Василь ГЕРАСИМ’ЮК: «Мова важливіша, ніж релігія»

А от у літературі, хоч як прикро, я нагадую жінку легкої поведінки, бо на певних етапах віддаю перевагу різним авторам. З перекладних  варто більше говорити про прозаїків, бо поезія неперекладувана — це для мене аксіома. Наприклад, сьогодні я переживаю період захоплення Луї Фердінандом Селіном. Перед тим були «Хазарський словник» Павича та «Аромат» Зюскінда — такі речі ніхто не обминає, бо це абсолютно нове мислення.

З поетичних книжок, безперечно, одне з наймогутніших вражень — «Квіти зла» Шарля Бодлера. Своїм сатанизмом вони страшенно подразнювали мене. І хоча Бодлера я відкривав для себе за перекладами, такими собі інтерпретаціями лагідного українського серця, його поезії цілими блоками залишалися в пам’яті (не як цитовані строфи, а як цитовані враження), попри те, що я ніколи не запам’ятовую чужих віршів і навіть свої вже забуваю.

Ми виховувалися на інших літературних реаліях, цілковитій «подвійності». Наш геній промовляв: «За всіх скажу, за всіх переболію», — а насправді ми знали, що він уже і за себе не говорить, бо давно перестав бути поетом і помер як геній. Наші шістдесятники говорили про планетарну причетність, а насправді то була чиста кон’юнктура. Саме тому автентика Бодлера, природність його бунту струсили мене.

Утім, враження від «Квітів зла» відносно недавні, — вони почасти посилені моєю втомою і потребою своєрідних «ін’єкцій». Бо все-таки найперше і найсильніше моє поетичне захоплення — вірші Богдана-Ігоря Антонича, раннього Павла Тичини, Євгена Плужника. Зрештою, лише тепер ми розуміємо, що мова — це філософія. А для нас сьогодні мова навіть важливіша, ніж релігія.