Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Є такий жанр — самовикриття

26 червня, 00:00
Пару тижнів тому в програмі «Люди» (ICTV) був дуже цікавий сюжет про прямого нащадка маестро Паганіні, який від нудьги благополуччя в своїй Швейцарії врятовується в Україні. І не як етнограф, місіонер або, скажімо, працівник їхньої якої-небудь компанії. Ні, купивши 80 тисяч гектарів землі в нашій Полтавській області, «цюріхський дивак» створив акціонерне товариство і з року в рік підвищує нашу врожайність, вважаючи себе повноцінним українським фермером.

Комфортне відчуття з’являється на якийсь час у душі, коли хоч би з телеекрану, і начебто зовсім поряд (принаймні, не там, вгорі) бачиш здорового авантюриста, здатного підстроїти під себе навколишній світ! Не самому — вбудовуватися, втискуватися в підступну, уніфікуючу, ворожу дійсність, а, навпаки, змусити її рахуватися зі своїми бажаннями, своїми пристрастями, своїми уявленнями, своїми капризами, зрештою. Використовуючи при цьому не владні або бюрократичні важелі, не високе соціальне становище або зв’язки, а виключно власний ентузіазм і енергію.

Такий рідкісний випадок — причому на цей раз у середовищі вже наших співгромадян, і зовсім у більшості своїй інфантильних і неповоротких, на цьому телетижні був оприлюднений тим же ICTV в програмі «Так і живемо». Екіпаж вітрильника «Батьківщина», для якого захоплення яхтами стало способом життя, вигадав собі справу: репрезентувати через свої плавання нікому невідому Україну обивателям всіх країн і континентів. Таким чином вони перетворили нормальну чоловічу пристрасть до моря, руху, пригод і романтики в нібито важливу державну місію, полегшивши, зрозуміло, собі тим самим і пошук спонсорів, і проходження всіляких кордонів (не тільки територіальних). Ну що тут скажеш? Можна тільки порадуватися, що і в нашій вітчизні з’являються, нарешті, чоловіки, здатні самостійно творити, а не лише марнувати своє життя, не зводячи при цьому його до банальної кар’єри.

Інша справа — на ТБ. Неодноразово відзначала талановитість і оригінальність пошуків Ростислава Хотина в його проекті «Особливий погляд. ХХI — 21» («1+1»). Та під час недавнього інтерв’ю з Ростиславом Хотином для нашої газети мене трохи збентежила одна його фраза: виїжджаючи на зйомку чергової програми, він має за спиною не тільки солідний рюкзак інформації, але й концепцію передачі, що вже сформувалася. Що ця практика не завжди в «+» і може бути негативною, мені говорив власний ТБ-досвід. Колись, начитавшись розумних книжок перед зйомками першої в своєму житті передачі і вибудувавши в голові й на папері (докладні сценарні заявки на той час були суворо обов’язковими!) струнку конструкцію майбутнього епохального твору, я в результаті вмовляла учасників зйомок говорити ледь не за папірцем, щоб вони, не дай Бог, не порушили так добре мною скроєний сюжет. Є великі підозри, що щось подібне сталося і з Ростиславом у останньому випускові його «Особливого погляду, присвяченого взаємовідносинам трьох слов’янських народів: росіян, українців і білорусів. У тому, що їх ніби братерство, єдність помислів, надій і ментальності — це насправді міф (основна думка передачі) — сумніватися, загалом, немає підстав. Так що з концепцією начебто все гаразд. Але коли дуже видно нитки і шви, якими найправильніша концепція зшита — виникає недовіра. У Ростислава ж на цей раз не лише діти з українського села на кордоні трьох нинішніх незалежних вищеназваних країн ніколи, за їх словами, не були в Росії, зате всі були в Білорусі. Не лише всі білоруси з недовірою ставлятся до росіян (мовляв, і ледачі вони, і п’ють багато), проте ну дуже люблять українців. Але навіть російські корови, яких вже не перший рік пасе український пенсіонер Леонід Бойко (кожний день для цього він перетинає кордон), недружньо ставляться до «чужака»!.. Подібні явні натяжки укупі з абсолютно певними оцінними коментарями автора (яких у минулих передачах Ростислава було набагато менше) перетворили програму на начебто публіцистику в поганому, одіозному значенні цього слова. Вони не залишили глядачеві ні метра простору для власних роздумів і висновків. Образливіше ж за все, що з програми пішла атмосфера, настрій — те щось незриме, що вельми відчутно відчувалося, наприклад, в попередній розповіді Хотина про Придністров’я. І що, власне кажучи, і є тим, що не лише відрізняє репортажну журналістику від мистецтва (скажімо, документального кіно), але й у найбільшій мірі вражає й западає в душу глядача.

Ну а найбільш казусним прикладом небезпеки самовпевненості щодо самоцінності власних конструкцій і побудов став прем’єрний вихід Вадима Долганова в прямому ефірі («7 днів», УТ-1). Безумовно, сам по собі прямий ефір для політичної програми — це вже вчинок. Але коли у фіналі передачі оголосили, що зараз в ефірі будуть-таки телефонні дзвінки глядачів, чесно кажучи, серце телеоглядача на якусь мить завмерло в очікуванні: чи буде настільки впевненим у собі Вадим Опанасович, що дасть дзвінки дійсно в прямому ефірі, або ж настільки до себе об’єктивний, що почуємо ми запитання, вже заздалегідь прослухані і записані на плівку... Виявилося, що ведучий себе дуже любить, а тому й напоровся. Перший же випущений в ефір глядач прямо спитав у пана Долганова, що завжди напористо не приховує своєї політичної орієнтації: «Ось ви завжди так лаєте Верховну Раду. Вона що, нам зовсім не потрібна?». А другий видав в унісон: «Ось ви завжди так захищаєте свій уряд...». Не можна сказати, що Вадим Долганов не зорієнтувався, як відповісти «порушникам порядку». Але з боку було забавно поспостерігати за купанням у прохолодній воді безсторонньої глядацької оцінки телеведучого, який ніколи не має сумніву в своєму чемпіонстві. Забавно, навіть якщо саме такі запитання були заздалегідь продуманим сценарним ходом. Самороздягання — є такий жанр, в тому числі й у журналістиці.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати