«Ми маємо перервати ланцюг геноциду росії проти України»

Журналіст Дмитро ТУЗОВ – про побачене на Київщині і в Чернігові, історичні аналогії, та як батьки рятували від окупантів книгу «Дня»

Журналіст (ведучий програм на радіо НВ), колумніст, документаліст, політичний оглядач Дмитро Тузов під час війни, крім висвітлення й оцінки подій, долучається і до безпосередньої волонтерської гуманітарної роботи, зокрема співпрацюючи із Першим добровольчим мобільним шпиталем ім. М. Пирогова, екіпажі якого не лише виконують медичні завдання, а й привозять гуманітарні вантажі у щойно звільнені населені пункти Київщини, Чернігів тощо. Із запитання про відчуття і враження від побаченого в цих поїздках ми і розпочали розмову з паном Дмитром, присвячену цінності знань історії:

«РОСІЇ НЕ ВДАСТЬСЯ «ПРОПЕТЛЯТЬ», ЯК ЦЕ ВОНА ЗРОБИЛА У ВИПАДКУ З ГЕНОЦИДОМ-ГОЛОДОМОРОМ»

– Враження дуже гострі. Я розумів, що потрібно не лише документувати злочини російської федерації, а й паралельно ще щось робити, тому просто щасливий долучитися до місії ПДМШ у різних містах. Медики-добровольці заходять у міста практично синхронно зі Збройними силами України. В одному із епізодів я був свідком, як ПДМШ евакуювала людину, котра місяць не отримувала медичної допомоги, – вона перебувала в передінсультному стані. Це означає, що окупанти, які зайшли в наші міста, позбавляють людей елементарного – у людей проблеми з харчами, медициною.

Це спланована, геноцидна практика путінського режиму на позбавлення українців усіх надбань сучасної цивілізації. І коли окупанти луплять авіаударами по нафтобазах і складах продуктів, я розумію, що це руйнування інфраструктури є абсолютно свідомим. Вони намагаються Україну загнати десь на рівень середньовіччя. Це одне із завдань путінської доктрини стосовно України. Ворог розуміє, що не може отримати перемогу на полі бою і намагається позбавити людей найелементарнішого. А отже, завдання путінського режиму – винищити якомога більше українців, тому що люди гинуть не лише від прямих влучань авіабомб і снарядів. До слова, я в Чернігові бачив просто зруйновані авіанальотами квартали. Практично знищено приватний сектор навколо міста, і в самому місті цілі квартали. Вони використовують так звані бункерні авіабомби, які пробивають багатоповерхівку з горішніх поверхів до нижніх і вбивають людей. Так от, під російською окупацією люди гинуть не лише від прямих влучань авіабомб, крилатих ракет, балістичних ракет, мін, артилерійських снарядів, а й від того, що їх позбавляють елементарних надбань цивілізації. Тому мені було дуже важливо, співпрацюючи з ПДМШ, долучитись як до гуманітарної місії, так і до висвітлення того, що відбувається на територіях, куди зайшли російські окупанти. По-перше, вони винищують людей, по-друге, вони винищують інфраструктуру, щоб це вбивство тривало у відкладеному часі. Як я вже сказав, на мою думку, це абсолютно свідома політика – геноцидна. Вони настільки ненавидять Україну, що навіть не побоялися міжнародного осуду і того, що зараз уся планета спостерігає за звірствами росіян в українських містах.

З іншого боку, я розумію, що вони просто не встигли замести ці сліди. Ясна річ, зруйновані будинки не відбудувати, але тут вони включають свою перевірену роками пропаганду про те, що українці самі в себе стріляють, тут нічого нового. Уся ця соловйовщина-кисельовщина відпрацьовувала це впродовж багатьох років. А от те, що вони залишили сліди свого мародерства і вбивств цивільного населення, я пояснюю тим, що вони не очікували, що доведеться відступати, і робити це доволі швидко, простіше кажучи, драпати з тих міст, які вони захопили.

Ми спілкувалися з людьми в Гостомелі, які розповідали: у них у багатоквартирному будинку був повний трус – виламували двері в кожну квартиру. До речі, керівник ВЦА також підтверджує, що в Гостомелі не залишилося цілих дверей. Окупанти вдиралися в помешкання і пакували величезні торби, величезні поліетиленові пакети для сміття – вкидали туди все, що вважали цінним. Найперше – електроніку, харчі, й навіть доходило до того, що вимагали в місцевих натільну білизну, тому що вони нею не забезпечені. Путін їх послав, щоб вони за два дні умовно захопили Україну, і вони справді обідрані. Це таке озлоблене, голодне військо, яке паразитує мародерством і вбиває в тому числі мирних громадян. Вони вбивають і військових, що також є воєнним злочином. Так от, напакувавши ці пакети, торби і різні мішки, вони настільки швидко відступали, що в тому будинку, де ми спілкувалися з людьми, вони просто все це залишили, навіть не встигли вивезти. Це означає, що в них була паніка з істерикою, це був відступ. Тому вони не приховали наслідків свого воєннного злочину. А злочин очевидний – наприклад, металевий потік автомобілів, який застиг у часі: це люди, які намагалися вискочити з того пекла, яке влаштувала російська армія – авіацією, артилерією обстрілюючи місто. Зокрема, в Ірпіні машини пошматовані, значна частина розстріляна, спалені – це автівки цивільних людей, там узагалі не було військових.

Застосування грубої сили – це, звісно, по-перше, залякування, по-друге, просто прояв тваринної ненависті до України й українців і водночас це відчуття вседозволеності. Відсутності відчуття, що доведеться за все відповідати.

Дуже добре, що ці очевидні докази воєнного злочину зараз фіксують як самі журналісти, так і міжнародні колеги. Сподіваюся, що будуть працювати спеціальні експертні місії, які чітко розпишуть, встановлять і покажуть масштаби цього воєнного злочину.

На сьогодні вже відомо, що спроби цієї соловйовщини – я так умовно називаю всю дезінформаційну машину путіна – виявляться абсолютно неефективними, тому що Україна зацікавлена в тому, щоб були проведені відповідні експертизи, і доказова база вже на сьогодні збагатилася даними супутникового моніторингу міжнародних компаній, які свідчать про те, що вбивства відбувалися в період окупації наших міст, зокрема ідеться про Ірпінь, Гостомель, Бучу, Ворзель, Бородянку, і тіла загиблих людей знаходилися на вулицях цих міст у період російської окупації.

Так що я думаю, що Росії не вдасться «пропетлять», як це вона зробила у випадку з геноцидом проти України, наприклад, у 1930-ті роки, коли голодом було замучено мільйони українців. У цьому разі ми просто не маємо права дозволити спустити цей воєнний злочин на гальмах, і цього точно не станеться.

Для мене було важливо зафіксувати, побачити все на власні очі, сфотографувати, відзняти, поспілкуватися з місцевими. Вважаю, що це теж частина роботи з документування злочинів російської федерації в Україні.

«ПРИКЛАДИ РОСІЙСЬКИХ ЗВІРСТВ ПРОСТЕЖУЮТЬСЯ В УСІЙ ІСТОРІЇ»

– Хотілося б звернутися до історії: коли весь минулий тиждень оприлюднювалися факти цих звірств, частина, зокрема фейсбук-спільноти, почала казати, що це просто нечувані речі, а інша, менша, – що це власне і є «почерк» російської армії, починаючи ще від Андрія Боголюбського (до слова, нещодавно про цю російську «традицію» на сайті «Дня» нагадував доктор історичних наук Георгій Папакін  ). І тут постає питання історії – наскільки ці знання важливі особисто для вас і, на вашу думку, яку цінність вони матимуть для всієї нашої спільноти і зокрема журналістської?

– Я теж поділяю думку ще древніх греків, які сказали, що в цьому світі все може бути, бо все вже було. Якщо подивитися вглиб історії, то можна знайти дуже багато аналогій оцієї дуже часто невиправданої жорстокості. Невеликий приклад – кожен із нас може з’їздити в Батурин (до слова, це була одна з важливих точок для інтектуальних мандрівок багатьох учасників Літньої школи журналістики «Дня». – Ред.) і побачити в місцевому музеї залишки жителів міста, які були вбиті російськими військами, що вдерлися в Батурин. Що мене дуже сильно вразило – що це і залишки жінок, і дітей, яких було винищено без розбору. Вбивали всіх. І коли я сьогодні бачу розстріляні автомобілі з написом «Діти», то розумію, що природа цього звірства не змінилася з плином часу. Сутність ставлення Росії до України практично не змінилася.

Таких прикладів справді можна наводити дуже багато. Найяскравіший для мене – хвилі геноциду-Голодомору, які було влаштовано штучно в Україні.  Коли я бачу кадри, як палають склади з продуктами в Україні, розумію, що били не по воєнному об'єкту, а свідомо, щоб створити певний дефіцит продуктів, а можливо, навіть влаштувати новий голод в Україні. Посівна кампанія зараз проходить в умовах бойових дій. На світовій біржі на це вже відреагували: прогнозується певний дефіцит продуктів взагалі на всій планеті через вторгнення Росії в Україну.

Тож це свідоме продовження політики геноциду щодо України, і сам план знищення інфраструктури – щоб знекровити, знеструмити всю країну. Щоб українці не могли пересуватися: от їх вбивають ракетами в якомусь місті, й вони мають сидіти і чекати, поки чергова крилата ракета прилетить у їхній будинок.

Сьогодні в Краматорську (розмова відбувалася 8 квітня. – Ред.) обстрілювали вокзал, переповнений народом. На жодному з напрямків путін не отримав такої потрібної йому перемоги, тож він зосередиться зараз на сході нашої країни. Тому люди, які бачили перед собою картинки Маріуполя, Харкова, тих же Сум і Чернігова, розуміють, що ризикують опинитися в зоні інтенсивних бомбардувань і обстрілів. Вони намагалися виїхати з Краматорська, і удар підло було завдано по найбільшому скупченню людей. Навіть війна в режимі онлайн і війна в прямому ефірі не зупиняє цього психопата, він продовжує свій диявольський план знищення українського народу.

Злочин у Краматорську і спроби знищити той самий Маріуполь, обстріли на Харківщині повністю спростовують міфи про те, що росіяни захищають російськомовне населення – вони його знищують. Фактично ми маємо справу з імперією, яка вважає за можливе стирати з лиця землі інші країни і народи.

До речі, вони ж цього ніколи й не приховували. Цього не приховував путін, починаючи з мюнхенської конференції 2007 року, де він виступав із програмною промовою, не приховують цього і менші шакальчики, як-от уже мертвий Жириновський, який говорив, що Київ і Львів треба бомбардувати – він же теж був одним із нацьковувачів цього нещасного (у моральному плані) російського народу на українців. Врешті вони розв’язали війну і довели свій народ до стану дегуманізованої орди, яка готова йти вбивати за наказом. Адже ці авіабомби скидає не особисто путін, це ж конкретний пілот, конкретний артилерист, зрештою просто рядовий кулеметник чи автоматник, який розстрілює автомобілі з цивільними людьми. Уявляєте, як затрамбували їм мозок ненавистю до українців, що вони готові до масових вбивств?! Фактично російські окупанти європейську країну перетворюють на сирійський післявоєнний ландшафт із битої цегли. І роблять вони це абсолютно свідомо, щоб путін міг показати пальцем на Україну і сказати своїм підданим: «Вот видите, есть еще народы, которые еще хуже нас живут». Він із цією притаманною йому цинічністю і вся його кисельовщина-соловйовщина будуть це робити, навіть не маю сумніву.

Так що ці приклади простежуються в усій історії, але наше завдання зараз – змінити хід цієї історії. Це насправді героїчні дії Збройних сил України і всього народу, тому що це справді народна війна. Подивіться, як повстали на півдні й сході країни люди, які готові голіруч зупиняти окупантів та їхню бронетехніку, вони виганяють їх зі своїх міст і кричать: «Русский солдат, иди домой, водки нет, иди за своим кораблем». І що Херсон – це Україна, Мелітополь – це Україна, Бердянськ – це Україна. Люди готові пляшками із запалювальною сумішшю зупиняти російські бронетанкові колони, палити бензовози, щоб позбавити окупантів можливості рухатися далі.

Ми зараз маємо зробити все, щоб перервати цей ланцюг геноциду росії проти України, абсолютно змінити історію і зробити так, щоб російський окупант знав, що, заходячи на територію України, він потрапляє у величезну пастку, з якої живим йому просто не вийти.

Сподіваюся, що ми доведемо свою справу до перемоги і зробимо все, щоб ця перемога гарантувала: більше ніколи жодної хвилі геноциду проти українців не буде.

Найбільша небезпека зараз на сході нашої країни, треба вистояти там. Але треба, щоб ні в кого не було жодних ілюзій, якщо путін щось там відкусить знову: він же відрізав нашу країну шматочками – частину Донецької й Луганської областей, Крим, далі він перетравлював ці території, проводив там насильницьку паспортизацію. Адже, не маючи російського паспорта, жити на захоплених територіях практично неможливо, будь-яка людина стає об’єктом усіх можливих репресій. Потім він вирішив рухатися далі, вже аж на Київ і на Львів, і з притаманною йому брехливістю вони у Москві назвали все це «спецоперацией на Донбассе». Важко повірити, що можна настільки нахабно брехати і перекручувати те, що відбувається, але вони досі «впарюють», принаймні своїм підданим, що проводять «спецоперацию на Донбассе». При тому, що вже важко назвати велике місто в Україні, яке вони не бомбардували. Повідбивати руки! Як фізично, так і в інформаційній сфері, тому що всі ці ідеологи сучасного російського фашизму, які представляють медіасектор, мають відповідати нарівні з воєнними злочинцями, які дали наказ, – путіним і його зграєю (Шойгу, Патрушев, Бортніков, Лавров). На лаві підсудних на новому Нюрнберзькому процесі мають сидіти і медіакілери, які роками розпалювали ненависть до українців і фактично були співучасниками вторгнення в Україну.

«МИ ВЕДЕМО ДУЖЕ УСПІШНУ ІНФОРМАЦІЙНУ ПРОТИДІЮ»

– Як ви вважаєте, наскільки ми зі свого боку були медійно готові до зустрічі з ворогом? Наскільки наша медіаспільнота і сама відчувала, і своїй аудиторії доносила інформацію про те, з яким ворогом ми маємо справу? Чи було це історичне відчуття, чи все-таки в цьому сенсі було недопрацювання?

– Загалом, вважаю, українські медіа виявилися на висоті. На мою думку, вони перемагають оцю величезну путінську медіаімперію, притому що в нас непорівнянні ресурси. У них мільярди нафтодоларів вкладають в усі ці «раші тудей», «комсомольские правди» – усе це дезінформаційне лайно. У нас таких ресурсів, зрозуміло, немає, але, зважаючи на те, що ми, як і військові, на своїй землі і вже маємо імунітет проти дезінформаційних атак, якого набули з 2014 року, ведемо дуже успішну інформаційну протидію. Є ж абсолютно чіткі результати цієї війни. Весь світ бачить злочини росії практично в прямому ефірі. Це, до речі, те, що було з 2014 року, коли наші журналісти буквально в окопах, на лінії фронту, ризикуючи своїм життям, вели репортажі й показували, що відбувається. До речі, знову повертаючись до теми Голодомору, – я серйозно вважаю, що Голодомор став можливий тому, що не було інформаційного спротиву, світ насправді навіть не знав, що відбувається в Україні. А кілька західних журналістів були просто підкуплені сталінським режимом.

«У НАС ДОСІ, МАБУТЬ, ПРАЦЮЄ ЗАГІН ПУТІНСЬКОЇ М’ЯКОЇ СИЛИ»

– Той же Волтер Дюранті…

– Так, навіть людина, яка була нагороджена Пулітцерівською премією, котра фактично оспівувала сталінський режим. Він так само був підкуплений (нагадаємо, першим світу історію Волтера Дюранті й Гарета Джонса розповів на шпальтах «Дня» світлої пам’яті Джеймс Мейс. – Ред.)

Зараз, з 2014 року, завдяки тому, що наш інформаційний сектор працював дуже активно, росія визнана країною-агресором, проти росії застосовано масштабні економічні санкції, створено антипутінську коаліцію, і в цьому точно є внесок українських медійників. Важко розподілити, тому що тут працювали всі: дипломати, юристи, наші військові… Одним словом, наша країна об’єдналася.

Звичайно, у нашому медіасекторі є і негативні явища. Починаючи з 2014 року, в Україні працював, і досі, мабуть, працює, вже замасковано, загін путінської м’якої сили. Я називаю м’якою путінською силою те, коли під гаслами якоїсь демократичності насправді просувають тези, які точно розроблені політтехнологами в кремлі. Зокрема, на ефірах пропутінських, промосковських каналів, із так званого холдингу Медведчука. Медведчук, Козак, Кива та Рабінович не вилізали з ефірів як персонажі, яких постійно запрошували, але ті особи, яких не можу назвати журналістами, все це обслуговували і насправді сприяли російській агресії, розкручували цей маховик. Понад те: путін, ухвалюючи рішення про вторгнення в Україну, мав викривлену картину, він думав, що тут лояльне до нього населення, яке підтримає вторгнення, що тут медіасектор, який підтримає окупацію, і таке інше. Я не знімаю відповідальності з тих персонажів, які себе називають журналістами, хоча журналістами вони не є, за те, що вони сприяли путінському вторгненню. Вони обслуговували Медведчука, вели телемарафони з Москвою, на яких розповідалося, що «это киевская власть развязала войну», «это киевская власть поссорила два народа» – усі ці фейки. Ситуація абсолютно парадоксальна: у нас російські війська вбивали українців російською зброєю, водночас в Україні були майданчики, які поширювали фейки про «винних у всьому українців». Усе це було на наших очах. Зараз значна частина цих медіакілерів імені Медведчука перефарбувалася, вони стали «дуже патріотичними», частина з них навіть веде національний марафон.

Усе це дезінформаційне лайно – це їхня відповідальність. Думаю, що рецидиви цієї путінської м’якої сили ми з вами ще будемо спостерігати, але справжня українська журналістика не є колабораційною, вона працює якісно, і світ загалом бачить правду, так само і співгромадяни бачать, що відбувається. Вважаю, що в інформаційній війні ми перемагаємо ворога.

ПОРЯТУНОК «ПОВЕРНЕННЯ В ЦАРГОРОД» – ЯК ПОРЯТУНОК ПРАПОРА

– Знаю, що для вашої родини теж дуже важлива цінність історичних знань, і дуже промовистий приклад цього – що ваші батьки, навіть коли евакуювалися, взяли із собою одну з історичних книжок із Бібліотеки газети «День» – «Повернення в Царгород»…

– Так, це правда. Цю книгу подарувала моїй мамі Лариса Олексіївна Івшина. До речі, був такий цікавий епізод, коли мама телефонувала в один із радіоеферів, де говорили про те, що українцям потрібно повертати історичну правду, і порекомендувала, щоб усі прочитали книгу «Повернення в Царгород», яка руйнує псевдоісторичні наративи московської пропаганди.

Справді, мої батьки опинилися в складній ситуації, коли вони вже були фактично відрізані від великої України й була загроза, що окупанти зайдуть у цей населений пункт. Уявіть собі, 80-річні люди зібрали те, що можна в руках із собою забрати. А як ви знаєте, українці несуть із собою своїх улюблених тварин – собачок, котиків... Ну от у них були і собачка, і котик, і мама врятувала книжку. Було важливо, щоб окупанти, які таки зайшли, і зайшли в батьківський будинок, не знайшли цю книжку і не познущалися з неї. Це був як порятунок прапора. І ось літні люди через вузенький місточок із дощок форсували пішки Ірпінь під автоматами окупантів.

Взагалі всі наші люди – це ще один ляпас путінській росії. Вони ж думали, що назвуть себе визволителями, а люди від них тікають і йдуть до своїх – у міста, які обстрілюються цими ж російськими окупантами. Тобто йдуть у небезпечне місце, але подалі від цього «російського міра», ідуть туди, де Україна. Мені здається, це теж така гарна ознака, що ми переможемо. Ця війна – це битва цивілізацій, люди не хочуть потрапити в путінський концтабір, який він збудував на місці того, що зараз називається російською федерацією.