Картинки з пекла... не замовляли?

Побачила світ книжка, яка одкриває вікна у потойбіччя сталінщини

Грандіозна книжка. Захоплююче читання. Боюсь, тільки не в Україні — тут це мало кого зацікавить, можете не сумніватись.  «Раби, подножки, грязь Москви»  і нинішніх вселенських гуру, які на Марс збираються — тамтешні яблуні трусити: це не для них.

Тільки, може,  цього разу помиляюсь і вже завтра книгу замовлять тисячі українців. Попри ціну... Попри хохляцькість і недорікуватість.  Йдеться про книгу «Олександр Довженко. Документи і матеріали спецслужб». Збірик архівних документів у двох томах: передмова, упорядкування, коментарі, примітки Романа Росляка. Видавництво «Ліра», Київ, 2021.

ПЕРЕДІСТОРІЯ

Скажуть, правда: об чом ви шепчетє? Бачили ми, перебачили всі оті свідчення про лиховістя сталінських часів, чим тут ще можна подивувати?

Подивувати таких «вопросителів» — справді нічим. Одначе спершу трохи історії. Рубіж 1980—90-х, недавнє радянське минуле постає в інших ракурсах, в іншому освітленні.

У тому числі й постать Олександра Довженка, який доти перебував у статусі класика соціалістичного реалізму. Того, який малює вітражні веселкові картинки завтрашнього дня, куди весь совітський нарід прошкує з тим іще удовольствієм.

Українським кінознавцям завжди було зась зазирати в архіви. Це буржуйські нишпорки, які сплять і бачать конець совітської системи,— хай вони, мов таргани, бігають сторінками пожовклих бомажок. Хай, але не ми. Наш чєловєк в булошную на таксі не єздієт і архіви не витребовує: ми все робимо при світлі дня, архіви — це тіні вечорові, це присмерк цивілізації. Просто кажучи: це не наш вибір.

Воно все так, але вже не будучи радянським громадянином і працюючи у Держфільмофонді (це те, що нині Держкіно України) на чолі з Юрієм Іллєнком, у 1992-му, пишу листи до СБУ, учорашнього КДБ: у вас там має бути архів спостережень за Олександром Довженком. Ага, шшас, тільки взуємось і відповімо.

Ждав-чекав я відповіді, та й жданики усі перетинькав. Аж тут знайомий режисер оповів: працює над матеріалами про батьку Махна, вийшов на спілкування з полковником СБУ. Архіви є... Тут я й оду благальну сотворив: а чи не подивився б той полковник, хай сто літ ще живе, а мо’ й сто п’ятдесят, чи є там що по Довженку? За кілька днів той режисер, здоров’я йому і всеблаженств всіляких, телефонує: є, є! Полковник той, В’ячеслав Андрійович Попик ймення йому, щось там нарив уже. Можете йому зателемкать у телефон, він чекає...

Одразу телемкаю. Пан Василь відповідає: так, якраз от розіклав документи зі справ Довженкових на столі, дивлюся. Тут у мене й дихання пропало: «А мені, мені можна подивитись? — А чого ж. Приходьте, коли зможете.— Я зможу зараз. Півгодини — і я у вас.— Замовляю перепустку...».

І вже за історичну мить я знайомлюсь з полковником-чарівником. Перший документ, який  падає в очі: протокол затримання Довженка і ще двох. Грудень 1919-го. За документами — вони сільські вчителі, а насправді? Насправді «были в петлюровской армии, куда поступили добровольно, и, приходя на советскую территорию, только благодаря безысходности положения остатков петлюровской армии...». Висновок безпощадний: «отнестись к Довженко и Орловскому как к врагам рабоче-крестьянской власти и заключить их в концентрационный лагерь  до окончания гражданской войны» (цитую за нинішнім виданням Романа Росляка; том 1, с. 107).

Нічо’ собі! Що Довженко був у петлюрівському війську я чув, звичайно (ще від свого тестя, письменника Микити Шумила). Але щоби він ще й у табір загримів... Концентраційний! Доти ми усі вважали концентраційні табори винаходом гітлерівських конструкторів. А виявляється, ніц, і тут більшовики «впєрєді  планєти всєй». Що то креативна публіка була — богатирі, нє ви!

Далі читаю інший документ. Якийсь доноситель оповідає, як Довженко виступає на зборах кінематографічних. Говорив-балакав-виголошував, а потому зійшов з трибуни, зупинився, повернув голову, у три чверті... «Пане полковнику!— загукав я голосом, зсудомленим від захоплення,— та це ж котрийсь із письменників писав, а не простий тобі донощик. Видно пана по халявах! А можна прізвище того письменника, він же спісовател, як чехи преблагії кажуть, дізнатись?»

Тут мені В’ячеслав Андрійович і пояснив: спецслужби такої інформації ніколи не надають — ніде, в жодній країні. Логіка проста: бо інакше вам не вдасться набрати інформаторів, а без них не працює ніхто. Бо знатимуть, що років через 60-70 його внуки прочитають у відкритих джерелах, що їх дід «стукав», куди треба... Хоча, знов-таки, не буває спецслужб без мережі інформ-агентів..

Що ж, зрозуміло — не дізнаємось ніколи. Хоча декого би й варто було назвати: особливо підлих. Х-ха, уже за кілька літ потому Олег Микитенко назвав одне ім’я з тих, хто писав донесення в НКВС на Довженка: письменник Юрій Смолич. Назвав, порівнявши  тексти донесень ім’ярека з текстами із мемуарних книжок Смолича «Розповіді про неспокій». Виявляється, «спісовател» Смолич посписував свої розповіді про  Довженка із своїх же донесень. Умри, краще не вигадаєш! Та, значить, ті оповідки про друга були не такі вже й мерзенні, коли перекочували у мемуарну прозу...

«ЭТО ДОВЖЕНКО БЫЛ ГЛАВНЫМ ВРАГОМ-НАЦИОНАЛИСТОМ»!

За пару літ потому В’ячеслав Попик (1938-2001) видрукував деякі матеріали з отих кагебешних схронів в журналі  «З архівів ВУЧК ГПУ НКВД КГБ» (1995, № 1/2) . Далі було немало ще публікацій подібного типу, різних авторів і з різними коментарями. Треба віддати належне публікаторам — внаслідок їхньої активності інтерес до постаті Довженка зростав. А справді — дивовижно багата на пригоди біографія! Годиться, скажімо, для телесеріалу, ще й якого! Сподіваємось, такий усе ж трапиться в нашій кіноісторії.

Одначе все дотеперішнє є непорівняним із тим, що зробив Роман Росляк. Бо він не просто усе зібрав докупи, а й подав справжню архівну публікацію. А сказати б точніше — архівний роман.  З історичною стереоскопією, з докладними коментарями, із з’ясуванням незрідка карколомних сюжетів. З цієї двотомної книженції можна витягти кілька фільмів чи так само кілька книжок, з авантюрними перипетіями.

І персонажами, так само авантюрними! Часів, коли, за відомим висловом, пів-країни сиділо по тюрмах і таборах, а інша половина  їх там охороняла. Що це не таке вже й велике перебільшення, свідчить Росляк у своїй Передмові: на оперативному обліку в союзному МВС перебувало понад 26 млн. осіб. До речі,  після смерті Сталіна почалося масове знищення архівів радянських спецслужб, яке тривало до ропаду СРСР у 1991 році.

По-перше, тому, що йшлося про закриті справи («за відсутності доказової бази»). По-друге, думаю, система у такий спосіб ліквідувала компромат на саму себе. Зберігся документ (службова доповідна) щодо необхідності знищити і архівні документи, пов’язані з Довженком (мовляв, не мають вони «історичної цінності», нічого цікавого). Одначе у когось-таки вистачило клепки зрозуміти: як раз для розуміння історії ці матеріали мають неабияку вагу. У підсумку в Галузевому держархіві Служби безпеки України зберігається чотири томи справи-формуляри митця. Є, звичайно, і в московському гебешному архіві, але доступу туди немає ні в кого — і невідомо, коли він буде.

До речі, в одному з інтерв’ю Іван Дзюба оповів («Факты», 6 квітня 2006) про свої бесіди з тодішнім головою КДБ УРСР Віталієм Федорчуком  (це коли Дзюбу заарештували в 1972 році). Одного разу той висловився і про Довженка. Нарешті, повідомив він, вдалося з’ясувати «гнилую сущность» того Довженка — він, він «был главным врагом-националистом в Украине! Это он подбил на преступления и Леся Курбаса, и Мыколу  Кулиша...». Напевно, що гебешний вождь почитав оті томи архівні — і усьо понял. Сталін — лопух був, пригрів змію на грудях. А Берія, Берія куди дивився? Був би тоді Федорчук при ділі — капець був би Довженко, з гапликом разом.

АГЕНТИ СПЕЦСЛУЖБ — ХТО ВОНИ?

Ні, таки треба називати — бодай іноді — імена. Бо йдеться не про інформ-агентів щодо сфери криміналітету, а про роботу системи (злочинну систему) проти громадян країни, які дозволяють собі мати право на власну думку, громадянську позицію.

Один із перших розділів книжки названий Росляком так: «Хто вони, агенти спецслужб?»  І дає відповіді на поставлене питання, називає імена. Про Смолича вже йшлося вище. Агент «Стріла» ідентифікований як автор понад 70 донесень. До речі, Довженкова дружина, Юлія Солнцева, знала про цю сторону діяльності Смолича, й не раз казала про те чоловікові. «В ответ он только улыбался»,— пише вона у своїх спогадах («Довженко без гриму», 2014). Усміхався і продовжував товаришувати з автором донесень на себе. Напевно тому, що сам Смолич про те його попередив: мовляв, змушений це робити, але... І писав, але  донесення більше нагадують репортажі «з петлею на шиї» — в режимі реєстрації подій, за мінімуму політичних оцінок.

Зі Смоличем Довженко товаришував до останнього. А от до іншого свого друга (років молодості, далі дружбі прийшов край) Миколи Бажана митець ставився з неприхованою ворожістю — починаючи з років війни (про це свідчать «Щоденникові записи»»). Та попри те, ніколи б я не подумав, що й Бажан був серед тих, хто писав донесення — під псевдо «Петро Уманський». Підписки, правда, не давав, і, як констатував один із профі-начальників, «фальшивит, неискренен, как обычно».

Господи, як подумаєш: що ж виробляла та система, коли навіть Бажанові намагалась «підпиляти ніжки» — щоби не встояв, щоби в лайно вступив і тхнув ним за версту. Намагались тим лайном обдарувати всіх... І на які муки совісті те все покликувало! Читайте, читайте все те, не минаючи й останньої коми — хоча б тому, що системи такі і їхні «моральні кодекси» мають дивовижну здатність воскресати.  

ПЕКЕЛЬНІ СЮЖЕТИ

Так, справді, це такі собі «записки із пекла». Тільки не треба говорити, що все це Сталінщина, Єжовщина, Беріївщина... Все починається з того, що здається один, потім другий... тисячний... І — покотилось, і вже ти в пастці. «Дело не в Сталине, дело в нас»,— колись сказала Надєжда Мандельштам. Слабкий опір силам зла, ми не стаємо фронтом проти нього. І воно — воно, мерзенне, низькоросле, волохате і недоумкувате — торжествує.

Ні, в книзі, упорядкованій Романом Росляком, не тільки донесення, не тільки кпини генію, який — «петлюровец, прожженный националист» — нібито мімікрує, хамелеонствує. Є й блискучі тексти, які потрапили у спецслужбовий архів, бо мали стосунок до Довженка. Маленький пасаж із виступу критика І.Гроссмана-Рощина, 1932 року. Йдеться про новий тоді Довженків фільм. «Как я понимаю «Ивана»? Очевидно, я расхожусь с т. Довженко. Он все время уверяет, что хотел показать очень маленькое, а мне кажется, что он  хотел  показать именно большое...».

Романові Росляку вдалося показати великий зріз історичного матеріалу — того самого, який повинен завжди покликувати нас до пам’яті про минуле, про те, що не мусить, ні за яких обставин, повторитись.