Щедра осінь патріарха

Свій шлях у журналістику він починав ще з шкільної лави юним кореспондентом на своїй  батьківщині , у Ржищівській районній газеті "Червоний прапор", що на Київщині, а потім, вже маючи три роки трудового стажу – спочатку в автошляховому відділі на будівництві  дороги Ржищів – Кагарлик, затим у щойно народженому райміжколгоспбуді (зводили тваринницькі ферми в колгоспах району), і вже згодом – літпрацівником вже в штаті рідної районки – з третьої спроби  поступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, який закінчив з відзнакою.

Разом  з такими ж ентузіастами, як і сам, на другому курсі університету за згодою керівництва факультету журналістики був відряджений Київським міськкомом комсомолу  в Казахстан, де в Кустанаї  впродовж трьох літніх канікул організовували регулярний випуск цілинної студентської багатотиражки  "Мы - строители", за що і отримали ентузіасти-першопрохідці  першу в житті державну нагороду – медаль «За освоение целинных земель». Ще студентом - п'ятикурсником був зарахований до штату  Українського радіо. Пройшов шлях від рядового кореспондента до віце-президента Національної телерадіокомпанії України, генерального директора Українського радіо.  В 1995-му  році очолив  новостворену Київську державну  регіональну телерадіокомпанію, де працював 14 років.

Він - автор і ведучий перших міжнародних телемостів  у прямому ефірі - Львів - Вінніпег, Київ - Оттава на  Українському телебаченні.

Вперше в історії УТ знімальна група, яку  він очолив, у 1988 році побувала у США і взяла участь у 30 - ти денному Марші Миру делегацій всіх тоді союзних республік  по восьми американських штатах. В результаті на екран УТ вийшов документальний фільм «Америкою – пішки», а згодом побачив світ і видрукований однойменний щоденник.

Особливо запам'ятався мільйонам наших телеглядачів Віктор Пасак як ведучий політичних дискусій перед першими президентськими виборами в циклі програм «Студія 1 грудня», в результаті яких першим Президентом України був всенародно обраний Леонід Кравчук.

І все це про нього, Віктора Володимировича Пасака, людину - творця, мужню, сильну, талановиту людину незламної волі, телерадіожурналіста, громадського діяча. Його особистість гармонійно поєднала в собі  творчі здібності й організаторське начало. Це людина, яка створила себе сама, досягла багатьох успіхів у  житті своїм розумом, талантом, невтомною працею.

Віктор Пасак належить до покоління журналістів , яке на зламі нашої історії розбудовувало Українське радіо і телебачення, зробило  свій вагомий внесок в його становлення і розвиток у щойно посталій незалежній  Українській державі.  Не так легко, як здається, торувалися нові шляхи, на яких, окрім досягнень та успіхів, було немало прикрих та гірких помилок, хибних та невиправданих рішень, несправджених сподівань. І не тільки через невизначеність, нерішучість, невпевненість, але й через нерозуміння багатьох існуючих проблем  та перспектив розвитку вітчизняного телебачення і радіо в тодішньому  керівництві країни та деякими тимчасовими  очільниками Держтелерадіо. За ті недалекоглядні , непрофесійні, недержавницькі рішення, що призвели до втрати великої частини нашого інформаційного простору і посилення іноземного пропагандистського впливу, що сприяли створенню потужних олігархічних радіотелевізійних каналів, а не національного публічно - правового  або справжнього, а не декларативного суспільного радіо і телебачення, ми і досі розраховуємося дорогою ціною та тяжкими втратами.

Ми, колеги, друзі, товариші Віктора Пасака, пам'ятаємо його полум'яні та професійні, сміливі , відверті, критичні виступи на трибуні Верховної Ради України  під час парламентських слухань, на зустрічах з Президентами та прем'єр-міністрами України, на засіданнях колегії та нарадах Держтелерадіо, на багатьох інших заходах, які були спрямовані на вирішення найболючіших проблем державного телебачення, зокрема, збереження творчого потенціалу регіональних телерадіокомпаній, їх достатнього фінансового та технічного забезпечення, в першу чергу сучасними засобами виробництва телерадіопродукції.

Не випадково саме тоді, в липні 2000 року,  ми одностайно обрали Віктора Пасака головою Ради генеральних директорів обласних і регіональних телерадіокомпаній, висловивши йому нашу високу довіру. В тодішньому калейдоскопі викликів часу, злободенних проблем , подій і пріоритетів найголовнішим  для нього і для  нас, його колег, було розуміння і усвідомлення того , що розбудова держави можлива лише на грунті відповідального і професійного ставлення до справи, повсякденної праці, любові до України і глибокої віри в її майбутнє, утвердження української державності, принципів демократії, політичної та економічної свободи і свободи слова, шанобливого ставлення до нашої історії, традицій і культури. Не випадково саме молодій Київській ДТРК рішенням Уряду випало стати консолідованим замовником новітньої японської телевізійної техніки  фірми «Панасонік» для переоснащення всіх обласних державних ТРК. Ми тільки могли здогадуватись, скільки додаткових сил і енергії треба було докладати нашим київським колегам і передусім їх керівнику, аби цей урядовий проєкт завершити професійно.

Одним із вагомих здобутків щедрої осені патріарха української телерадіожурналістики Віктора Пасака стала нещодавно видана його книга "У вирі життя" (АТ ХКФ « Глобус», 2021). Книга вийшла у світ завдяки особистій підтримці голови Держкомтелерадіо України Олега Наливайка, за що ми щиро вдячні йому.

Книга " У вирі життя" багатогранна, як і багатогранна особистість її автора, його професійна і громадська діяльність (перший заступник очільника Київської організації НСЖУ, член виконкому Українського фонду культури ім.Б.Олійника, член президії Української Ради Миру, член наглядової ради часопису «Київ дипломатичний»)…  До книги  увійшли як авторські спогади, так і  публікації різних років, зокрема, статті, роздуми, інтерв'ю, бесіди « без купюр»  з відомими політиками, державними діячами, митцями, публічні виступи у Верховній Раді, на багатьох державних і міжнародних форумах.

В своїй чудовій передмові до книги В. Пасака заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки письменників України Віктор Женченко, який, на жаль, нещодавно передчасно пішов у інші світи, назвав її " унікальним  художньо - аналітичним твором - репортажем, писаним прямо  на марші нашої історії".  І це тоді, як писав він , "коли  в багатьох із нас  по сей день немає часу зупинитись, озирнутись і переосмислити свій пройдений шлях разом зі своїм народом. І лише одиниці знаходять в собі сміливість викласти на папері всі ті подробиці життя , про які мало  що відомо сучасній " інтернетно - онлайній молоді." Саме до таких людей і належить Віктор Пасак.

Слова глибокої пошани і поваги , любові і величезної вдячності пронизують  спомини Віктора Володимировича про своїх вчителів, наставників, близьких друзів і товаришів, його побратимів.

Про свого Вчителя, колегу, товариша, про справжнього Українця, який виріс з "Колоса", про чудову людину, журналіста від бога Миколу Федоровича Охмакевича  він написав у 2018 році  у книзі  "Ратай Українського ефіру", яку підготував і видав разом зі своїми побратимами і заслужено отримав мистецьку премію «Київ» імені Анатолія Москаленка.

Під керівництвом Миколи Охмакевича власне і розпочалася трудова діяльність Віктора Пасака у відділі  сільгосппередач на Українському радіо. Згодом цей відділ, як пише автор, "нашими спільними зусиллями за підтримки Комітету перетворився в радіостанцію " Колос" - зі своїми позивними , зі збільшенням власного мовлення, щоденними виходами в ефір у постійні відрізки часу . І, ясна річ, із значно вищою планкою відповідальності перед радіослухачами , з якими ми регулярно зустрічалися".

Слова Миколи Охмакевича, цієї мудрої, сміливої і справедливої людини, сказані ним 17 вересня 1991 року ( а він тоді був президентом Держтелерадіокомпанії України) з трибуни засідання Верховної Ради України,  де йшлося не просто про гаряче , а надзвичайно гостре обговорення місця і ролі засобів масової інформації і, передусім, державного  телебачення і радіомовлення в дні ДКЧП " і досі актуальні. "Я переконаний ,- говорив тоді Микола Федорович , - державі, де журналістів мають за лакеїв, ніколи не стати правовою державою, ніколи тут не буде гласності. Суспільство, яке стравлюють з журналістами , не буде справедливим.  Це аксіома."

Спомини Віктора Пасака про своїх вчителів Анатолія Захаровича Москаленка, Дмитра Михайловича Прилюка, Ігоря  Івановича Засєду, Матвія Михайловича Шестопала, Романа Григоровича Іванченка, побратимів і друзів - Анатолія Ставничого, Івана Лисенка - це розповіді про жертовність і відданість людей своїй справі , про людську порядність і доброту, честь і мудрість . Вони залишили добру і довгу пам'ять про себе на нашій благословенній землі.

В своїй книзі Віктор Пасак зібрав найбільш яскраві і цікаві інтерв'ю, бесіди " без купюр" з відомими людьми країни - політиками, письменниками, поетами, державними діячами, духовними лідерами, зокрема, з поетом, громадським діячем і дипломатом Дмитром Павличком, з Патріархом Київської і всієї Руси - України Філаретом, директором Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук Миколою Жулинським, українським поетом, перекладачем, заслуженим артистом України Віктором Женченком, головою Профспілки працівників культури України Людмилою Перелигіною, сценаристом , кінодраматургом, журналістом Леонідом Мужуком , поетом - піснярем Вадимом Крищенком,  актором театру і кіно, поетом  Олександром Биструшкіним, академіком НАН  України, професором, доктором технічних наук, ректором Національного технічного університету " Дніпровська політехніка " Геннадієм Півняком. Його інтерв'ю і бесіди - щирі і відверті , це заглибленість і занурення не тільки в суспільно - політичні проблеми, професійну і громадську діяльність співбесідника, але  і в його  духовне і глибоко особисте життя, в найбільш  сокровенне для кожного із них.

Це зроблено настільки тонко і майстерно, інтелігентно, що просто захоплює. Як, наприклад, інтерв'ю з Надзвичайним і Повноважним Послом України в Словаччині Дмитром Павличком, записане  восени 1996 року у Братиславі для Українського телебачення. Думки і роздуми, висловлені тоді Дмитром Васильовичем з багатьох соціально - політичних, культурологічних і економічних проблем, є актуальними і сьогодні.  Наскільки пророчими , зокрема, виявилися такі  його слова : "Я вірю в те, що доля Європи вирішується в Києві і  Братиславі, у  Варшаві і  Софії, в Будапешті і Бухаресті, у Литві і Латвії , тут у цій центральній частині континенту, створюється Європа, від якої залежатиме  Схід і Захід . Ми, маючи з одного боку Захід, а з другого - Схід , повинні дбати , щоб все це утрималось і  щоб усе урівноважувалось.   Тому від того , як ми побудуємо свої економічні, культурні і політичні контакти , залежатиме і загальноєвропейська система безпеки, і розширення НАТО, і роль Росії . Все в наших руках".

Не можу не сказати хоч  декілька слів про розділ  "Куба - любов моя" в книзі В. Пасака , де йдеться про щиру і віддану любов автора до цієї країни і її народу, про те , як ця маленька держава, коли в Україні гостро постала проблема лікування, передусім дітей , що постраждали від наслідків жахливої трагедії на Чорнобильській АЕС, єдина з міжнародної спільноти простягнула нам руку  братерської допомоги в цій біді. 24 тисячі українських дітей пройшли безкоштовне лікування та оздоровлення на Кубі. Багато  хто з них практично отримав тут друге життя . І в цьому величезна заслуга і Віктора Пасака як президента  Асоціації дружби " Україна - Куба" , який став своєю людиною на Острові Свободи, і керівника Міжнародного чорнобильського фонду Олександра Божка та багатьох інших їхніх побратимів. Пам'ятаю, як в червні 2000 року відповідально готувався Віктор Володимирович до поїздки на Кубу в складі офіційної делегації на чолі з тодішнім Президентом України Леонідом Кучмою , незважаючи на те , що дехто із Адміністрації Президента намагався завадити цьому. Республіка Куба достойно відзначила  його і як тележурналіста за створення серії програм і документальних фільмів про лікування українських дітей на Острові Свободи, і як керівника громадської організації «Асоціація дружби «Україна – Куба», вручивши йому міжнародну відзнаку - - медаль «Дружба».

"Є така планета Цілина"  - це розділ в книзі , в якому поряд із авторськими спогадами про свою роботу в багатотиражній газеті  студентських будівельних загонів України на цілині " Мы - строители" , опубліковані його замальовки і розповіді про суворі і героїчні цілинні будні. Щиро зізнаюсь, для мене було приємною несподіванкою  прочитати захоплюючу розповідь автора нарису  "На все життя" про Віктора Залевського, чудову людину , лікаря, якого я добре знав і з яким товаришував багато років . На жаль, нині вже покійним . В ті роки Віктор Залевський був ординатором Дніпропетровського медичного інституту, а на цілині - головним лікарем Амангельдинського районного студентського будівельного загону, де він врятував не одне людське життя місцевим жителям, оперуючи важкохворих в екстремальних умовах цілини.

"Чекання - вічність" ….

...Він, а це був той же Віктор Залевський, з яким я кілька днів тому  перед від’їздом сюди, в радгосп, знайомився в  районному штабі в Амангельди, вискочив з майже лялькового літака АН-2 і відразу ж, ні про що не запитуючи, схилився над пораненим. Потім підійшов до фельдшера і сказав коротко : До ранку не доживе . Стерильний інструмент у вас є? Будемо оперувати . Допомоги з Кустанаю чекати нічого. Вірна смерть…

Словами не передати тривожної збудженості тієї ночі. Горіло до ранку світло в радгоспі . Очікувально зазирала у вікна медпункту смерть.  Та на світанні здалась, переможена."

Так написав  в 1965 році  Віктор Пасак про Віктора Залевського.

Свою книгу " У вирі життя "  автор присвятив світлій пам'яті своєї матері – героїні,  багатостраждальної трудівниці Любові Хомівни.  

І це знаменно і закономірно , бо саме вона, найрідніша  у світі  для нього людина, виростила Віктора і ще сімох дітей. Він – восьмий, «мізинчик».

Їх батько - Володимир Федорович, кулеметник 54 Укріпрайону 40-ої армії з перших днів війни був на фронті, під Дарницею потрапив у вороже  оточення, дивом вдалось звідти втікти і добратись до рідного  Ржищева, до сім’ї, вперше побачити новонароджене немовля, переховуватись від фашистів та доморощених поліцаїв в окопах, а з наступаючими радянськими військами у 43-му піти на Захід, визволяючи Європу. Загинув в бою під Яссами (Румунія) 7 червня 1944 року. Жменьку землі з братської могили  в селі Романесчій, доставлену  завдяки колегам – журналістам з Буковини, поховали  біля могили матері…

Віктор був найменшим в сім'ї. Народився в ніч з 13 на 14 січня 1942 року, але був зареєстрований через реальні проблеми з окупаційною владою (могли оштрафувати до 6 місяців примусових робіт)  5 червня того ж року. Тож має  дві дати народження…Як сам жартує – «зекономив для держави свою піврічну пенсію»…

Ми щиро вітаємо нашого побратима, друга, товариша, мудру, чесну, відважну людину, професіонала своєї справи із 80 - річчям  від дня народження і зичимо йому зробити ще багато добрих справ для своєї країни, для всіх нас. Міцного здоров'я і благополуччя тобі, дорогий Вікторе, творчого натхнення і довгих років життя!