«Я станцювала всього Бетховена»

Найближчим часом у столиці Німеччини відбудеться подія, яка матиме непересічне значення не тільки для української, а й загалом європейської культури: концерт «Київ-Берлін. На захист миру».

Аби зрозуміти масштаб імпрези, варто детальніше розповісти про репертуар концерту, місце його проведення та основних учасників.

ЩО

У 1841 видатний німецький композитор-романтик Роберт Шуман — на ту мить 31-річний — після тривалої боротьби з суспільними й родинними забобонами одружився з коханою Кларою Вік, майбутньою видатною піаністкою. Особисте щастя спричинило творчий підйом: Шуман за рік написав масу творів, у тому числі понад 140 пісень і дві симфонії: сі бемоль мажор, що спочатку носила назву «Весняна», і ре мінор, оp. 120 (відому також, оскільки була опублікована пізніше, як Четверта). Вперше вони прозвучали у виконанні Лейпцігського оркестру Гевандхауза. Згодом саме Четверта з її співучим початком, енергійною третьою частиною, урочистим фіналом і стрімкою кодою стала найпопулярнішою серед симфоній Шумана.

«Фантазія для фортепіано, хору та оркестру до мінор, оp. 80» (так твір називається повністю) стоїть осібно в спадщині Бетховена. Твір написано для передріздвяного концерту-академії у 1808. Зазвичай такими концертами композитори підбивали підсумок цілого року. Але автор вважав Фантазію своїм «opus perfectum et absolutum» — цим терміном, що перекладається як «довершений і цілісний твір», позначався доробок, що має обезсмертити ім’я композитора.

Власне, обидва опуси, значущі як для німецької, так і для світової музики, прозвучать у легендарній великій залі Берлінської філармонії. Тут виступали найвидатніші диригенти, оркестри й солісти світу. Тож важко переоцінити значення факту, що проєкт «Київ-Берлін. На захист миру» здійснюватиметься саме в цих стінах.

ХТО

Серед виконавців творів, що прозвучать у цей вечір — Національний симфонічний оркестр України під керуванням Володимира СІРЕНКА, камерний хор Ave під орудою Оксани НІКІТЮК (солісти — Сусанна ЧАХОЯН, Роман МЕЛІШ, Оксана НІКІТЮК), піаніст Роман ЛОПАТИНСЬКИЙ. Тетяна ШВЕД (БЕЗКОРОВАЙНА) й Дар’я СІПІГІНА — відповідно, координаторка і проджект-менеджерка проєкту, здійсненого за підтримки Українського культурного фонду.

Національний симфонічний оркестр — один з найдавніших і найкращих оркестрових колективів України. Він є регулярним і почесним гостем провідних європейських міжнародних фестивалів, у різні часи з оркестром виступали провідні світові диригенти.

Роман Лопатинський (29 червня 1993, Київ) — український піаніст, лауреат десятків національних та міжнародних конкурсів. У 2009, у віці 16 років, був зарахований до Міжнародної піаністичної Академії в місті Імола (Італія). Гастролював у Польщі, Ізраїлі, Італії, Ліхтенштейні, Швейцарії, Німеччині, Франції, Японії. Виступав з філармонічними оркестрами Дніпра, Львова, Києва. Має фондові записи на українському та німецькому радіо.

Програма обох відділень концерту складена авторкою двох творів, які у ньому звучатимуть — українською композиторкою, лауреаткою Національної премії імені Шевченка Вікторією ПОЛЬОВОЮ.

Вікторія народилася 11 вересня 1962 в Києві. Батько — композитор Валерій Польовий (1927—1986). Закінчила дитячу хорову студію «Щедрик» (1980), Київське державне вище музичне училище імені Рейнгольда Глієра (1984, історія та теорія музики), Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського (1989, клас композиції проф. Івана Карабиця). Працює у симфонічному, хоровому, камерно-інструментальному жанрах. Ранній період творчості Вікторії Польової пов'язаний із естетикою авангарду та полістилістикою. З кінця 1990-х її музика стилістично тяжіє до так званого «сакральному мінімалізму» (найяскравіші представники цього стилю - Арво ПЯРТ, Генрик ГУРЕЦЬКИЙ, Петеріс ВАСКС, Джон ТАВЕНЕР). Значний період творчості Вікторії Польової пов'язаний з вивченням і втіленням у музиці богослужебних текстів. Твори Вікторії виконувалися в Бонні, Кронберзі, Кельні й Дрездені (Німеччина), Локенхаузі (Австрія), у Парижі, Празі, Мадриді, Торонто, Сан-Франциско, Шанхаї, Сеулі, Сінгапурі, на фестивалях сучасної музики в Швеції, Фінляндії, Швейцарії, Італії, Польщі, ОАЕ, Перу, Чилі. Берлінська публіка вперше почує її тричастинну «Оду до радості» (Ode an die Freude) солістів, мішаного хору і великого симфонічного оркестру, складену в 2009 на вірші Фрідріха Шиллера до 20-річччя падіння Муру; також відбудеться світова прем’єра твору “Діду”, написаного Вікторією спеціально до виступу у Берліні.

Особливий компонент проєкту — декорацію вечора створить відомий україно-данський художник Сергій СВЯТЧЕНКО. Вперше на академічному концерті будуть використані інсталяції — лайтбокси з розміщеними всередині художніми творами Святченка. Планується представлення чотирьох робіт, розміщених уздовж периметру сцени, позаду та по боках від музикантів. Обране розташування лайтбоксів дозволить глядачам мати оптимальний огляд концерту з будь-якої точки залу.

Сергій Святченко (7 жовтня 1952, Харків) працює як медіа-художник, живописець, колажист, відео-артист, інсталятор, фотограф. У 1980-ті роки очолював Центр сучасного мистецтва в Києві. З 1990 живе та працює в Данії, де став одним з чільних представників місцевої арт-сцени, а заснована ним Senko Studio була одним з провідних виставкових майданчиків в Данії, Європі, Америці, Канаді. У своїй творчості Сергій комбінує такі стилі, як конструктивізм і сюрреалізм.

ПОДРОБИЦІ

“День” розпитав Вікторію детальніше про імпрезу в Берліні.

- Як народився цей проєкт?

         - Художник Сергій Святченко рік тому був на моєму концерті, після чого в нього з'явилася ідея співпраці. Він тоді розповів про знайомство з посольством України в Німеччині, і ми з Тетяною Швед (Безкоровайною), моєю продюсеркою, розвинули цю ідею, розробили концепцію проєкту й  запропонували його посольству, яке нас підтримало. Але для підготовки такого проєекту потрібні кошти. Ми подали заявку в Український культурний фонд, завдяки якому й отримали можливість реалізувати цей великий проєкт, де звучатиме українська музика. Посольство запропонувало додати ще німецьку класику. Тож ми включили в програму «Фантазію для фортепіано, хору та оркестру до мінор» Бетховена та Четверту симфонію Шумана. А з моєї музики — «Оду до радості». Тут одразу виникають алюзії на того ж таки Бетховена, і написана вона до 20-річчя падіння Берлінського муру. Це один з моїх найважливіших творів, і я мріяла, щоб він прозвучав у Берліні.

         - Хотілося б детальніше поговорити про це. Як з’явилась твоя “Ода”? Який задум лежить у її основі?

         - Все в назві. Ідея радості, яка є найвищим станом людського духу.

         - З урахуванням існування Дев’ятої симфонії Бетховена чи доводилось тобі долати страх, певне хвилювання?

         - Ані на мить не задумувалася про це. Моя “Ода” ніяк не пов’язана з Бетховеном. Жодних, умовно кажучи, соціальних моментів. “Обійміться, мільйони” в Бетховена  - це радше соціальна концепція, демократичне об’єднання. Недарма це гімн об’єднаної Європи. У мене ж – духовна ідея, пов’язана з християнством, це радість інакшого роду – біблійна. Я останнім часом багато працювала з ідеєю Софії – написала оперу про Софію, і ось в “Оді” це Софія як вища премудрість, котра була від початку і являла собою Боже творче начало. Тобто мова про це. Найвищий духовний стан, який є творчим началом. І з цього випливає музична складова – нескінченне тривання радості.

         А в частині, яка цьому передує – Credo, тобто “Вірую” – йдеться про спасіння, про виживання посеред пекла. І ті, що вижили завдяки духовному руху, стать причетними до найвищої радості. В Credo хорал веде групку людей усередині океану оркестрових звучностей, які навалюються, накидаються, як велетенські хвилі, там жах, гнів, і посеред цього наче пліт, на якому рятується вціліле людство. Отут уже є певна паралель з Бетховеном. Люди, що обійнялися, тремтять, співають –вистояли в цьому океані, стать причетними до тривання радості. Але, повторюю, це радість нематеріальна, не фізична.

- Виходить, ти не дуже віриш у здатність людства так обійнятися, щоби…

- …щоби не передушити одне одних (сміється).

- Скажімо так, щоби зло зникло.

- Я взагалі не дуже оптимістична в цьому сенсі. А сам матеріал до “Оди” взятий з моєї старої речі на вірші Данте, де співають херувими, хвалять Бога. Тобто це спів херувимів.

- Але текст Шиллера?

- Так. А інтонаційна основа – з “Раю” Данте.

- Тобто ще є свої, авторські внутрішні відсилки?

- В мене їх завжди дуже багато. Це свого роду палімпсест. Тоді ж зрозуміло, про якого роду радість ідеться. У Святому Письмі радість вказується як те, що властиве самому Богу. Так, Премудрість Божа каже: “тоді я була при Ньому художницею, і була радістю кожного дня, веселячись перед лицем Його в усі часи”.

- На концерті прозвучить ще одна твоя композиція, написана спеціально для імпрези. Чи можна про неї поговорити трохи детальніше?

- По концепції вона цілковито входить у концерт. Вона присвячена  диригенту Володимиру Сіренку – Діду, як я його називаю. Колись він писав з армії листи й підписувався “дідусь”, а наразі дійсно став дідусем. Ми обмінювалися різними жартівливими прізвиськами. Йому 1 листопада виповнюється 60 років, тож я хотіла зробити подарунок. Твір називається “Діду”. Це пасакалія – тривале повторення одного й того самого елементу, канва, на якій поступово розвивається фактура. Я взяла основою народну пісню “Діду мій, дударику”. Вона трагічна й ніжна, дуже красива, а другий мотив, який з нею поєднується – німецька народна пісенька  Großvater – теж “Дідусь”. Вона, до речі, в різних варіаціях звучить у кількох творах Шумана, в Чайковського, в Баха – відома тема. Ще я додала трохи, натяком – “Щедрика” та закарпатську “Коломийку”. Так виникає образ, для мене самої несподіваний – дві народні душі наче два струмки: один – українська душа, друга – німецька. Вони течуть, сплітаються, грають між собою, живуть попри всі війни, жахи та історію. Для мене важливо, що воно саме так відбулося. Це можливість виправдання.

- Що цей проєкт дає тобі?

- Це те, заради чого я живу окрім творчості: виконання моєї музики. Є відповідальність перед тим, що я написала. Музика не те що кричить, але стоїть поруч і дивиться. Мов голодні діти. Я не можу інакше, я тут як мати. Стараюся для них. Це те, що я маю робити для своєї музики. Мало її скласти – треба її рухати далі.

- Чи ти була у самій будівлі Філармонії в Берліні?

- Ні. Я взагалі не була в Німеччині. При тому, звісно, маю особливе ставлення до цієї країни як до батьківщини Бетховена, Шумана, Шиллера й багатьох інших. В мене це взагалі було перше, з чим я познайомилась – німецько-австрійська культура. Дуже глибоко в неї проникла – не тільки в музику, а й у літературу теж. Це складає величезну частину моєї особистості.

- Тоді трохи дурнувате запитання наостанок: яким було твоє перше враження від Бетховена?

- (зі сміхом) Хороше. Я танцювала під його музику в дитинстві.

- Правда?

- Я станцювала всього Бетховена. Така пристрасть була! І ще “Поема вогню” Скрябіна. З трирічного віку я весь час танцювала під музику, яку слухав батько. Отаке перше враження від Людвіга Вана – заклик до танцю.