МЕНЮ

Кожному свій парад

Ігор ЛОСЄВ
6 вересня, 2019 - 12:01
Багато хто досі загіпнотизований електоральними перемогами Зе і вважає, що вони дають право на деякі елементи свавілля

Як відомо, Президент Зеленський скасував військовий парад з нагоди Дня незалежності, що багатьма було сприйнято як неповага до захисників Вітчизни. У результаті відбулися два паради: офіціозний і суспільний. Другий провели самі ветерани війни за незалежність України. Людей там зібралося набагато більше, ніж на офіціозі, та й люди там були явно більш мотивовані, зі своєю позицією, а не просто вуличні глядачі. Бійці й ті, хто співчуває їм, відправили своє символічне послання владі: українські патріоти все ще сильні. А отже, ставати на коліна  перед Путіним буде нелегко...

Ми бачимо, що в опозиції до команди Зе виявилася найбільш інтелектуальна, патріотична й рішуча частина населення. Так, це меншість, але це активна меншість, здатна на жертви в ім’я України. Саме така активна меншість, як свідчить історія, часто вирішувала результат справи.

Деякі діячі, які квапляться примазатися до нової влади, розповідають про якісь грандіозні успіхи «зеленої» команди. Я буду радий будь-якому успіху Зеленського на користь Україні. Але де ці успіхи? Поки нічого, окрім максимальної концентрації влади в одних руках, ми не бачимо. Країну вже, всупереч Конституції, де-факто перетворили  на президентську республіку. А що далі, режим типу білоруського? У кадровій політиці, як стверджують деякі оглядачі, пан Зеленський перевершив Ющенка з його «любими друзями» та Порошенка з його «кумами», колишній  радник Путіна Андрій Ілларіонов такий тип кадрової політики назвав «своїзмом», тобто призначенням на всі посади лише своїх, особисто відданих людей, незалежно від рівня їхньої кваліфікації та моральних якостей.

Багато хто у нас досі загіпнотизований електоральними перемогами Зе і вважає, що вони дають право на деякі елементи свавілля. Але при найближчому розгляді перемоги виявляються не такими вже й переможними. Так, це було геніальне рішення, провести дострокові (з юридично сумнівними підставами) парламентські вибори влітку, коли люди у відпустках, у поїздках, на дачах, городах і так далі. Уперше за кілька десятиліть в Україні на вибори до Верховної Ради прийшло менше 50% виборців. Але в результаті за «слуг народу» «господарі» дали лише 22% голосів від усіх, хто має право голосу. А дехто стверджує, що навіть 20%, а не 22%... А на президентських виборах за Зеленського проголосувало 44,5% від усієї кількості виборців, що означає відсутність підтримки з боку більш ніж половини нації. Тому на Банковій не слід спокушатися, всі свої дії виправдовуючи масовим схваленням виборців. Та й любов народу — величина вкрай непостійна. До речі, в Румунії 1989 року «батька румунського народу» товариша Ніколая Чаушеску скинули й розстріляли після величезного мітингу, що відбувся... на його підтримку. Щоправда, цей мітинг плавно переріс у повстання. А може, успіхи є на світовій арені? На жаль. Там швидше провал. За  Порошенка (до якого є багато справедливих претензій) ніхто не говорив на міжнародних зустрічах про Україну за відсутності України. За  Зеленського це стало звичайною практикою. Авторитет  нашої країни у світі помітно навіть не знизився, а впав. Долю України світові лідери обговорюють за нашою спиною. Нас елементарно не поважають. І це результат роботи команди Зе. Можна, звичайно, здійснювати десятки зарубіжних вояжів. Але яким є коефіцієнт їхньої корисної  дії? Досі не можу схаменутися від виступу Президента на офіціозному параді, де він обіцяв, що незабаром ми слухатимемо не зведення Генерального штабу, а повідомлення з пологових будинків про кількість хлопчиків і дівчаток, що народилися. Людина впала на Землю з Місяця? Але ця людина працює в нас Президентом і верховним головнокомандувачем. Невже Росія припинить проти нас війну? Ні. Цього не буде, поки РФ не зазнає серйозної військової поразки. Які вісті з пологових будинків, обіцяні Зеленським, якщо на кордоні його й нашої країни стоїть потужна армія вторгнення (за словами російського військового експерта Павла Фільгенгауера, буквально останніми роками РФ сформувала 146 батальних тактичних груп), готова у будь-який момент кинутися вглиб України, а пан Зеленський нам казочки розповідає. Воістину: ...присплять лукаві і в огні її окраденую збудять.

І потужність Росії у прикордонних з нами регіонах збільшується на тлі нашої слабкості, рихлості держави та наївності (що доходить до дурості!) нової влади, яка культивує сміхотворну ідею «домовитися» з Путіним. З Путіним домовитися неможливо, перед ним можна  лише капітулювати.

У античні часи Олександр Македонський попросив великого ученого навчити його геометрії, але трохи легше, без особливих зусиль, швидко й не напружуючись. Учений відповів: «Царю! Немає царських доріг у геометрії!» І у війні немає спеціальних доріг для «геніїв» 95-го кварталу. Воювати доведеться, як і всім іншим народам, — кров’ю, потом і сльозами. І чим швидше ми все це зрозуміємо, тим швидше прийде успіх.

Останнім часом часто дивлюся ток-шоу «Говорить Великий  Львів», на тлі всіх інших воно справляє приємне враження чогось живого, там є і справжня політика, і пристрасть, і відповідальність за долю країни. До речі, здивувала активна учасниця дискусій Ірина Фаріон, передусім тверезістю думок і невідхильністю аргументів. Шкода, що раніше у неї був інший стиль. А якби у минулому вона уникала непотрібної істеричності й надмірної афектації, то могла б своїм словом набагато більше послужити Україні. Фаріон справедливо зазначила, що зростання й культивування капітулянтських настроїв усередині України підштовхує Захід використовувати нашу країну як розмінну монету у відносинах з Росією. Поки в Україні відволікають увагу суспільства політичним цирком з професійними клоунами, тривають інтенсивні закулісні переговори, характер яких нам мало відомий. Але у будь-який момент українцям можуть підсунути дуже неприємний сюрприз. Учасники обговорення на ток-шоу «Говорить Великий  Львів» дійшли висновку: «Росія прагне ліквідувати Україну зсередини, впливаючи різними способами на Зеленського та його команду». А поки Львівщина залишається останньою нескореною територією України, що не капітулювала перед популізмом і плебейством. У потоці новин уже майже забули про конфлікт Офісу Президента з міським головою Києва Віталієм Кличком. Тоді Андрій Богдан вимагав обмеження влади Кличка в столиці, оскільки, мовляв, той не контролює Київраду. Але в якому законі України написано, що перша особа селища, сіла, району, міста й так далі зобов’язана контролювати обрану громадянами раду? Це команду Зе охопило бажання контролювати все й усіх.

До речі, чи не свідчить подібне про потужний потенціал авторитаризму серед «зеленої» публіки? Вони тут збираються внести (кількість депутатів ВР від «слуг народу» дозволяє) понад 400 поправок до Конституції, після чого від неї мало що залишиться. Чи не прокинемося ми зовсім в іншій країні? Як Кличко має контролювати київських народних обранців? Підпорядкувати їх собі, мати на них компромат, залякувати їх, шантажувати? Ми ж пам’ятаємо, як Кучма контролював парламент, як це робив Янукович... Богдану теж хочеться? Чи їм у Києві просто потрібен свій «гауляйтер», за якого кияни вже більше ніколи не змогли б вийти на Майдан? Думаю, що ця історія матиме продовження. На жаль, чимало негативних процесів, які відбувалися за  Порошенка, нині ще більше посилилося. Зокрема, в інформаційній сфері. «Слуги народу» обіцяли привести до влади нових осіб, у них такою новою особою виявився ветеран Партії регіонів Нестор Шуфрич, якого у ВР збираються зробити головним по свободі слова. Загалом, зрозуміло, для кого свобода слова буде, а для кого не дуже. Он Медведчук вимагає в суді заборонити книжку Вахтанга Кіпіані про Василя Стуса.

У радіовиступі колишній член Національної Ради з телебачення й радіомовлення пан Гаркавенко сказав, що готується продаж ще кількох телеканалів у московські (!) руки, принаймні, на каналах, які готують виставляти на продаж, весь менеджмент уже російський. Інформаційна окупація України — це величезна національна трагедія, це крах нації й держави. В умовах війни така зміна власників ЗМІ є річчю абсолютно неприпустимою.

Життя знову вчить нас: про політиків треба судити не за їхніми словами, а за їхніми діями й наслідками таких дій.