Українська тема в європейському контексті

У межах фестивалю «Віртуози» відбувся спільний концерт симфонічного оркестру INSO-Lviv, дириґента Кирила Карабиця та скрипаля Валерія Соколова

Цей концерт можна вважати знаковим з кількох причин: по-перше, це перший спільний виступ митців на батьківщині; по-друге, презентація Валерія Соколова як нового художнього керівника INSO і по-третє — демонстрація неабияких професійних можливостей оркестру, що з азартом виконав складну і різностильову концертну програму.

Оркестр INSO-Lviv на сьогодні є абсолютно унікальним українським колективом, побудованим як складний живий механізм. Колективу 23 роки, але за складом це молодіжний оркестр, який, між тим, є чи не найсильнішим оркестровим колективом Львова (і вже точно входить у ТОР-5 українських оркестрів). Із його учасниками постійно працюють коучі і психологи, музикантам читають лекції з історії стилів і проводять виконавські воркшопи, а ще оркестр має Наглядову раду, яка допомагає і скеровує його роботу. В докарантинні часи колектив багато гастролював як Україною, так і за кордоном, а зараз переважно грає в рідній Львівській філармонії, хоча часом і виїздить — наприклад, цими днями концертмейстери INSO проводять майстер-класи для оркестру Сєверодонецька. Оркестр співпрацює з багатьма відомими митцями, проте останнім часом не мав ані художнього керівника, ані головного дириґента.

Даний концерт, фактично, став презентацією відомого скрипаля Валерія Соколова як художнього керівника оркестру. Для програми під назвою «Українці» Валерій вибрав Скрипковий концерт №2 Бели Бартока — угорського композитора, який, між тим, біографічно та музично пов’язаний і з нинішньою територією України. Слід сказати, що Соколов у своїх виступах дуже різний, у нього трапляються як надзвичайні прориви, так і просто непогані концерти. Але ось про це виконання, попри те що на сцені були не угорські, а українські музиканти, можна було би говорити як про еталонне. Зріла пристрасть, природна енергія і просто-таки німецька професійність поєднувалися з містикою і сюрреалізмом, від чого було відчуття зазирання в потойбіччя. Кожна нота була виважена і виправдана. Здавалося, скрипаль вкладає в звуки не лише душу, а й увесь прожитий досвід, як це трапляється хіба в композиторів. Якщо слово «співтворець» і може бути не порожнім, то це якраз той випадок.

Крім Бартока, в програмі пролунала Симфонія №63 Йозефа Гайдна з підзаголовком «Роксолана» (друга її частина походила з театральної п’єси, в якій зокрема змальовувалася дружина Сулеймана І), а також рапсодія для оркестру «Тарас Бульба» чеського композитора Леоша Яначека. Мелодизм Яначека дуже схожий на український, проте логіка розвитку матеріалу в творі абсолютно суперечить нашому музичному мисленню. Зазвичай вона звучить досить дивно на наше вухо. Тим не менш, Кирило Карабиць, поставивши рапсодію на фінал концерту, не схибив. Його трактування було настільки переконливим і таким яскравим, що після нього будь-який твір уже звучав би на пониження емоційного градусу. Оркестр вклався в це виконання з такою самовідданістю і такою живою реакцією на кожен жест Кирила, що саме по собі виникло питання: а чи не планується залучення Карабиця до подальшої співпраці як головного дириґента? Сам маестро на це питання відповів досить ухильно, але не виключив такої можливості. Нижче наводимо інтерв’ю з ним, яке він дав після події.

«Є БАГАТО ЦІКАВИХ ІДЕЙ»

— Кирило, вітаю з таким вдалим концертом! Я так розумію, це твій перший виступ з оркестром INSO-Львів. Як з’явилася концепція цієї події

— Правильно, перший виступ, хоча з головою правління оркестру Іолантою Пришляк я знайомий досить довгий час. Ми вже давно думали про те, щоб запланувати співпрацю, але якось не виходило. А тут Валерій Соколов став художнім керівником INSO, і він звернувся до мене з проханням приїхати дириґувати концерт з ним як солістом на фестивалі «Віртуози». Я погодився, ще й тому, що через пандемію вільного часу трохи більше, ніж зазвичай.

Ідея концерту народилася під час нашого спілкування і обміну думками. Відправною точкою став Скрипковий концерт №2 Бели Бартока.

— Це була ідея Валерія?

— Так, він давно грає цей концерт. Це його музика, його «фішка». Ми з ним грали Бартока в Західній Європі багато разів, зокрема в Бордо. До речі, це взагалі наш перший спільний виступ в Україні, хоч ми й співпрацюємо вже п’ятнадцять років. Щодо загальної програми, то українською темою в європейському контексті я займаюся... правільніше, не займаюся, а проживаю її вже тривалий час.

— То ти тут Бартока розглядаєш як людину, яка колись жила в Закарпатті? Чи як фольклориста, який зібрав багато українського фольклору?

— Ні, радше, символічно. Барток, звісно, має стосунок до України, і не будь-яке. Але мова навіть не про це. Ми ж не сказали, що українці в цій програмі — лише композитори. Українцем у цьому виступі скрипаля Валерія Соколова можна вважати більше, аніж композитора Бартока. Загалом назву «Українці» придумали не ми, а Львівська філармонія.

Бартока я дуже люблю і дириґую регулярно. Я починав свою кар’єру в Будапештському фестивальному оркестрі з Іваном Фішером, і вони грають Бартока так, як ніхто. Там я і відчув певний емоційний зв’язок з цією музикою. Загалом все просто. Валерій запропонував концерт Бартока, і ми до цього додали ще два твори: Симфонію Гайдна «Роксолана», яку, до речі, ніколи не виконували у Львові, і «Тараса Бульбу» Яначека.

КОЖНА ПРОГРАМА — ЦЕ ІСТОРІЯ...

— І подорож...

— Так. Вона виникла з бажання зробити певну цілісну подорож для слухачів. Але її можна було зробити і по-іншому. Кульмінацією концерту став відомий твір Яначека, який емоційно захопився особистістю Тараса Бульби...

— Як Лист колись Мазепою...

— Так. Зрозуміло, що для Яначека це не було зверненням до української історії, а лише до фігури Тараса. Його по-людськи захопив сюжет. І мені сподобалося, що реакція оркестру на цю пропозицію програми була дуже тепла.

— Ти цю надскладну програму зробив за п’ять днів. Скажи, чи це достатня кількість репетицій для європейського оркестру, і що загалом можна встигнути за цей період?

— П’ять днів — це не так мало. З англійським оркестром, скажімо, ми зазвичай працюємо два дні. А інколи навіть менше. Втім, зрозуміло, що молодіжні оркестри потребують більше часу. Коли ми співпрацювали з I, Culture, там було мінімум 8—9 днів репетицій. Починалося все з групових репетицій, партії, а тут повним складом грали з першого дня. Зараз, коли I, Culture зник (припинилося фінансування), у мене залишився емоційний простір для молодіжних оркестрів.

Це класно — працювати з молодими музикантами. Немає жодних кліше. Якщо ти їх зможеш емоційно переконати, вони підуть за тобою. Мені здалося, що це відбулося, я відчував це на концерті. Програма зовсім не молодіжна. Думаю, що будь-який професійний симфонічний оркестр тричі подумав би перед тим, як ставити такі різні твори.

— Якою ти бачиш свою подальшу співпрацю з INSO?

— Ми запланували одразу два концерти. Другий — 19 червня. Мені сподобалася їхня енергетика і загалом Львів сподобався.

INSO створений за схемою європейського оркестру. Це в Україні потрібно розвивати. Є коло різних людей та меценатів, які підтримують оркестр на постійній основі, також є для цього правильно побудована система. Я відчув, що вони відкриті до розвитку та співпраці. А в якій формі це відбуватиметься — я поки не знаю. Є багато цікавих ідей. У червні лунатимуть твори Федора Якименка і Стравінського. Я зараз готую кілька сенсаційних проєктів, пов’язаних з його ім’ям, з його абсолютно невідомими творами.

— Звідки твори? Де ти їх знаходив?

— Це цікава історія. В Федора Якименка нема нащадків. Коли він помер, була створена комісія у Франції, яка обробляла його партитури, рукописи протягом тридцяти років. Коли вони закінчили цей процес, то віддали ноти в Національну бібліотеку. Ти приходиш у бібліотеку, тобі дають подивитися його партитури і рукописи, але копії ти робити не маєш права. Чому? Бо немає нащадків, немає спадкоємців. Хтось мав дати дозвіл. Я звернувся до суду Франції, пояснив ситуацію: ось людина померла, є його твори, які не виконуються, які дуже цікаві, і вони дали мені дозвіл офіційно отримати копії цих партитур. У нього є чотири балети, один з яких ми виконали в Києві кілька тижнів тому. Але є ще три абсолютно не відомі балети, які він підготував до видання. Дуже хотілося б виконати їх у Харкові, оскільки Якименко народився саме під Харковом. Я зараз веду перемовини з Харківською оперою, щоб здійснити перше їхнє виконання.

— Як публіка реагує на музику Якименка?

— Дуже добре. Це цікава, класна, високоякісна музика. Люди дивуються — що за композитор, звідки, як, чому? Крім того, має бути якась моральна правда і справедливість щодо нього. Людина написала майже сто років тому чудові твори, які через певні обставини просто лежать. І цю ситуацію треба подолати. А що буде далі — час покаже. Коли я побачив ці партитури, то зрозумів, що дуже хочу виконати певну місію та стати першим дириґентом, який їх зіграє. Це дає внутрішнє задоволення і руйнує рутину в діяльності, адже дириґент зазвичай повторює одні й ті самі твори багато разів.

— Студійний запис його музики збираєшся робити?

— Поки про це не йшлося, але чому б і ні? Ту ж симфонічну поему «Ангел», яку виконуватимемо 19 червня. До речі, крім неї, прозвучить світова прем’єра оркестрової мініатюри «Мрії гондольєра», в якій розкривається франко-український образний світ композитора.