Вперті винятки

На Берлінському кінофестивалі відбулася прем’єра українського документального фільму про дітей війни «Терикони»

Перший кадр — власне терикони і є: камера Михайла ЛЮБАРСЬКОГО повільно ковзає покидищами, наче досліджуючи чужопланетний ландшафт. Але й на цій планеті є життя: силуети дітей у курному мареві — яких двічі «переїжджає» бульдозер на передньому плані.

«Терикони» знято переважно в Торецьку — типовому шахтарському містечку, що опинилося на «нулі» — до позицій кількасот метрів. Головна героїня Настя — цибата 14-річна пацанка із надто дорослими очима. Її друзяки нерозлийвода — двоюрідний брат Ярік, якого вона кличе «братанчик», та малий Сеня. Їхнє життя нехитре: колядувати, обмотавшись увімкненими електричними гірляндами і тягаючи різдвяну зірку з картону та фольги, збирати металобрухт задля кілька десятків гривень, тинятися в руїнах, по черзі запускати повітряного змія, ганяти на велосипеді по розбитих дорогах, слухати російську попсу з телефона. Будинок Насті перетворився на згарище після артобстрілу в 2015 році. Батько помер, мати безробітна. Живуть у бабусі. По суті, Настя полишена на саму себе.

Історія проста, історія типова. Але — лише на поверхні.

Режисер «Териконів» Тарас ТОМЕНКО дистанціюється від героїв, лишається спостерігачем, тримається найчастіше статичних загальних планів. Будує оповідь не так на сюжетних поворотах, як на менш очевидному, але набагато драматичнішому плині кінематографічної матерії; говорить мовою не ситуації, а образу.

Тож внутрішня напруга тут породжується зіткненням візуальних мотивів. Коли компанія малих колядників проходить повз Настін будинок — двоповерховий остов з вибитими віконницями, — світло від лампочок на гірляндах на кілька секунд пробивається в порожні кімнати, і за дітьми по стінах слідують їхні тіні, наче привиди. Настя ввечері на вулиці дивиться щось у телефоні: стандартна мізансцена, однак Любарський потроху віддаляється від неї, так що здається, наче дівчина похована під чорною масою породи, всередині того-таки терикону, під байдужим синім небом. Моменти самотності й відчуження підкреслює ледь чутний, але прораховано тривожний ембієнт, який, здається, природнім шляхом утворюється з цього простору, з вітру, з гудіння машин, з канонади, яка всоталась у повітря (композиторка — Алла ЗАГАЙКЕВИЧ). У фіналі Настя курить на тлі увінчаних обірваними дротами Лінчевських стовпів, що губляться в загрозливому присмерку степу; заключний титр «Терикони», червоним по чорному, блимає — ще один перебій у мережі, ще один постріл, знову «прилетіло».

Тим яскравішим є контраст цього зусібіч підступаючого мороку з пунктиром режисерських удач, які Томенко вміло використовує: малий Сеня дмухає за лампочки на картонній зірці, й у вікні на задньому плані гасне світло; на шахтній градирні з басейном, де грає дітлашня, раптом вмикають воду і починається справжня штучна злива, прошита променями сонця — вперше і востаннє бачимо тут усміхнену Настю; двійко тінейджерів дуркує в руїнах: «Ярік, тут красиві люди проживали!» Сеня сидить на стільчику в дворі школи серед святкового гармидеру 1 вересня, намагаючись зрозуміти, що відбувається і хто всі ці люди. Настя, яка їде в інше місто, засинає у електричці, беззахисна й умиротворена водночас. Запуск змія повний простої та радісної поезії; колядування — низка зворушливих етюдів: «Ви звідки приїхали?» — «Від Бога». Бог тут, утім, не дуже добрий: його патентований представник у місцевій церкві рокоче про муки вічні для грішників.

Кульмінація настає все ж у спровокованому режисером моменті, коли Настя, сидячи перед порожнім залом на сцені сільського БК, крізь сльози розповідає про те, що таке для неї війна. Незграбність її мови входить у кадр, наче лезо: «Для декого все різне, а я не знаю, що для чого почому».

Потім переодягтися, нафарбуватися і піти танцювати.

Війна виступає як закон, як правило, як порядок — підкреслений і кадром, і звуком. Життя і радість — як винятки.

Саме тому «Терикони» і не сприймаються як задушливий кошмар.

Бо є винятки.

Безцінні.

Ламкі.

Вперті.

«НАВІТЬ КОЛИ ПОТРАПЛЯЛИ ПІД БОМБАРДУВАННЯ, НЕ ВВАЖАЛИ ЦЕ ЗА ПРОБЛЕМУ»

Тарас Томенко народився 6 лютого 1976 в Києві у сім’ї поета Миколи Томенка. Дід Данило загинув на Другій світовій, бабуся померла у молодому віці на каторжних роботах у колгоспі. Тарас закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Шевченка (1997) та Київський університет театру, кіна й телебачення ім. І. Карпенка-Карого (2001, майстерня Бориса САВЧЕНКА). Дипломна короткометражка «Тир» про безпритульного хлопчика, котрий розстріляв власника тиру, що відмовився віддавати йому приз, отримала Приз Нью-Йоркської кіношколи на Берлінале в 2001 р. До цього часу найвідомішим проєктом Томенка була дилогія «Будинок «Слово»», що складалася з однойменних документального (2017) та ігрового (2019) фільмів. Обидві картини присвячені знаменитому будинку для української інтелігенції, зведеному наприкінці 1920-х у Харкові. Тоді в новобудову було розселено десятки письменників, поетів, художників, сценаристів, акторів; серед них — Микола Хвильовий, Остап Вишня, Михайль Семенко, Анатоль Петрицький, Антін Дикий. Стрічка 2017 року отримала українську національну кінопремію «Золота дзиґа» в категорії «Найкращий документальний фільм».

«Терикони» — третій повний метр Тараса Томенка — беруть участь у берлінському конкурсі молодіжного кіна Generation Kplus.

Ми з Тарасом востаннє розмовляли для «Дня» 21 рік тому, після його перемоги з «Тиром». Кілька фрагментів із тої розмови здаються актуальними й нині, тож вважаю за потрібне процитувати їх тут.

«ЖИТТЯ ЖОРСТКІШЕ, НІЖ МИ МОЖЕМО ПРИПУСТИТИ»

— Про безхатьків сьогодні багато говорять — чи не повторив ти в «Тирі», хай мимовільно, модну тенденцію?

— Дійсно, активно мусолять цю тему, але користі немає. А мені хотілося показати образ саме цієї дитини, цих дітей, не констатувати проблему остаточно — що ось, вони вже на вулиці, а поставити собі запитання: як народжується в них жорстокість, чому так виходить? З ними неправедно чинять, доросле покоління відвернулося від них — однак і старше покоління не має ані майбутнього, ані минулого, воно теж приречене. Ці приречені діти, їхня генерація помститься за черствість, за неувагу до себе. Говорити можна багато, але в кіні можна якнайточніше це показати, виразити через образ. Власне, це образний хід — коли людина, що обманула хлопчика, сама стала мішенню і має, за законами кіна, отримати свою кулю.

— Твій фільм можна назвати жорстоким?

— Жорстоким — ні, жорстким — так. Фільм не набагато жорстокіший, ніж реальні умови існування. Я вважаю, що головний результат у мистецтві — емоція. Й кіно — емоція передусім, воно не повинно давати остаточних відповідей — лише поживу для роздумів. А проблема жорстокості... Нині свідомість дітей настільки засмічена! Від того, щоб убити людину, їх відділяє лише екран, крихке скло. Вбивство — не проблема, це просто натиснути кнопку: адже так і бомбили Югославію — наче в комп’ютерну гру гралися. Це вже навіть не входить у поняття гріха. Просто не варто плутати реалії нашого життя і той час і простір, що існують у кіні. Я зустрічав таких дітей, розмовляв із працівниками тирів. Дійсно, був випадок, коли безпритульні малолітки обнюхалися клею й ходили стріляти по старому працівниковi тиру. Так і виник задум фільму. Життя жорсткіше, ніж ми можемо припустити.

«СОЦІАЛЬНЕ КІНО — ЦЕ ДУРІСТЬ ЩЕ БІЛЬША, НІЖ «ПОЕТИЧНЕ»»

— Ти відчуваєш причетність до традиції так званого поетичного кіна?

— Українське поетичне кіно — міф, вигаданий кінокритикою, недоречний і стосовно кінематографа, й мистецтва взагалі. Усе красиве кіно вже є поетичним. Не знаю... Виходить тавтологія: поезія може бути більш поетичною чи менш поетичною. Кіно із самого початку краще оперувало образами, і хтось цікавіше, глибше це робив, хтось гірше — все залежить від художника, від бачення. Сперечатися із цього приводу немає сенсу й нема з ким.

— Чи можна в такому разі як альтернативу назвати «Тир» соціальним фільмом?

— У жодному разі. Що таке соціальне кіно? Це дурість ще більша, ніж «поетичне». Я не розумію, про що ти говориш. Кіно має бути для людей і про людей. Якщо фільм знято про людину, про її біль, це буде зрозуміло всім. Про ці класифікації краще спитати в того, хто їх вигадав.

«ОДРАЗУ ПІСЛЯ ШКОЛИ В КІНЕМАТОГРАФІ НЕМА ЧОГО РОБИТИ»

— Тарасе, ми востаннє розмовляли в 2001-му, коли «Тир» виграв приз на тому-таки Берлінале. Чи є в тебе відчуття повернення додому?

— 20 років тому це, звісно, була доленосна перемога, котра багато змінила в житті. Хочеться, звичайно, щоби зараз теж фільм не минув дарма, не пройшов повз. Кіно і надалі не має надавати остаточних відповідей — тут нічого не помінялося.

— Ти навчався на філології. Вона тобі згодилася в режисурі?

— Взагалі вважаю, що режисура має бути вже другою вищою освітою. Без першої освіти там важко. Одразу після школи в кінематографі нема чого робити. На 90% це мрії, які закінчуються після першої ж курсової роботи. Це має бути вже свідомим вибором. Так що перша філологічна мені, звісно, дуже допомогла. Той-таки «Будинок «Слово» став моїми рефлексіями щодо філологічного бекґраунду, бо я любив і вивчав період «Розстріляного Відродження». Тоді здавалося, що це може бути цікавим для кіна.

— Чого ти навчився в Бориса Савченка?

— Борис Іванович ніколи не втручався у творчий процес. Критикував уже готовий матеріал. Ще на першому курсі він сказав, що навчити режисури неможливо, й він нас цього вчити не буде. У Куросави була своя техніка, у Фелліні — своя, й вони їй ніде не вчилися; головною була їхня позиція, їхнє бачення. От Савченко й прагнув вкласти нам бачення, погляд на світ, на людей, етичні правила — найголовніше в режисурі. Він дав розуміння вибору, такі непрямі знання, які потім в житті ставали точкою опори. І це надзвичайно важливо. Не зламатися, не відступити від свого. Добитися здійснення своїх рішень. Це те, що має робити режисер. Цього неможливо навчитися на якихось тритижневих чи тримісячних курсах, які зараз штампують Спілбергів у великій кількості. Тож Савченко зробив мені таке кінощеплення. Коли можеш відбраковувати, відділяти зерна від полови. Необхідна функція.

«ТРЕБА ВІДЧУВАТИ ДИСТАНЦІЮ, ЩОБИ НЕ ЗЛОВЖИВАТИ ДОВІРОЮ»

— Ти знімаєш і документальне кіно, й ігрове. Де ти почуваєшся продуктивнішим?

— Для мене немає великих відмінностей. Це все частина професії. Є лише нюанси. А пріоритетів немає, люблю обидва жанри. В ігровому, звісно, більше виробничої романтики. А в документальному треба мати більше терпіння, толерантності до того, що робиш, обережності щодо людей, котрих знімаєш. Не перейти межу, до якої тебе допускають. Рівень довіри... Дуже легко перетнути ту червону лінію. Треба відчувати дистанцію, щоби не зловживати людською довірою.

— Довелося гулі набити?

— Якщо б’ються гулі, то краще туди й не лізти. Воно якось саме складається. Це просто людський контакт. Майже підсвідомий. В одній сцені Настя їхала в електричці й заснула при працюючій камері. Це дуже круто: виходить, героїня не відчуває камеру, не бачить групу. Величезне досягнення для документаліста. Направ на людину камеру зумисно — вона пручатиметься й ніколи не засне, їй буде некомфортно. А тут для мене наче лакмус — що це повна довіра, значить, на правильному шляху.

«Я ЗАПАМ’ЯТАВ ОЧІ ДІТЕЙ, ЯКІ ТАМ ЇХАЛИ»

— До речі, твій фільм про Донбас міг би мати зовсім інакший вигляд. Наскільки я знаю, ти в 2014 році знімав військового, добровольця, який загинув через два тижні після початку зйомок. Що зараз із тим задумом?

— Ми тоді поїхали на фронт, у серпні були в Щасті, зняли дуже багато хроніки. Вона ще в процесі роботи, в монтажі. Думаю, скоро проанонсуємо вихід. Там настільки багато матеріалу й емоцій, що це змушувало мене їздити туди ще і ще. Туди безліч кінематографістів їздило, і це правильно, це треба робити. На телебаченні цього всього не показують.

— То як з’явилися «Терикони»?

— Власне, вони й почалися з цих поїздок. Здебільшого там знімали про добровольців. Одного разу мирне населення виходило з селища між Щастям та Луганськом по «зеленому коридору», вивозили що могли — у машинах і кози, і кури. Але я запам’ятав очі дітей, які там їхали. Найбільш беззахисні. Це в мене відклалося. А потім ми ще їздили з волонтеркою Оленою РОЗВАДОВСЬКОЮ, яка з перших днів війни опікується дитячою темою. Так зібралася величезна кількість матеріалу по дітях війни. Ми приїхали знову в це село — а дітей уже немає, роз’їхалися. А матеріал залишався і не відпускав. В документальному кіні таке важко вловити, бо це мить, момент.

— І коли з’явилася Настя?

— У 2017 році ми заїхали в Залізне. Залізне, Південне — це селища під Торецьком. Стоїть Настя поруч зі своїм зруйнованим будинком. Каже: «Пішли». Заходимо і вона робить екскурсію по цих руїнах. Тут мама була, тут тато, сюди прилетіло. Вона так усе це розповіла, настільки просто, настільки зворушливо, в саме серце. Наше перше знайомство. Цей фрагмент, до речі, увійшов у картину. Я зрозумів, що й далі варто її відслідковувати, що вона має бути героїнею.

«УСІ ДІТИ ТАМ СТРАЖДАЮТЬ ВІД ПОСТТРАВМАТИЧНОГО РОЗЛАДУ, І З ЦИМ НІХТО НЕ ПРАЦЮЄ»

— Як довго тривали зйомки?

— З 2017-го аж до останнього часу, до вересня, і потім ще трохи знімали, щось монтували, збирали.

— Ти стежив за цією зграйкою дітей — Настя, Ярік, Сеня. Що тебе найбільше вразило в їхньому житті?

— Те, що вони, звичайні діти, знаходяться всередині активної військової фази, яка стала просто тлом. Як краєвид за вікном. Отаке дитинство — так, голе, так, босе, нічого немає. Та вони лишаються дітьми, в них є свої радості й прагнення, їхнє життєлюбство підкупає. Бачиш, наскільки вони сильні, витривалі і так само бачиш, що їм потрібна, окрім суто матеріальної допомоги, ще й психологічна реабілітація. Вони всі страждають від посттравматичного стресового розладу, і з цим ніхто не працює. Взагалі ніхто. А воно ж потім стрельне все рівно.


РЕЖИСЕР ТАРАС ТОМЕНКО

Вражають взагалі масштаби цього лиха. Коли готували прес-реліз, написали спочатку, що там живе 10000 дітей. А потім уточнили: за даними ЮНІСЕФ, там проживає 400 тис. дітей.

— Ціле місто.

— Це просто масова біда. Величезна кількість доль.

— Що було найскладнішим у процесі зйомок? Усе ж таки війна під боком...

— Ми з оператором Михайлом Любарським якраз закінчили ігровий «Будинок «Слово»», коли взялися за «Терикони». І, здавалося, після «Будинку» складнощів взагалі не було жодних (Сміється.), що все йде легко та прекрасно. Навіть коли потрапляли під бомбардування, не вважали це за проблему. Жили в тих самих умовах, що й решта людей там. У Торецьку тиждень не було води — потрапив снаряд у водогін, — то і в нас її не було. Але зате вдався геніальний епізод у градирні, коли прямо в кадрі увімкнулася вода, коли діти купаються і збоку падає сонячне проміння — абсолютно випадково вийшло. Отакі життєві моменти для документального кіна — справжня знахідка.

— А монолог Насті на сцені?

— Це відбулося в селищі Нью-Йорк, у Будинку культури, тому самому, де потім була дискотека. Це єдиний момент, коли я поставив питання напряму. Я запитав: «Що таке для тебе війна?» І Настя тоді емоційно вибухнула.

— Ти знаєш, хоч ти й кажеш про моменти везіння, про спонтанні знахідки, мені все ж здається, що майже весь фільм ретельно продуманий, підпорядкований певному плану. Чи мав ти певне, якщо можна так висловитись, надзавдання?

— У тих умовах ставити якісь надзавдання важко. Я хотів максимально показати життя Насті, її становлення як особистості, її дорослішання. Адже вона дуже дорослішає в кадрі — спочатку вона дитина, а потім наприкінці стає вже досить свідомим підлітком. Можливо, завданням було зберегти ту автентику, в якій вона проживає.

— Добре, але вам вдалося розказати все, що ви хотіли?

— Звісно, не все. Дуже хотілося продовжувати зйомки, але вже такої можливості в нас не було. В документальному кіні не можна зупинитися...

— ...але варто знати — коли це зробити.

— У нас була домовленість — якщо нас не беруть на Берлін, то знімаємо далі. (Сміється.) Але взяли. Інша домовленість із продюсером — якщо, не доведи Боже, щось починається на Донбасі, ми їдемо й продовжуємо фільмувати. І ця домовленість лишається в силі, незважаючи на будь-який відбір.

«НАСТЯ ЗАКАПСУЛЮВАЛАСЯ В РОЗВИТКОВІ — НАСТІЛЬКИ ЦЕ ВЕЛИКА ТРАВМА ДЛЯ НЕЇ»

— Що там зараз?

— Усе те ж саме. Обстріли, холодно, голодно. Нічого не міняється. Розумієш, у чому парадокс, його не одразу помітиш: Настя, коли сидить на сцені, каже: «Скоро буде рік, як тата нема». А насправді ж її батько потрапив під обстріл у 2015-му, а помер у 2016-му. Але для неї досі минув лише рік по його смерті. Вона закапсулювалася в розвиткові — настільки це велика травма для неї. Вона далі не йде, не розвивається, вона зупинилася на одній точці, розумієш? І це потребує втручання психолога. Час, простір, її будинок для неї перестали існувати.

— Скажи мені як людина, що бачила це на власні очі: рани, завдані тій землі, тим людям, колись можливо загоїти?

— Час усе лікує, природа все затягує, але потрібна якась державна політика. Ну, не можна тримати там дітей. Я розумію, що немає куди їхати, і хто міг, той давно виїхав, це надзвичайно складне питання, але так його полишати просто не можна. Ніхто з цим нічого не робить узагалі. Я його вирішити не можу. Я як документаліст міг тільки показати шматок життя Насті. А далі мають включитися інші механізми.

— Які плани маєш зараз?

— Ми хочемо зібрати толоку й відбудувати будинок Насті. Відкрити в ньому, наприклад, музичний центр, кінозал, щоб діти там могли збиратися. Такий собі шматочок Європи. Бо просто нема куди йти. Хай стріляють, руйнують. Брати й відновлювати. Ми вже навіть переговорили з архітекторами, знайшли планування будинку, зараз розроблять проєкт. Спробуємо залучити волонтерський рух.

— Звучить дуже класно.

— Аби знайти на те сили. Я вже говорив із людьми, які загорілися цією ідеєю, готові братися. Зробимо Настін Дім.

«ДУМАЮ, НАСПРАВДІ ЄВРОПЕЙЦІ РОЗУМІЮТЬ, ЩО ТЕ, ШО НЕСЕ ПУТІН, МОЖЕ ТРАПИТИСЬ У НИХ»

— Чого ти очікуєш від Берліна?

— Нас уже запросили на три фестивалі. Була низка інтерв’ю з німецькими каналами, теж є зацікавленість. Крім того, окрім Generation Kplus, ми беремо участь у ще одному конкурсі — «найкращий документальний фільм». Ми подавалися в основний конкурс, але відбірники сказали, що найкраще цей фільм виглядатиме в Generation Kplus, бо це про проблеми молоді. А незадовго до початку фестивалю запропонували висунути нас ще в неігровій категорії.

— «Терикони» вже не перший українській фільм у Берліні, причому саме про війну. Чудова ілюстрація на тему «Європа втомилася від України».

— Ну, так. Просто якась маячня. Думаю, насправді європейці, може навіть десь підсвідомо, розуміють, що те, шо несе Путін, може трапитись у них — якщо Україна впаде.

— Є вже ідеї для нових фільмів?

— Працюю над сценарієм повного метра. Не буду вдаватися в деталі. Сучасна тема. Це все.

— Дякую.

— Тобі дякую. Наступного разу поговоримо через 20 років. (Сміємося.)