«Все, що ми тоді робили, було геть неможливим»
Хор «Щедрик» засновано 1971 року видатним майстром хорового мистецтва Іриною Сабліною (дружина диригента Романа Кофмана). Нині хор очолює її дочка — Маріанна Сабліна.
В репертуарі хору близько 1000 творів часів Ренесансу та бароко, романтичної та сучасної музики, народні пісні різних країн світу; всі композиції виконуються мовою оригіналу. За 45 років «Щедрик» дав сотні концертів у Німеччині, США, Канаді, Італії, Австралії, Латвії, Польщі та Україні, отримав 6 світових нагород і виховав понад 2000 хористів. Зокрема, серед випускників хору відомий український композитор Вікторія Польова, солістка Дому органної музики Марія Ліпінська й україно-німецька письменниця Катерина Петровська, котра була співведучою вечора.
Після концерту я попросив пані Катерину поділитися спогадами про її дитячі роки перебування у «Щедрику».
- Ми дуже багато їздили, дійсно побачили СРСР. Моя перша поїздка була до Львова в 1979-у. Чесно кажучи, я лише тепер зрозуміла, що її приурочили до ювілею розширення «братніх республік». Ми жили по хатах у хору «Дударик», і те, як виглядали, як ходили ці прекрасні хлопчики, було для нас новим і незнайомим. І там ми побачили справжні костьоли! Після того ще тривалий час всі західні церкви величались костьолами, без будь-якого розрізнення між протестантами і католиками. А та поїздка була частиною зльоту хорів, на якому ми заспівали пісню «Вічний революціонер», а сам зліт проходив у цирку, що характеризувало весь СРСР якнайточніше.
У кожного в «Щедрику» - своя історія, свій спогад, пов'язаний з усвідомленням, що сталось якесь диво. Пригадувати можна нескінченно. Виступ в органному залі Домського собору Риги, коли ми вийшли на вулицю влітку і йшов сніг, бо знімали кіно, чи як ми, 13-річні, виконували «Стабат Матер» з сестрами Лісіціан і Едуардом Серовим у Ленінградській філармонії на фестивалі «Білі ночі», а потім ще співали на вулиці півночі, не озираючись на будь-які розклади – це все було цілковито нереальним - думаю, набагато менш реальним, ніж нинішні американські поїздки.
Одного разу влітку нас повезли до Святогорського монастиря під Псковом – там поховано Пушкіна. Приїздимо, прямуємо до монастиря довгими сходами, уздовж яких стоять бабусі й продають полуницю та куці квіточки. Ти розумієш, що ти на Півночі - все жахливо бідне. Входимо в порожню церкву, в якій стоять екскурсоводи і гугнявими голосами в цій неймовірній акустиці розповідають про трагічну долю поета. Мабуть, через оце відчуття немислимого фальшу хтось із нас заспівав, а решта підхопила «Шен хар венахі» - грузинське чотириголосся ХІІ століття, улюблену пісню «Щедрика». Я не знаю, що відбулося. В цих екскурсоводів перевернулися обличчя, а в церкву раптом стали входити бабусі, хреститися, плакати й шепотіти. І щось коїлося зі звуком: ми співали як у ваті, нічого не чуючи, а звук ішов згори. Відчуття – що того, що ми робимо, просто не може бути. Божественне переживання.
Відсутність фальшу найбільш вражала. Як Ірина Сабліна могла з’явитися в тій країні в той час з цією професією – це загадка. Всі описують «Щедрик» як фронду й дисидентство – але це лише наслідок її нетерпимості до фальшу. Вона працювала над цим і вона це прищепила всім. Крім того, сама Ірина Миколаївна була казковою, якоїсь ефемерної краси, і так ми й співали. Ми ж росли цілком радянськими забитими дітьми і для багатьох хор слугував єдиною віддушиною. Мені, наприклад, дуже погано велося в школі. А «Щедрик», повторю, являв собою місце з інакшими законами краси, і за цю красу билися як за даму серця. І це дуже дивно, але тільки написавши цілу книгу й отримавши стільки хвали від німецьких критиків за мову й ритм тощо, я зрозуміла, що насправді там багато текстів побудовано на тому диханні, до якого мене привчили у хорі і ще на відчутті куполу над тобою, до якого ти прагнеш... Я заздрю дітям, що в хорі зараз, але тепер інакший час, інакші критерії, і нинішній «Щедрик» – трохи інакше явище. Тим досвідом неможливо поділитися.
І наостанок те, про що я не встигла сказати зі сцени. При всіх заслугах «Щедрик» досі офіційно залишається самодіяльним гуртком. Можете собі таке уявити? У них досі статус гуртка. Й оці чиновники не змигнувши оком приносять почесні грамоти… Пані та панове, це негарно! Якщо ви вважаєте, що цей хор чогось вартий, займіться нарешті його статусом.