Багатозначна розбіжність

Днями трапилося мені одне київське видання, що іменує себе «газетою про людей і для людей». У одній з публікацій в захоплених тонах розповідалося про відкриття в столиці меморіальної дошки на честь колишнього московського сатрапа УРСР Щербицького. На заході зібралися колишні підлеглі й нинішні шанувальники першого секретаря ЦК КПУ. Автори з обуренням зазначили, що вшанувати пам’ять Щербицького з усіх президентів України визнав за потрібне лише Кучма, що є його великою заслугою. Один із соратників Щербицького з відчуттям законної гордості заявив, що Володимир Васильович, перебуваючи надцять років при владі, нічого не вкрав. Дивно, що ніхто в США або у Франції не вважає це особливою доброчесністю своїх президентів. Не красти — це не подвиг, це нормально в здоровому суспільстві. До речі, чимало диктаторів у історії людства вирізнялися побутовою чесністю. Коли стратили ватажка якобінців Максиміліана Робесп’єра, його не було на що поховати, оскільки у покійного не знайшли ніяких коштів. Але навряд чи близьких тисяч жертв терору якобінців утішила особиста скромність вождя французької революції.

У статті багато розписували, як Щербицький «облагодіяв» Україну, як, не шкодуючи сил, для неї працював. Щербицький працював не для України, все його свідоме життя він був вірним слугою Кремля, думка якого й власне становище у владі турбували Щербицького більше, ніж долі мільйонів українців. А під час Чорнобиля поведінка першого секретаря ЦК КПУ була ганебною. Але особливо мене розчулило повідомлення про те, що ініціатором дошки виступило таке собі товариство «Українська державність» імені... В.В. Щербицького. Це звучить так само мило, як присвоєння Комітету у боротьбі з антисемітизмом імені... Адольфа Ейхмана. За часів Щербицького за саму лише мрію про українську державність людину могли загнати в табори й скалічити життя. Мабуть, «газета про людей і для людей» про ці обставини не здогадується. Полюбляють, утім, у нас політичні збочення, підміну понять і демонстративну брехню. Автор цих рядків з 1974 року вчився в Києві й пам’ятає ту задушливу атмосферу ідеологічної інквізиції, що насаджувалася Щербицьким, страх і моральний терор, якими було скуте суспільство. І ніякою українською державністю тоді навіть не пахло, державність від Москви до Ташкента й від Ленінграда до Тбілісі була одна — радянська, читай — російська. Саме до неї й намагаються повернути нас шанувальники московських намісників України.

Ну, а телеефір наш як і раніше дуже обмежений і практично не радує якимись змістовними новаціями. Віталію Портникову в його «Політклубі» на ТВі треба терміново шукати якийсь креативний формат, оскільки дискусії перетворюються на нудне переливання з пустого в порожнє. Учасники, підібрані ведучим, не приголомшують потужністю інтелекту й концептуальністю мислення. І востаннє засідання «Політклубу» проходило в режимі ворожіння, що означають ті чи інші заяви керівних діячів Партії регіонів. Зокрема, намагалися зрозуміти, чи можна вірити їхнім євроінтеграційним обіцянкам. Багато хто висловлювався в тому дусі, що президент України намагається «розвести» Захід «як кошенят», і дуже сумнівалися, що Янукович випустить Луценка. Загалом, ситуація оцінювалася як вельми песимістична. Наоптимістичніше налаштовані особи закликали тиснути на владу, щоб змусити її виконувати умови Європейського Союзу.

ТОРГІВЛЯ ЗАМІСТЬ ЦІННОСТЕЙ

Представниця руху «Ми — європейці!» Карина Бабенко невдачі в євроінтеграції віднесла на рахунок ЗМІ, які, на її думку, працюють проти європейського вибору України. І працюватимуть. Для того ці конкретні ЗМІ й існують. А які інші ЗМІ хотіла бачити пані Бабенко в інформаційному просторі, який усі роки незалежності Україні не належить? Зрештою, якщо російський «Газпром» здатен викинути 1 мільярд євро на ліквідацію українського національного футбольного чемпіонату, то скільки він може дати на створення ще потужніших проросійських медіахолдингів в Україні?

Журналіст Олександр Міхельсон справедливо зауважив, що нинішньому керівництву України необхідна зона вільної торгівлі з Європейським Союзом, а аж ніяк не європейські цінності. Згоден. Більше того, в цьому сенсі наші лідери продовжують древню євразійську традицію асиміляції європейських технологічних досягнень за ігнорування й відкидання європейської ідеології, ментальності, політичних інститутів. Свого часу Петро Олексійович Романов, відомий як Петро І, коли вирішувалося питання запрошення до створюваної Петербурзької академії знаменитого філософа й математика Лейбніца, висловився проти, заявивши: «Розумний Лейбніц, дуже розумний, та не по-нашому, не по-російському розумний», — і закрив дебати фразою: «Захід потрібен нам на кілька років, потім ми повернемося до нього задом».

Шкода, що цю обставину не врахував колега Олексій Гарань, який закликав владу й опозицію сісти разом і ухвалити відповідні закони для євроінтеграції. Дуже точно сформулювала суть проблеми Ольга Мусафірова: «Якщо Партія регіонів піде до Європи, їй доведеться знищити основи свого панування в Україні». Адже треба буде відмовитися від кишенькового суду, від «керованої демократії», від репресивності, від виборчих маніпуляцій, від толерантного ставлення до корупції в своїх лавах і від багато чого іншого.

Прозвучало цікаве запитання від телеаудиторії: чому не виходять на акції протесту рядові члени опозиційних партій? Дійсно, адже в «Батьківщині», «Ударі» й інших таких структурах числяться десятки, якщо не сотні тисяч членів. Але, мабуть, це в абсолютній більшості паперові «мертві душі», а аж ніяк не активні борці. А що роблять депутати від цих партій у районних, міських і обласних радах? Між іншим, усі наші партії — це в кращому разі кілька сотень керівних активістів і багатотисячний рядовий баласт, присутній у якихось офіційних списках. Про що це свідчить? Про те, що організаційно-партійна робота поставлена вкрай погано й усе зводиться до діяльності невеликих купок партійних функціонерів. А партії — в основному віртуальні об’єкти, а аж ніяк не потужні об’єднання однодумців, спаяних спільною ідеєю.

Віталій Портников у черговий раз озвучив не дуже нову ідею про те, що перед євроінтеграцією слід спочатку побудувати Європу в Україні. Не дадуть. Надто специфічних сусідів має Україна на півночі й сході. Тому ми можемо будувати досить ефективно у себе Європу, лише політично перебуваючи в Європі. Інакше авторитарні режими, використовуючи свої «колони впливу» всередині нашої країни, можуть завдати удару по неминуче вразливій незміцнілій демократії. І тут солідарність демократичного світу надзвичайно важлива.

ЗА «СИНИЦЮ» ЧИ «ЖУРАВЛЯ»?

У «Шустер-live» на «Інтері» ведучий пішов уторованою стежкою попередника Євгенія Кисельова й віддав значну частину програми VIP-гостю: прем’єру М.Я. Азарову. Звісно, умови главі уряду були створені «тепличні»: жодних опозиціонерів у студії, жодних докучливих журналістів. Формат був простим: Азаров говорив, а всі слухали. А якщо й ставили запитання, то від них за версту віддавало узгодженістю й відрепетируваністю. Прем’єр теж робив свій посильний «внесок» в євроінтеграцію, зокрема демонстрував якісь слайди, що «доводять» бурхливе зростання економіки Росії порівняно з «застійним» Євросоюзом. Гадаю, що пересічні росіяни, почувши подібне від прем’єра України, були б приємно здивовані.

На зв’язку зі студією з Лондона розмовляв економіст Олег Шейко, який працює там і висловив свої міркування про «успіхи» й «перспективи» економічної програми, яку реалізує ПР. Наприклад, він поставив Азарову резонне запитання: хто у вашу економіку інвестуватиме, якщо в країні немає законності? Пан Шейко абсолютно правильно зауважив: економіки поза політикою й правом не існує. Тому всі пісні регіоналів про те, що «економіка — передусім», нічого не варті. Печерна політична система на тлі правового хаосу й нігілізму угробить будь-яку економіку.

Незабаром пан Азаров пішов, і стало набагато цікавіше. Перейшли до питання про візит Януковича до Брюсселя. Торкнулися й російської телепровокації, коли на екранах телеканалу «Россия» показали купку пікетників з «Українського вибору», які протестували в столиці Євросоюзу проти українського вибору на користь Європи. За словами російських пропагандистів, ці кілька осіб є доказом протесту мільйонів українців проти руху країни в європейському напрямку.

І тут Шустер, навіявши аудиторії, що Європа стримано ставиться до України, а Росія нібито нічого не шкодує, дає все вже сьогодні (і газ буде дешевий, і все буде дешевим) і готова хоч зараз узяти до себе Україну, запропонував маніпуляційне запитання: ви за «синицю» в руках чи за «журавля» в небі? Прибічників «синиці» виявилося 55% проти 45% за «журавля». Ну, ми знаємо деякі особливості шустерівської «соціології», тому збережемо спокій.

Потім до мікрофону вийшов міністр Юрій Бойко, який почав вихваляти «принади» Митного союзу: мовляв, якщо туди вступимо, то й бензин буде дешевшим, і хліб буде дешевшим... Це ті ж обіцянки, що й посили Партії регіонів на виборах 2010 року — «покращення вашого життя вже сьогодні». Ну й що? Покращилося? Бойко не сказав, скільки Україна втратить у Митному союзі, лише крізь зуби визнав, що в МС теж є проблеми.

До Бойка приєднався нардеп Вадим Колесніченко, який вимагав любові й дружби з Митним союзом. Знову звучали казки про молочні річки в киселевих берегах. Не даремно Колесніченко отримав медаль від Путіна. Нардеп натхненно віщав про повне рівноправ’я учасників МС. Але річ у тім, що конструкція цього об’єднання така, що вирішальний голос там належить Російській Федерації. Решта повинні будуть слухати й виконувати. Це таке ж рівноправ’я, яке було в СРСР між республіками й Кремлем. До Колесніченка приєднався нев’янучий вождь КПУ Петро Симоненко. Ну авжеж, це ж найполум’яніші «патріоти» України. Симоненко напустився на посла України при ЄС Єлісєєва, запитуючи: «Невже Європа звільнятиме своїх робітників в ім’я України?» А що Російська Федерація закриє свій Кузнецький вугільний басейн, щоб облагодіяти шахтарів Донбасу? Симоненко грубо закривав рот послові, не даючи сказати навіть слова. Більшовицька традиція. Вождь КПУ не вгамовувався й усе вимагав сказати йому, скільки літаків Ан-70 Україна зможе продати до Європи? Посол спокійно відповів, що це вирішить співвідношення «ціна-якість». Буде літак, що відповідає цьому критерію, його стануть купувати. З істерики Симоненка неявно виходило, що Росія купуватиме Ан-70 сотнями. Але питання прояснив нардеп Анатолій Гриценко, який послався на посла РФ в Україні Зурабова, котрий чітко заявив, що купувати Ан-70 Росія не збирається. Це можна зрозуміти, адже РФ лобіює власний важкий транспортний літак сімейства І. Л. Симоненко навіть перейшов на особистості й докорив послові України в ЄС, що він у Брюсселі дуже добре живе на відміну від трудового народу. Краще б Петро Миколайович цього не казав, адже в інтернеті вистачає матеріалів про «безприкладну пролетарську скромність» лідера КПУ. До речі, посол при ЄС повідомив комуністичного вождя, що дипломатична зарплата значно поступається зарплаті народного депутата.

Коли Шустер уже без будь-якої орнітології з «синицями» й «журавлями» поставив пряме запитання, скільки людей у студії підтримують підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом, 82% проголосували «за». Симоненка негайно охопив більшовицький екстаз, він почав розповідати жахи про європейські проблеми (з чого виходило, що в Росії, Білорусі й Казахстані жодних проблем немає). Але найдивніше, що коли Шустер попросив переголосувати «синицю» й «журавля», співвідношення після дискусії стало вже 37% : 63% на користь «журавля». Усе-таки пластична свідомість у наших людей. Багато чого залежить від того, хто саме і як з ними працює.