Заньківчани розпочнуть прем’єрний відлік-2021 з української класики і позитиву

Перша прем’єра нового року у Національному українському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької — сатирично-фантастична повість Григорія Квітки-Основ’яненка  «Конотопська відьма». Твір написаий 1833 року, опублікована 1837-го у другій книзі «Малоросійських оповідань» письменника. Постановку, події якої розгортаються у XVIII столітті, а головними героями є сотник славної конотопської сотні Микита Уласович Забрьоха, його писар Прокоп Ригорович Пістряк та відьма Явдоха Зубиха, здійснює режисер Вадим Сікорський. Інсценізація — Богдан Жолдак. Музика — Ігор Поклад. Художник — Наталія Тарасенко.

Репетиції мали розпочатися ще у липні. Перекладалися кілька разів через усім відомі обставини. Стартували на початку січня. Перші покази заплановані на 24, 27 та 28 лютого.

Чому для постановки обраний саме цей матеріал, як він вписується в контекст нових постановок року, що минув, з яким настроєм працюють актори, чи не бракне коштів на виставу, яка загалом ситуація у театрі  — про це і не тільки про це у розмові з режисером В. Сікорським. А перед тим доречно нагадати, що у доробку Вадима Івановича такі відомі роботи, як «Амадей», «Ханума», «Троє товаришів», «Історія коня», «Загадкові варіації»,  «Голий король» (перелік можна продовжувати), які роками є в афіші заньківчан і точно не залишають байдужими глядача.

«ГОПАК-ОПЕРА»

— Наскільки мені відомо, Вадиме, у тебе в планах був Стефаник...

— Так. На Камерній сцені хотів ставити. Але карантин поламав усі плани. Якби не локдаун, то поставив би «Злодія».  Через те, що все постійно переносилося і вже ніхто не пам’ятає, як воно переносилося, вийшов наказ директора театру про проект на   Великій сцені. «Конотопська відьма» мала випускатися у кінці вересня. Потім — на початку жовтня, далі переносили на кінці жовтня. Згодом ішлося про листопад і грудень. І от доперекладалися до того, що роботи розпочали 8 січня. І ніхто не винен, що так вийшло зі «Злодієм». Карантин. І все оформилося в отаку ситуацію. Робимо «Конотоп».

— Але чому все ж «Конотопська відьма»?

— Я шукав настрою. Є театр, який займається складними питаннями, є театр, який інформує, є театр, який вчителює, є театр, який творить настрій. І в тій ситуації, в якій ми всі опинилися, зокрема — і я, хочу хорошого настрою. Хочу позитиву. А цей матеріал — наскрізь позитивний. Абсолютно позитивний. Він може творити усмішку, добрий настрій — усі плюси, які людина би хотіла. Не знаю, чи мені це вдасться зробити, бо не хочу забігати наперед. Але те, що цей матеріал здатен це зроби ти — правда! 

— Як жанрово в афіші буде зазначена вистава?

— Там буде писатися, як заявлено в автора інсценізації, —  «гопак-опера». Але це не ознаки зовнішні того, що відбувається на твоїх очах. Це, скоріше, міра позитиву. Бо ж не існує такого жанру. Але за внутрішнім станом сприйняття, за настроєм це мала би бути «гопак-опера».  Хоча, безумовно, там буде достатньо і співу, і гарної музики, і танцю — такого театру, який би мав бути у позитив.

— Репертуарна політика Театру Заньковецької минулого року — доволі специфічна. Бо, як на моє сприйняття, більше у тих виставах було трагедії, ніж навіть драми. Згадаймо бодай «Життя P.S.» і «Буну». А про комедії взагалі не йшлося. Тому спитаю, як колектив поставився до матеріалу, який ти запропонував до постановки?

— І за зовнішніми ознаками, і за внутрішнім моїм відчуттям, все всім подобається. Тому що матеріал — справді світлий. Він не в трагедії, не в глибоку драму — навпаки, геть в інший бік. Можливо, люди стомилися від того, в чім зараз усі перебуваємо. Бо ж не тільки я — ми всі разом у тому варимося. За настроєм бачу, що працювати вони хочуть. Взаємини всередині хороші. Внутрішньо радію від того. А як далі буде, побачимо.

— Музику берете Ігоря Поклада. А чи йтиме вона у живому виконанні?

— Так. Хотілося мені доброго  театру — з відкритою оркестровою ямою, з диригентською паличкою, з живими музикантами, живими інструментами, живим вокалом... Тому все відбуватиметься вживу.

— На скільки складів буде вистава з огляду на високу ймовірність захворіти (хоча, наскільки мені відомо, багато працівників театру вже перехворіли на ковід)?

— Не менше двох. Зрештою, така практика була і до локдаунів, бо всяке може трапитися, хтось може захворіти. А зараз — тим більше. Наразі не скажу тобі, хто працюватиме у першому, а хто — у другому складі. Всі працюють однаково добре.

—  Художник-постановник— Наталія Тарасенко. Ви зробили разом багато вистав. Але мені кортить побачити у роботі вашого нового головного художника — Андрія Романченка. То наважуся запитати, чому не він з тобою робить виставу?

— Відповісти на це питання дуже просто: коли складали наказ на «Конотопську відьму», ще не відбувся конкурс на посаду головного художника. Щодо Наталі, то ми з нею робили, зокрема, «Небилиці про Івана», «Пропалу грамоту», «Життя комах», «Професіонала». Тобто ми з Наталкою пройшли довгий творчий шлях, і мені нема на що жалітися — завжди знаходили спільну мову. Ми — не два лідери в одному мішку. Наталка вміє слухати, розуміє, куди нам треба іти, завжди може творчо допомогти.

— Чи ти залучаєш до постановки акторів, які нещодавно прийшли до театру?

— Так, вони всі — у мене.

«РИФИ» ЧИ «КОЛЮЧКИ» ОМИНАЄМО

— Не можу, Вадиме, не запитати про ситуацію в театрі. Наскільки вона зараз для тебе є комфортною? Бо понад рік тому розпочалися події, пов’язані з не переукладанням контрактів, що, м’яко кажучи, спричинило бурю. «День» висвітлював ці перипетії (див., зокрема, публікацію «Про конфлікт у Театрі імені Марії Заньковецької» у «Дні» №222 від 3 грудня 2019 року. — Т.К.). 

— Тим ж розумієш, що я дивлюся на це суб’єктивно, а не об’єктивно... Якщо зробити ретроспективу, то тієї війни, того протистояння, не сприйняття (не має значення де — у коридорі чи у гримерках), нема! Я думаю, що робота (одна, друга, третя, четверта, п’ята, шоста...) робить своє. Тому що ця праця не дає можливості  «дерти», «підпалювати»... Такого зараз нема. Ми працюємо, й оті «рифи» чи «колючки» оминаємо, тому що (або свідомо, або підсвідомо) концентруємося на тому, що робимо. І на бажанні зробити добре. А бажання зробити добре, як правило, об’єднує. І далі я розвивати ту тему не буду...

— Чи не виникає з постановкою фінансових проблем, бо ж театр упродовж тривалого часу не проводить повноцінної господарської діяльності?

— Можемо мріяти, фантазувати скільки завгодно. Але всі театри зараз в біді. І дати нам нема звідки. І самим заробити нема можливості, тому що не можемо людей прийняти. Так, все непросто. І коли робиш оформлення, то враховуєш ці обставини. І навіть у тій ситуації складній здається мені, що ми зробили цікаво. Я вже казав, що хочу позитиву. І навіть та картинка (оформлення), яку ти бачиш із залу, творить позитив. Все достойно! Жебрати ми не будемо, бо достойно виходимо із ситуації.

«ДОБРІ ВІДНОСИТИ ЗАРАЗ ПОЧИНАЮТЬ ПЕРЕВАЖАТИ»

— Поза сумнівом, всі ми постраждали емоційно у карантині. Але ж недаремно говорять: «Нові часи — нові виклики». Мусимо борсатися, як та жабка у сметані... Чого тебе особисто навчив рік, що минув?

— Я думаю, що ота ситуація, в яку ми всі потрапили, зробить нас кращими. Дивлюся по тих людях, що мене оточують. Здавалося, мали би обізлитися, закритися, стати недобрими, агресивними. Але все відбувається навпаки. Люди із бажання не бути в агресії починають творити людськість. Я бачу, що добрі відносити зараз починають переважати. Тобто з одного боку — біда, але та біда витягає з людини людське.

— Я розумію, що невдячна справа порівнювати постановки, а ти їх маєш — величезну кількість за плечима і, напевно, кожна — як твоя дитина. Звісно, дітей любимо по-різному, але ж любимо усіх... Попри це, спитаю. Як ставишся до цієї своєї роботи?

— Як би це сформулювати, щоби не по-книжному?.. Я її вже люблю. Незалежно від того, як перебігатимуть події далі. Люблю матеріал, люблю акторів, які працюють над цим матеріалом, люблю оркестр, який відразу все зрозумів, і всі разом зазвучали. Мені це приємно! Я перебуваю зараз у дуже позитивному колі, і хай так буде...