Життя за... лаштунками

З великим успіхом відбулася прем’єра цієї комічної опери Гаетано Доніцетті, перша назва якої — «Театральні порядки та безпорядки» — промовляє сама за себе. Театр завжди вабив глядача. Він немов система дзеркал, у яких відбивається життя з усіх боків — і привабливих, і неестетичних, і смішних. А що відбувається, коли театр сам зазирає у дзеркала? А тоді й народжується театр у театрі. О, так, про закулісне життя всі «знають», які там інтриги, конфлікти, конкуренція, скандали. А що ще певній публіці треба? Так, буває всяке, бо ж артисти такі ж живі люди, але споконвіку театр тяжів до розвінчання, і певних уявлень про нього, і неминучих штампів, що накопичуються в рамках стилів і систем. От недарма ж на завісі першого Київського міського театру був такий напис: «Castigat ridento mores» (Сміх очищує звичаї)! Так і жанр комічної опери, особливо про закулісне життя, має на меті знизити пафос і самих конфліктів, і уявлення суспільства про них. А щодо штампів, то подібний жанр — взагалі безцінний привід для їхнього подолання і розвитку нових оперних форм.

Переповідати сюжет опери немає сенсу, треба йти і слухати й дивитися, тим паче, що опера виконується українською (традиційно в постановках «Viva la Mamma» арії виконують італійською, а речитативи — мовою країни, де вона ставиться). І оскільки штампів у ній навіть утрировано більше, ніж у «серйозних» творах, а значить, одна й та ж фраза може повторюватися безліч разів, тож якщо й не з першого разу, то все одно рано чи пізно зрозумієте кожне слово, що для комічної опери з карколомними перипетіями сюжету надважливо. Треба відзначити, що виконавці поставилися до завдання з усією відповідальністю: дикція та артикуляція здебільшого були бездоганні, а вже постановники постаралися, щоб і декорації, і костюми, і мізансцени «відповідали» моменту.

Абсолютним героєм прем’єрної вистави став соліст Національної опери України, учень Анатолія Мокренка, бас Андрій Гонюков, який блискуче (з вокального та акторського поглядів) виконав партію-роль... мами Агати. Так, граничний комізм досягається саме тим, що жіночу роль виконує чоловік, та ще й бас! Це абсолютно бенефісна роль! У доробку цього артиста чимало партій басового репертуару, серед яких Карась («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Кирдяга, Виборний («Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» М. Лисенка), Малюта Скуратов, Цар Салтан («Царева наречена», «Казка про царя Салтана» М. Римського-Корсакова), Старий («Алеко» С. Рахманінова), Рене, Ебн-Хакіа («Іоланта» П. Чайковського), Галицький («Князь Ігор» О. Бородіна), Варлаам, Пімен («Борис Годунов» М. Мусоргського), Кухарка («Любов до трьох апельсинів» С. Прокоф’єва), Свічкогас («Ярослав Мудрий» Г. Майбороди), Дон Базиліо, Дон Маньїфіко («Севільський цирульник», «Попелюшка» Дж. Россіні), Співак («Джоконда» А. Понкіеллі), Геронт, Симон, Бонза(«Манон Лєско», «Джанні Скіккі», «Мадам Баттерфляй» Дж. Пуччіні), Банко, Самюель, Фараон і Рамфіс, Гренвіль, Дюфоль («Макбет», «Бал-маскарад», «Аїда», «Травіата» Дж. Верді), Дулькамара («Любовний напій» Г. Доніцетті), Цуніга («Кармен» Ж. Бізе), Бродяга, Селянин («Розумниця» К. Орфа). З переліку видно, що Андрію Гонюкову не чуже гострохарактерне і комедійне амплуа, яке в цій постановці він розкрив просто блискуче.

Конкуренцію, вокальну й акторську, йому склав Олександр Вознюк, талановитий учень Геннадія Кабки, лауреат багатьох міжнародних конкурсів вокалістів. У його виконанні нервовий та пихатий перший тенор Гульєльмо створював пародійно надмірні кульмінаційні моменти, які призводили до карколомних поворотів дії. Його удавані фальцетні «півні» лише увиразнювали бездоганну вокальну техніку.

Мелодійний і ритмічний малюнок партій більшості персонажів насичений навмисно фальшивими нотами, збиваннями, запинаннями, але це не означає, що тут можуть співати безголосі вокалісти. Навпаки, за контрастом складні вокальні доніцеттівські пасажі мають виконуватися ретельно. Публіка з легкістю й однозначно відрізняє комедійні ефекти від не зовсім якісного співу. Тож це не той випадок, коли вокаліст може розслабитися: навпаки, бездоганне володіння голосом, технікою виконання тих самих осміюваних штампів повинні бути абсолютними, аби удавана фальш виглядала переконливим прийомом, а не музичним брудом.

Як зазначив постановник Віталій Пальчиков: «Музика Гаетано Доніцетті — це «феєрверк мелодій». Можна абсолютно щиро стверджувати, що він як режисер створив справжній феєрверк образів: кожен герой мав детально прописаний малюнок ролі, який залишав простір для імпровізацій, без яких справжнього комізму не досягти. Примадонна у виконанні Дарії Литовченко надмірною томністю і самовпевненістю, перемішаною з істеричністю, створила образ «справжньої» оперної діви. В її вокальній партії практично немає штучної фальші, комізм досягається ігровими моментами суперництва з другою солісткою Луїджею (Дар’я Миколенко), а ще більше з її мамою, нездоланною Агатою, котра вимагає головну роль для своєї доньки. Роман Лещов (Проколо) з поважно-пихатого чоловіка Примадонни перетворювався на доморощеного актора з усіма перебільшеннями і фальшивими фізіологічними позами. Маестро (Євген Малофеєв) з пізнаваними карикатурними, майже мультяшними зачіскою, жестикуляцією, екзальтацією викликав співчуття як найбільш вразливий учасник дійства, чиє музичне «дітище» розвалюється на очах через чвари учасників дійства. Поет у виконанні Олександра Харламова виглядав таким собі самовпевненим символістом-футуристом, доки і його лібрето не почало розповзатися по швах.

За стилістикою оформлення сцени, костюмів і пластики персонажів дія постановки безумовно відбувається в сучасності, але в ній немовби спресовані всі часи, що створює додатковий комедійний акцент: директор театру (В’ячеслав Стрєлков) в оточенні однозначних «секюріті» з відповідною атрибутикою (чорні окуляри, мікрофони за вухом) наче зійшов із сучасної естрадної сцени; співак Піпетто, а за лібрето — кастрат (Тетяна Масан), наче втік із репівського чи брейк-дансового майданчика, щоб з переляку від такого безладу знову туди повернутися і звільнити місце для мами Агати, котра зрештою своєю монументальністю і розрадить ситуацію.

Не обійшлося і без деякого натяку на політичну карикатуру: надто вже одіозна зачіска в Агати, а повторювана, як і належить на репетиціях, сцена страти, під час якої «героїня» відверто нудиться, нагадує про «непотоплюваність» більшості одіозних політичних фігур.

Художник Людмила Нагорна, здається, дала волю своїм почуттям: хаос увиразнювався і костюмами з різних епох, і тим, що монументальні на перший погляд конструкції (чи то реклама, чи антична колонада) розвалювалися на очах за найменшого поштовху.

Відверто бешкетував хор під креативною рукою Анжели Масленнікової, яка вимагає від артистів активної участі в дії. Тому хор абсолютно невимушено створює таку собі активну кіношну масовку, виконує роль підтанцьовки при солісті. У сцені серйозної арії, яку Доніцетті навмисно залишив на вибір виконавиці ролі Примадонни (а це була знаменита «Casta diva» з опери В. Белліні «Норма»), пафос моменту неочікувано приємно знижується завдяки кільком сучасним танцювальним рухам на кшталт твісту чи шейку.

Оркестр же під орудою Сергія Голубничого, попри надзвичайну метушню на сцені, незворушно робить свою музичну справу, періодично «піддаючись на провокації» учасників дійства, які «качають права» і намагаються використати оркестр як групу підтримки.

Варто зазначити, що з боку нового художнього керівництва театру в особі директора КМАТОБ Петра Качанова це сміливий крок — поставити малознану оперу, але в атмосфері довіри і злагодженої роботи креативних митців успіх будь-якої справи забезпечений. Можна лише привітати колектив театру з такою постановкою, в якій немає жодного пустого місця, де музика, слово, картинка й дія — єдине ціле, і все разом та в деталях працює виключно заради задоволення глядача. Ця постановка — серйозна заявка на здобуття «Київської пекторалі-2019» у номінації «Найкраща музична вистава».

Наступний показ комічної опери «Viva la Mamma» («Нехай живе мама, або Театральні порядки та безпорядки») відбудеться 20 квітня.