«Я тебе малювала, та не втамувала спраги»

Гостей і перехожих, що випадково завітали «на вогник», на виставці Ольги Петрової «Тбілісі — любов моя», яка відкрилася в галереї «Триптих АРТ», зустрічав чарівний живий натюрморт, «вбудований» у куток залу. Свічки, що горять в розкішних стиглих гранатах, привертали погляд строгістю, схожою на звичаї Грузії, і досконалістю форми та змісту, як багатовікова її культура. Ці свічки у гранатах — місток, який Ольга перекинула з 1972 року, коли, після прем’єри «Лускунчика» з її декораціями, на порозі її помешкання сам Маестро, визнавши в ній художника, залишив аналогічне вітання. А над трепетним вогником свічок витав у повітрі портрета, як вільний шагаловський герой, — Сергій Параджанов, один з головних персонажів виставки художника.

Людська і творча багатоликість Ольги Петрової відома давно. Живописець і графік, кандидат мистецтвознавства і доктор філософії, вона плідно працює як художник, історик, теоретик та арт-критик. Кількості виставок у всіх куточках світу — не злічити, її роботи представлені в багатьох музеях і приватних колекціях. А в творчому архіві мистецтвознавця і критика — 5 монографій і понад 800 статей.

На виставці, присвяченій Грузії, дуже цілісній за емоційним наповненням і розмаїтій за манерою художнього подання, представлені роботи, на які надихнули не лише враження, а й особисті спогади про людей, які відкрили їй диво сприйняття цієї країни.

Саме тому концепція виставки передбачала й презентацію книжки Ольги Петрової, назва якої подарувала ім’я виставці. Це дуже особисті, написані легким пером і чистим серцем, спогади про видатного Мага кіно й життя — Сергія Параджанова, і справжнього Майстра пензля — Миколу Ігнатова.

Згадуючи яскраві епізоди зустрічей із Сергієм Параджановим, авторка, надзвичайно захоплюючись його талантом, умінням бачити життя і людей, страждати й радіти, передусім дуже тактовна. І, незважаючи на багаторічне спілкування і неодноразові зустрічі, вміло «тримає дистанцію»:

«Я б не наважилася, коли Параджанова не стало, вписати його до кола своїх друзів. Це було б очевидним перебільшенням. Мене цілком влаштовувало амплуа «ідеальної шанувальниці».

Сергій Параджанов, так само як і Микола Ігнатов, щедро дарували Ользі таємниці грузинських храмів і музеїв, зустрічі з людьми, які не лише зберігають духовну спадщину предків, а й вносять свій талант у цей храм. Тому так і називається портрет Ігнатова — «Мені твоя ввижається робота». Щедрими сонячними мазками написано «корону Грузії» — Джварі. Піросманівські нотки «звучать» у людях вулиці — «Чоботарі» і «Виноградарі». Відчайдушний крик «О, Ґмерто! (О, Боже!) — у розмитій колористиці однойменної картини, навіяної роздумами біля надгробного каменя над місцем вічного спочинку улюбленого Коки Ігнатова.

Ольга Петрова багато й легко малює і ясно згадує. Але все це, звісно, краще побачити й відчути самому.

Залишається лише додати, що чудово видана книжка «Тбілісі — любов моя» вийшла друком завдяки серйозній підтримці STEDLEY ART Foundation, за що окрема подяка й від читачів.