Час вимкнути інформаційний «автопілот»

Триває третій тиждень повномасштабної війни з росією. Окупанти атакують не лише на військових фронтах, а й пропагандистських, поширюючи чимало вигадок про «біолабораторії», «бойові наркотики» українців, «заражених птахів». Серед вінничан мережу підірвав скріншот із Твіттера з повідомленням про «лабораторію бойових наркотиків» у Маріуполі, але з фотографією вінницького ринку «Урожай». Попри те, що це очевидний монтаж, такий собі стьоб (бо картинка має більшу різкість, аніж текст на скріншоті, а лічильник лайків та ретвітів мав би бути після картинки, а не перед), зображення миттєво почали репостити, не вдаючись до деталей та перевірки. Шалений потік інформації, новин, повідомлень спричиняє певний хаос, щось подібне до інформаційної атаки. Протистояти їй здатен той, хто вимкне «автопілот» необдуманих репостів і увімкне режим критичного мислення: чи достовірна ця інформація; яка від неї користь тощо.

Про безпеку під час інформаційної війни у воєнний час «День» поспілкувався зі старшим викладачем кафедри журналістики та соціальних комунікацій Донецького національного університету імені Василя Стуса, кандидатом філософських наук Костянтином РОДИГІНИМ:

— За результатами дослідження, яке торік було опубліковано в «Українській правді», 73% українських користувачів Фейсбуку не дотримуються інформаційної гігієни. Тобто це готова потенційна аудиторія для різноманітних маніпуляцій, атак фейків та медіавірусів. Однак важливий момент: у якісь фейки вірять більше, в якісь менше, тому, власне, зараз відбувається таке масоване інформаційне бомбардування потоком шокуючих історій (щось десь та й зачепиться), хай навіть взаємовиключних, як це було з версіями про збиття MH-17. Додатковий момент цього — намагання поховати будь-який натяк на правду в інформаційному шумі, знецінити її як поняття, щоб можна було сказати: «Не все так однозначно» і «В кожного своя правда», створити ілюзію вибору, в яку із запропонованих «правд» вірити. А далі людина вірить у те, у що вона хоче вірити, і спростування стають неефективними. Спростування фейка про горезвісного «розп’ятого хлопчика» не підірвало той наратив, який навколо нього було збудовано. Це постправда, коли емоційне ставлення починає важити більше за факти.

Щодо конкретних фейків про «бойові наркотики», «біолабораторії», «заражених птахів» та інших нісенітниць, думаю, це здебільшого спрямоване на аудиторію, яка перебуває в російському інформаційному полі або близька до нього — там це вписується в давно сформовані наративи, які сягають ще радянської пропаганди з яскравими образами «українського націоналіста-фашиста» (з кривавою сокирою) та підступного Дядька Сема (в одній руці долар, а в другій — пробірка з чумою).

Ще один пласт фантастичних історій, вочевидь, списано із західних кіносценаріїв: тут можна натрапити і на версію про «літак з трупами» у справі MH-17, і про розробку вірусу, який діє вибірково «за етнічною ознакою», і на страшилки про солдатів-зомбі. І до цього додається потужна загальносвітова коронавірусна конспірологія, адепти якої є і в Україні і яка здатна вимикати критичне мислення навіть у докторів наук. Як окремий випадок можна зауважити, що й загалом медіаграмотну людину в принципі можна «затригерити» якимись дражливими для неї особисто темами.

— Головна роль фейка — розпалити емоції й вимкнути раціональне мислення. Чи вдається це рашистам і в яких напрямках?

— Ефективність різних напрямків відрізняється залежно від аудиторії. На українську аудиторію, вочевидь, спрямовані фейки панічного або поразницького характеру. Основна емоція — страх, який має стати сильнішим за ненависть, паралізувати волю або змушувати до імпульсивних вчинків і хаотичного витрачання сил. Найуспішнішими із них видаються комплексні інформаційно-психологічні операції, вчинені в перші дні вторгнення — на тему загадкових міток (цілком реальних), зокрема на гугл-мапах, імовірного відключення мобільного зв’язку, наведення ракет за скупченнями мобільних телефонів тощо. Секрет ефективності в тому, що ці повідомлення виглядають приземлено, правдоподібно, повторюються багаторазово й викликають тривогу або паніку як безпосередня потенційна загроза життю всіх і кожного. Де тут реальна загроза, а де психологічна акція, адже справжні ДРГ і корегувальники реально існують? Трохи нагадує попередню історію з масовими телефонними псевдомінуваннями, коли краще перевірити, ніж недопильнувати. А тут ще гостріше. Як наслідок — масова тривога, недовіра, «шпигуноманія», відволікання правоохоронців та військових, зростання напруженості в суспільстві, що має проявом негативне ставлення до біженців: «Хто такі? Звідки й навіщо приїхали?». Можливо, ефективним через візуальну правдоподібність могло би бути анонсоване відео-діпфейк з нібито оголошенням Зеленського про капітуляцію, але цей крок було випереджено й викрито на офіційних каналах. Що далі накопичуватиметься втома суспільства, то ефективнішими можуть ставати вкиди на тему «зради» керівництва. Ми вже бачили це 2015-го і в наступних роках.

«НЕ ВСЕ, ЩО НАПИСАНО УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ, Є УКРАЇНСЬКИМ ЗА ЗМІСТОМ»

— Знати фейки в обличчя — це означає бути озброєними в інформаційній війні. Але вже зараз відомі факти, що пропагандисти заздалегідь створювали україномовні сайти, які нібито проукраїнські, але мають завдання заповнювати інтернет-простір кремлівськими вкидами. Наприклад, сайт під назвою «Війна з фейками» використовує неправдиві твердження із українських ЗМІ для поширення російської пропаганди. В який спосіб пересічна людина може відрізнити правду від такої тонко завуальованої вигадки?

— Для цього слід пам’ятати: не все, що написано українською мовою, є українським за змістом. Доведено і «сайтами-сміттярами», які задля клікбейту не гребують пропагандистськими вкидами, і ультрапатріотичними фейсбук-групами в стилі «Третій Майдан», за якими, як виявилося, стояла мережа російських ботів... Відрізнити тонко завуальовану вигадку може бути досить складно, але здебільшого вкиди є не надто витонченими, розрахованими на сильні емоції, які, як ми згадали, вимикають критичне мислення. І тоді вмикаються елементарні реакції типу «бий або тікай», а у віртуальному просторі, де «бити» й «тікати» фізично неможливо, це виливається в імпульсивний репост інформації-подразника — і далі за ланцюжком...

Тобто тут головне правило: емоції — наш перший ворог. Слід заспокоїтися, абстрагуватися, обдумати інформацію з позицій логіки і здорового глузду і спробувати перевірити її за іншими джерелами. Тоді, певно, і бажання репостити зникне. Загалом, якщо матеріал насичений емоційними епітетами, оцінними судженнями, закликами до негайних дій — це ознаки, що нами намагається хтось маніпулювати.

Щодо тонких завуальованих маніпуляцій — правило те саме: а що є в інших джерелах і як саме це там подається? Заслуговують на довіру, наприклад, джерела із «білого списку» Інституту масової інформації: за ними не помічено систематичного поширення фейків або порушення журналістських стандартів у новинах (яке також може бути ознакою пропаганди). Моніторимо найперше офіційні українські джерела. І вже за допомогою комплексного порівняння інформації можна складати якусь картину. Хоч це не означає, що офіційне повідомлення не може бути уточнене або спростоване в короткий термін, як це відбувалося під час боїв за аеродром у Гостомелі. Дивіться ширше, порівнюйте, аналізуйте, намагайтесь не робити передчасних висновків.

«ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ УКРАЇНА ВИКОНАЛА, АЛЕ ЗІ СКЛАДНОЩАМИ»

— Якщо ви відстежуєте поширення фейків, то чи можна їх класифікувати (згрупувати) — якщо так, то яким чином?

— Слушну класифікацію фейків пропонує Олександр Гороховський, керівник проєкту «Без Брехні»: розважальні (вони ж «гумористичні новини»), комерційні, шахрайські, панічні, дестабілізаційні, дискредитаційні. Із цієї класифікації для нинішньої інформаційно-смислової війни, вочевидь, найрелевантніші останні три категорії, які є тісно пов’язаними між собою.

— Центр протидії дезінформації при РНБО України та кібербійці активно протистоять поширенню неправдивої інформації і спрацьовують на випередження. Але чи достатньою є їхня робота, чи помітні недоліки в ній? Якщо так, то які?

— Я не є експертом у кібербезпеці, тому мені складно судити про недоліки в цій сфері, але робота на випередження можливої дезінформації та протистояння пропаганді в мережі є помітними.

— Чи вдається, на вашу думку, протистояти потужній пропагандистській машині Кремля? Чи виконала Україна своє домашнє завдання після 2014 року?

— Загалом так. І в Україні, яка зараз потужно об’єдналася, і на Заході, де рупори Кремля раніше мали певний вплив, а тепер його втратили. Однак щоб це нарешті відбулося, сталися катастрофічні події. Домашнє завдання Україна виконала, але зі складнощами. Дуже важливими є незалежні проєкти з медіаграмотності, інфогігієни, фактчекінгу і контрпропаганди. Розвинувся український YouTube з якісним та різноманітним контентом. Проте державна інформаційна політика, за моїм суб’єктивним враженням, не справляла враження сильної та систематичної. Зокрема, й через це тема війни та екзистенційної загрози в певний момент відійшла із порядку денного, в моду повернувся популізм — як наслідок, було згаяно багато часу і можливостей. Але зараз російські пропагандисти вже змушені з незадоволенням визнавати: «Їм вдалося сколотити націю».

Фото з фейсбук-сторінки Костянтина РОДИГІНА