські кістки, ось варені боби, а ось порожня земля.
• Слова й цінності не мають жодного значення. І, врешті-решт, взагалі втрачають сенс. Наприкінці минулого тижня 31 жовтня я брав участь у передачі «Мнения сторон» на «Радио Москвы». Це одна з небагатьох програм, в яких я ще можу брати участь, оскільки її ведучий, Ігор Ігорєв, веде дискусію як професійний журналіст, а не як, наприклад, Соловйов або Толстой. Моїм опонентом був політолог Павло Святенков. Почали говорити, природно, про Україну. На мою тезу про те, що Росія стала першою та єдиною державою, яка після Другої світової війни вдалася до анексії, тобто вкрала шматок території іншої держави, я чекав заперечень у традиційному дусі про Сербію, про справедливість, волевиявлення. Але отримав несподіване. Політолог Святенков, що має дві (2) вищі освіти, МДУ та МДІМВ (рос. МГИМО), пояснив мені й радіослухачам, що перший акт анексії після 2-ї світової зробила Україна, яка 1954 року вкрала у Росії Крим. На питання, чи розуміє політолог, що УРСР та РРФСР не були самостійними державами й кордони між ними були такою самою умовністю, як і кордони між Тульською та Московською областями, політолог повідомив, що він точно знає, що тоді в СРСР це були різні країни, й Україна вкрала у Росії Крим. Мені тоді пригадався герой оповідання Шукшина, Гліб Капустін, дискусії з яким не міг витримати жоден міський інтелігент.
В умовах неможливості дискусії та культурного діалогу на перший план виходять інші форми опору. Минулого тижня хороший досвід продемонстрували в Литві, де отримала підтримку ініціатива РІА «Новый регион 2» про те, щоб усі компанії, які розміщують рекламу на російських телеканалах, містили на своїх товарах наліпку із зображенням колорадського жука. Цей аргумент напевно буде почуто, оскільки він торкається зрозумілих усім кисельовим-соловйовим речей.