«Я лише освоюю професію продюсера»

Можна скільки завгодно стогнати про відсутність національного кіна. Можна відстоювати національне «само», забороняючи інші мови на екранах кінотеатрів. Можна збиратися кулуарно, на з’їздах, пленумах, у прохідній кіностудій, скидаючи колишніх кумирів і лаючи теперішніх васалів. Ні те, ні інше, ні третє не сприяє реанімації українського кінематографу, славні сторінки якого вписали в «золоту» історію світового кінопроцесу Олександр Довженко та Сергій Параджанов, Ігор Савченко та Роман Балаян, Леонід Осика та брати Іллєнки.

Не хочеться бути банальною, та кіно треба робити. Попри міністерську чехарду, загальний «розбрат» у країні та гарячкові пошуки національної ідеї, що стоїть окремо від інтересів кожної окремої особистості. А ця особистість жадає серйозної розмови про себе, свої проблеми, що часом виростають до проблем загальнолюдського масштабу. Адже кіно не має нав’язувати історію, доповнену чи переписану, воно має розповідати історії, що допоможуть людям, об’єднаним екраном, зрозуміти себе і час.

Генеральний продюсер SOTA Cinema Group Олег КОХАН — людина молода, та встиг немало зробити в українському кіно, рідко дає інтерв’ю. Працювати треба! І, наполігши на зустрічі, я зі здивуванням дізналася, що лише 2008 року його компанія готує до прем’єрних показів шість художніх стрічок, які гордо можуть бути позначені печаткою «Зроблено в Україні».

— Олеже, продюсерський інститут в Україні — справа цілковито нова. Хоч у цій ролі виступали й чиновники від культури різних рангів, і фахівці, котрі дістали освіту в нашому театральному чи якихсь інших вузах, — це «непізнаний об’єкт» для українського кінематографу. Чи можна говорити сьогодні про наявність інституту продюсерів в Україні, і як ви потрапили до цієї цілковито нової, практично невивченої професії?

— Якщо говорити про продюсування як про нову професію в кінематографі, думаю, не лише Україна, але й Росія, у принципі, лише освоює її. Старші товариші — такі, як Володимир Досталь, Микита Міхалков, — умовно належать до першого радянського покоління продюсерів. Вони були першопрохідниками, формували цю науку, а зараз ми нарощуємо на цей досвід нові опції, наприклад, копродюсерингу, і не факт, що вже зараз зможемо до кінця сформувати повний пакет знань і уявлень про професію «продюсер». Якщо пригадати історію розвитку цієї професії в Голівуді, вона вже спочатку включала в себе всі етапи: виробництво, зйомку, демонстрацію, збір грошей за квитки. Це був повністю замкнутий ланцюжок. Далі почали формуватися різні моделі. Ми ж, маючи радянську спадщину, вторгаючись у великий світовий ринок із застарілою економічною моделлю, не маючи можливості отримати теоретичні знання й уявлення про цей процес, ідемо шляхом спроб і помилок. Професія ця багатогранна — і фінансист, і рекламіст, і дистриб’ютор — треба бачити, розуміти й координувати весь процес загалом. Генеральний продюсер, на мій погляд, має працювати і з ідеєю, й з візуальним рядом, і брати участь у кастингу акторів, аналізувати реакцію людей, їхній вираз очей на прем’єрі — він має бути серцем проекту, акумулюючи всі потоки, що забезпечують життєдіяльність. Ми зараз ламаємо стереотипи і переходимо від режисерського кіно до продюсерського. Постійно у повітрі висить питання: а все-таки хто важливіший? Безумовно, від продюсера залежить повний цикл проекту. Але кожна картини має режисера, і це визначальна багато в чому позиція. Я завжди з пієтетом ставлюся до режисера, і довгі роки роботи не змінять цього ставлення. А все ж кіно — робота командна.

— Готова посперечатися, бо хочемо ми цього чи ні — творчі люди за рідкісним винятком надто незібрані, готові чекати не лише погоди, але й натхнення, а для продюсера процес виробництва кіно чітко розписаний, адже від будь-якого збою залежить втрата грошей. Тож чи потрібна продюсеру «залізна рука»?

— Часто ставлять питання, спочатку закладаючи в нього конфлікт і протистояння: тут режисер і вся творча група — це одне світовідчуття, одна організація, а продюсер — інший. Суть в іншому, в основі — спільний творчий процес. Чи варто продюсеру намагатися впливати чи міняти світовідчуття і бачення Романа Балаяна або Кшиштофа Зануссі? В майбутньому, можливо, коли сформується ринок, коли буде чітко розподілено завдання та функції, позиції розводитимуться: один режисер займатиметься розробкою ідеї, монтуватиме інший режисер, а історію писатиме команда сценаристів.

— Ідеться вже про індустрію комерційного кіно?

— Мені дуже пощастило, що доля дала мені можливість працювати з такими великими режисерами, як Кіра Муратова, Роман Балаян, Кшиштоф Зануссі — це дуже висока планка і найвищий рівень професіоналізму за різних світоглядів і творчих систем координат майстрів. А повертаючись до продюсування і комерційного кіно, гадаю, інститут продюсерів поступово формується. Поки зарано говорити про продюсерів повного циклу, що вміють професійно виходити на світовий ринок, працювати з фестивалями і вбудовуватися в міжнародні кінопроекти.

— Ну чому, а Сельянов, Толстунов — це перша російська шеренга?

— Та я ж про це й кажу: вони є представниками покоління, яке має кінематографічні «зав’язки» з радянських часів.

— Але річ у тім, що в Росії існує потужна продюсерська організація, яка дійшла до висновку, що треба об’єднуватися. А що відбувається в Україні?

— Поки що лише спроби об’єднання. Нам необхідна не формальна організація, а об’єднуюча гравців ринку структура. Щоб були спонукальні причини для цього, нашим продюсерам, які наразі є друзями-конкурентами, треба пройти повний цикл проекту, адже лише на четвертій- п’ятій картині вже повністю усвідомлюєш усі причинно-наслідкові зв’язки й підводне каміння. Тут до дозрівання, гадаю, ще трохи років і кілька етапів. Треба, відстоюючи внутрішні інтереси, на різних — фінансовому, творчому — рівнях розуміти роль, значення і важливість спільного «промо» на міжнародній арені.

— Ні для кого не є таємницею те, що українське кіно обділене увагою і, відповідно, фінансами, і що саме це є причиною відсутності кіноіндустрії. Все ж у Росії левова частка фільмів — проекти, які здійснюються за підтримки держави. Що відбувається у нас? Як вам працюється?

— В цій ситуації кардинальним і ключовим моментом, який не дає «зеленого світла» великим інвестиціям у кіно, є держзамовлення, що залишає всі права на зроблений кінопродукт за державою. В усіх кінематографіях світу — серед них і в російській — навіть за умови, що держава фінансує, права переходять до безпосередніх творців картини незалежно від фінансового внеску продюсера.

— Якщо я правильно зрозуміла, в Україні продюсеру з державою працювати невигідно?

— В цьому плані — так. Інвестор готовий прийти в кіно. Але... першими його питаннями будуть: куди ми вкладаємо гроші? — В кіно! — Кому воно належить? — Державі. Але за умови зміни держзамовлення на держпідтримку участь держави необхідна в найближчі п’ять-сім років до завершення становлення індустрії, особливо в секторі дитячого й дебютного кіна.

— На прикладі фільму «Два в одному», продюсером якого ви були, можна говорити про перемоги і втрати?

— Цей фільм став першим фільмом Кіри Муратової, який мав національний прокат. Ні Роман Балаян, ні Кіра Муратова, ні інші живі автори не мали широкого прокату, тим більше в такому складному сегменті, як арт- хаусне кіно. Ми мали десять копій і показували картину в усіх містах-мільйонниках, відбулися світова та великомасштабна національна прем’єра у Києві.

Поки що я не працюю з інвестиційними грішми, використовую можливості своєї компанії, свого холдингу. На сьогодні кінокомпанія SOTA Cinema Group вже може знімати до 12 картин на рік. А коли система з держзамовлення перейде в держпідтримку, і продюсер стане правоможним, з’явиться можливість залучати фінансові інститути.

— Чула, що на міжнародних форумах фільми, зроблені вашою продюсерською компанією, представлятиме Українська кінофундація. Ви передаєте їй свої права чи це спільна акція?

— Поки що стовідсоткової домовленості з фундацією немає. Я вітаю створення цієї організації, мені зрозумілі та близькі її мета й завдання, однак офіційних відносин у нас не існує. Це питання, що вимагає підготовки чіткої програми співпраці. У планах розвитку нашої кінокомпанії — створення підрозділу, що здійснюватиме дистрибуцію і просуватиме власний продукт. Пройшовши певний шлях реалізації проекту «Два в одному», передавши дистриб’юторам міжнародні права на кінофільм, я зрозумів доцільність створення структури для самостійного просування власних картин.

— Відсутність цивілізованих фінансових схем, невисокий потенціал національного прокату, виробництво українського кіно — це що, мистецтво заради мистецтва? Навіщо робити кіно, яке не може не лише принести прибутки, але часто навіть себе окупити?

— Щоб запустити проект, треба укласти угоду, купити сценарій, а в ситуації сусідства з російським ринком, спроможним збільшувати авторський гонорар, альтернативного шляху, крім вкладення власних коштів, немає. Це єдина конфігурація, за якої стали можливі авторські проекти. Якщо трішки глибше вивчити структуру фінансування фільму, то можна сказати, що головні гроші, які вкладає продюсер, відбиваються. За держпідтримки, тобто страховки ризиків, які забезпечує держава, можна вкладати рівно стільки, скільки можливо повернути з ринку, а друга частина, що покриває 40— 50—60%, — внесок держави. Це вершки, які допомагають продюсеру повернути свої гроші, а потім, якщо проект добре піде, повертати гроші до бюджету країни. Безумовно, на цьому етапі хтось має робити, хтось має вкладати і знаходити ті конфігурації фінансової участі, за яких можливо продовжувати кіновиробництво, шукати можливості розвивати його. Ситуація, коли ми плануємо вже цього року шість прем’єр, підтверджує, що знайдено якщо не рішення, то вірний напрямок, за якого можна фінансувати і вкладати свої гроші.

— Але ж український продюсер мусить орієнтуватися не лише на свій ринок. Росія навряд чи широко відкриватиме обійми.

— Наразі заборон або обмежуючих чинників, якщо говорити про російський ринок, немає, і найближчим часом навряд чи вони з’являться. Тому що Росія зацікавлена в якісному продукті, і їхній ринок не потребує захисту. Він лише розвивається, а коли вже ущільниться, стане актуальним захист.

— У всьому цивілізованому світі великий сегмент фінансових вкладень за великими каналами, телекомпаніями. Чи готові які-небудь українські телекомпанії проводити і замовляти кіно? Не серіали, а саме кіно, на яке вони потім матимуть право, як це зараз дуже широко роблять Ернст, Валерій Тодоровський тощо?

— Я гадаю, що фінансові можливості вже з’являються, зараз ми вже маємо перші ознаки того, що канали наближаються до цього. Численні серіали, вироблені в Україні, — показник цього, хоча вони орієнтовані переважно на російський ринок. Успішний прокат фільму «Сафо» — також хороша ознака. Вже зараз, наскільки я знаю, великий телеканал веде переговори щодо створення структури, яка при ньому займатиметься масштабним кіновиробництвом.

— Як потрапляють до вас, як відбираються проекти?

— За класичною голлівудською схемою, коли існує редакторський відділ, що займається тільки відбором сценаріїв, не йдеться. Кіра Муратова або Кшиштоф Зануссі запропонували готові матеріали. Молодий режисер Ігор Подольчак також комплексно підійшов до проекту.

— Згадка імені Кшиштофа Зануссі свідчить про те, що ви йдете шляхом, яким сьогодні йдуть усі кінематографії світу, — шляхом копродукції. Для України це досить новий шлях. Що допомагає, що заважає, наскільки сприятлива законодавча база?

— Ця класична схема копродукції, коли кілька держав і кілька компаній кооперують фінансові й технічні кошти і творчі можливості для створення кіна. Вона має набагато більше переваг, аніж недоліків, і вже досить давно успішно працює в усьому світі. Насамперед це можливість розділення фінансових ризиків. Другий момент: відразу кілька зацікавлених сторін із різних країн бере участь у просуванні картини у прокат на своїй території. Перші наші спроби пригальмували через неадаптовану до такого формату співпраці законодавчою базою. Наприклад, домовившись ще 2007 року, ми лише 2008 року з французом Філіпом Бобером знайшли оптимальне здійснення підписання договору на роботу над фільмом «Літо 1953» (режисер Ширін Нешат). Паралельно постають питання, пов’язані з термінами, з можливістю платежів, з оподаткуванням. І таких питань немало.

— З цим, у принципі, стикалися на початковому етапі всі країни, але ж існують якісь законодавства в інших країнах, які можна було б використати і нам?

— Безумовно, досвід необхідно використати. Та попередньо його необхідно вивчити, а потім адаптувати до наших умов. Тому ми і пропонуємо зараз створити робочу групу з представників різних інститутів — державних, комерційних — з підготовки законодавчої бази для реалізації проектів копродукції та вирішення інших питань. Навіщо вигадувати велосипед, усі це проходили цивілізованим шляхом, навіщо знову повертатися в ту точку, в якій інші вже були, пройшли, і можна отримати рекомендації, як уникнути тієї чи іншої проблеми. Є об’єктивний вимір ситуації, яка наразі існує, і є схожі моделі. Тобто не слід робити як у Росії, треба робити як в Україні, бо в них надлишок грошей, у нас — брак. Вивчивши всі моделі — польську, французьку, англійську, німецьку, — можна розробити свою.

— Змальована вами картинка ідеальна, проте для її здійснення знадобиться час, а існуюча законодавча база дозволяє повноцінно працювати з продюсерами іноземних держав, чи вона принципово не годиться?

— Вона принципово не годиться, це кінематографічне середньовіччя. Безліч зусиль, енергії, часу витрачається не на роботу з режисером, майданчик, сценарій, велика частина часу йде на пошук фінансових, юридичних схем співпраці. Тому хотілося б свій досвід, свої накопичені за сім років знання передати колегам. Знайти нарешті оптимальний алгоритм вирішення всіх цих складних питань, аби велику частину витрачати на проекти, як працюють справжні продюсери, дбаючи про якість фільму.

— Цього року, як уже говорилося вище, ви запропонуєте українському глядачеві та світовій кіноспільноті шість прем’єр. Що це за роботи, і яку прокатну долю ви їм готуєте?

— Це прем’єра фільму Романа Балаяна «Райські птахи». Сценарій написаний Рустамом Ібрагімбековим за мотивами оповідань Дмитра Савицького. У картині знімалися: Олег Янковський, Андрій Кузичов, Оксана Акіньшина, Єгор Пазенко, Сергій Романюк. Цей фільм буде представлено в конкурсі Московського фестивалю в червні. Потім прийде час прем’єри. Нова робота Кіри Муратової «Мелодія для шарманки» зроблена у вельми незвичній для цього майстра манері святочної історії. У фільмі зайняті її улюблені актори — Рената Литвинова, Олег Табаков, Ніна Русланова, Наталя Бузько, Жан Даніель та інші. Хоча головні ролі віддані молодим дебютантам, сама Кіра Георгіївна так характеризує цю картину: «Жодних головоломних психологічних або формальних вигадок не закладено в цьому сценарії, ну хіба що одна кумедна загадка людської природи — загадка потреби гри».

— Кіра Георгіївна зробила з вами паралельно й іншу картину? Вона також вийде цього року?

— «Лялька» — це 30-хвилинна іскрометна фарсова історія про те, чи можна зробити людину щасливою, ігноруючи моральні принципи. Оскільки вона неформатна для кінопрокату, ми маємо намір зробити прокат кіноклубами — адже в кожному з наших міст-мільйонників уже сформувалася мережа кіноклубів. Прокат буде не на плівці, а в цифровому форматі.

— Експеримент Ігоря Подольчака також у цій обоймі?

— Так, у картині «Las Meninas» ми з Лідією Млинарич — співпродюсери. Це сміливий авторський проект Ігоря Подольчака, фільм-відчуття, фільм-експеримент, де візуальне звернення до живопису XVII сторіччя по- авангардному жорстко сусідує з вічними і, звичайно ж, сьогоднішніми проблемами людських взаємовідносин.

— Окрім цього, у вашому «портфелі» два копроекти?

— Фільм Кшиштофа Зануссі «Серце на долоні» — це запрошення до нетривіальної розмови про людські цінності та про те, як важливо слухати й чути одне одного. У головних ролях: Богдан Ступка, Марек Куделко, Ніна Андрич, Остап Ступка. Друга стрічка — режисерський дебют відомої в колах шанувальників сучасного мистецтва художниця Ширін Нешат. Вона — бунтар у своїй країні, орієнтований на західні цінності, — присвятила свою картину державному перевороту в Ірані 1953 року. Це призвело до посилення релігійного фанатизму в усьому регіоні.. Це спільна робота з французькими продюсерами Філіпом Бобером і Сюзанною Мерієн. І, якщо встигнемо, в роботі ще один фільм. Можливо, це буде наша сьома цьогорічна прем’єра. Наша компанія «мужніє» в роботі й готова знімати і представляти наше кіно як для українських глядачів, так і для міжнародної кіноспільноти.