Білоруський маестро підкорює Південну Пальміру

В’ячеслав Чернухо-Волич, головний диригент Одеської Опери про амбітні проєкти

Про те, як гострі політичні події часу рикошетом вдаряють по мистецтву, головний диригент Одеського театру опери та балету В’ячеслав Чернухо-Волич дізнався з власного досвіду. Призначений головним диригентом Большого театру опери і балету республіки Білорусь, він пробув на цій посаді рекордно короткий дводенний термін і через два дні був звільнений за свою критику офіційних дій влади, утисків демократичних свобод. Він сміливо виступив на захист своїх колег, які до цього були також позбавлені роботи. Тож довелося розлучитися з містом і театром, у якому він працював довгі роки. 

Творчий шлях В’ячеслава Чернухо-Волича розпочинався у Мінську, тут він навчався і робив перші кроки як оперний диригент. Так склалася доля, що улюбленим його вчителем, професійну школу і художні настанови якого він пам’ятає все життя, був відомий диригент Геннадій Проваторов. В інтенсивній, багатій подіями творчій біографії останнього роль важливого старту відіграв український епізод. На початку своєї кар’єри він очолювавав симфонічні колективи Харківської і Дніпропетровської філармоній, у Дніпропетровську з його ініціативи і під його орудою була виконана Перша симфонія молодого тоді українського композитора Віталія Губаренка, з яким у диригента встановилися дружні стосунки. Проваторов знов повернувся в Україну з цінним досвідом музичного керівництва Московським музичним театром імені К. С. Станіславського та В. І. Неміпровича-Данченка, де здійснив історичну постановку опери Д. Шостаковича «Катерина Ізмайлова», відродженої після цькування і заборони сталінським режимом. З 1965 по 1968 рік він обіймав посаду головного диригента Одеського театру опери і балету, де під його керівництвом була здійснена успішна постановка опери Віталій Губаренка «Загибель ескадри», вистави, яка на певний час стала візитівкою театру і пройшла на його сцені більше ста разів. З України Проваторов поїхав, маючи звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Останнім місцем його роботи став Большой театр опери і балету республіки Біларусь і мінська Музична академія, провідним професором якої він був.

Мої перші враження від Мінського оперного театру, тоді одного з провідних оперних колективів СРСР, як раз були пов’язані з «епохою Проваторова». Тоді ним були здійснені такі масштабні постановки, як «Війна і мир» С. Прокоф’єва та «Кавалер троянди» Р. Штрауса. Обидві вистави одержали широкий загальносоюзний резонанс. У той самий період тут успішно працював видатний український диригент, вихованець Львова Ярослав Вощак, а балети відомого білоруського балетмейстера Валентина Єлізар’єва оформляв унікальний український художник Євген Лисик.


ФРАГМЕНТ ІЗ  ОПЕРИ «ШУКАЧІ ПЕРЛІВ»  Ж. БІЗЕ

Хоча для В’ячеслава Чернухо-Волича мінська опера лишалася рідною домівкою, він прагнув якомога ширше опановувати свою професію, вивчати різні традиції і працювати з різними колективами. Подібно до свого вчителя, в його професійному формуванні важливу роль відіграло співробітництво протягом багатьох років з Московським музичним театром імені К С. Станіславського та В. І. Неміровича-Данченка, де він здійснив кілька важливих постановок і міг тісно спілкуватися з відомим оперним режисером Олександром Тітелем, вистави якого викликали його захоплення. А паралельно його театральний світ розширився і вийшов за межі пострадянського простору. Хоча на мапі Європи Туреччина не позначена як уславлена оперна країна, однак оперне мистецтво тут живе і розвивається, наслідуючи європейські зразки. Один з шести оперних театрів, які тут функціонують, розташований у місті Мерсін на південно-східному узбережжі Туреччни. Розширенню репертуару, набуттю нового досвіду очільника театру сприяла праця В’ячеслава Чернухо-Волича у цьому турецькому колективі. Одночасно з цим він очолювавав оркестр Белоруської телерадіокомпанії, брав участь у знаменитому Шаляпінському фестивалі у Казанській опері, де з повагою і пієтетом згадували ім’я українського диригента Ігоря Лацанича, багаторічного керівника Львівського театру опери і білету.

Важливою подією у творчій біографії В’ячеслава Чернухо-Волича стала постановка балетів І. Стравинського «Жар-птиця» та «Весна священна» на сцені московської «Нової опери». Колись В. Маяковський наголошувіав в одному з віршів, буцімто всі дороги ведуть в Рим. У випадку В’ячеслава Чернухо-Волича всі шляхи вели його саме в Одесу. Цей театр за своїми масштабами, творчими можливостями, багатою історію у всьому відповідає набутому ним досвіду, дозволяє здійснити цікаву художню програму, рухатися вперед, до нових берегів. Судячи з усієї його біографії і з того, як він розповідає про своїх наставників та колег, згадує про тих, кого хотів би мати за зразок, він є людиною толерантною, діловою, захопленою творчістю і далекою від театральних інтриг. Ці його якості вже пройшли випробування на новій посаді, коли весь колектив театру опинився у вирі штучно влаштованого конфлікту, якій заважав нормальній роботі. Новий музичний керівник чітко розібрався у ситуації і всіляко підтримав позицію директора театру Надії Матвіївни Бабич. Конфлікт на сьогодні вичерпано, закінчився складний для кожного театру період локдауну, до театральної зали повернулися глядачі.

Відбувся прем’єрний показ рідко виконуваної опери Жоржа Бізе «Шукачі перлин», поки що у концертній версії, але згодом планується повноцінна театральна постановка. Головний диригент вважає вибір цієї назви частиною творчої програми, яку збирається реалізувати. Йде мова про розширення меж традиційного для цього театру репертуару, у якому здавна переважала італійська оперна класика. Лише «Кармен» протягом довгого часу фігурувала як зразок французької оперної школи. У найближчий час до переліку французьких назв додасться чарівна «Манон» Жуля Массне. А поки театр і сам Маестро готуються до найближчої прем’єри, якою буде «Богема» улюбленого публікою всього світу Джакомо Пуччіні.