«Та земля мила, де мати народила»

Львівський Театр Марії Заньковецької завершив театральний сезон 2021 – 2022 прем'єрою

9 і 10 липня, акурат перед відпусткою, актори Львівського національного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької зіграли нову виставу – це «Полісянка» за мотивами Вінцента-Якуба Дуніна-Марцинкевича (1808 – 1884). Інсценівка – Ореста Огородника, він же – режисер-постановник.

Обидва покази перебігали з великим успіхом, і на це, на мою думку, є вагомі причини, про які трохи згодом. А перед тим зазначу, що чи не всі львівські драмтеатри завершують сезони прем’єрами. Говорю про вистави «Іmperium delenda est» Дмитра Захоженка (це «співи, вірші, написані після 24 лютого, сповіді, прокльони і один жарт», а відеоряд – знищені ерефами наші міста) у Театрі Лесі Українки, «Шмата. Одного вечора у бомбосховищі» (комедійна драма про те, як п’ятеро незнайомих між собою людей перечікують повітряну тривогу у бомбосховищі) у Нижньому залі Театру Ляльок та «Кольори» Павла Ар'є (історія життя, кохання та втрат української жінки-емігрантки,чия доля скалічена війною) у Першому театрі.

Всім відомо, що на колір і смак товариш не всяк. Тому не обговорюватиму зараз тем, що їх взяли до постановок щойно названі заклади культури. З великою повагою ставлюся до їхнього вибору і праці. Зрештою, кожна людина, котра зараз перебуває у стресі (а фахівці говорять, що всі ми через повномасштабне вторгнення росії – у стресі), знімає стрес по-своєму. В театрі – теж.

111

333

Повертаючись до прем'єри у заньківчан, зазначу, що, згідно з афішею, «Полісянка» – ідилічна пастораль. А історія її створення – непроста. Для постановки ще до війни був запрошений режисер з мінська, з Театру Янки Купали, Міколай Пінігін. Вистава білоруського драматурга Вінцента Марцинкевича мала назву «Ідилія», широко рекламувалася як така, що от-от має бути показана на Великій сцені. Театр вклав у постановку величезні кошти – у костюми і декорації. Але почалася війна. Пінігін не співпрацює з Театром Заньковецької.

Орест Володимирович Огородник запропонував зробити з матеріалу, котрий уже кілька місяців був в роботі, українську історію –полісянки. Відповідно, був замовлений переклад віршів Ігореві Павлюку. Замовили також музику композиторові Сергію Рудею (у виставі 40 музичних номерів!).

11

3

Консультувався Огородник і з Віктором Давидюком – це фольклорист, доктор філологічних наук, який знає про Полісся все! «Ми пройшлися з ним по п’єсі від і до – від костюмів й оформлення до останнього слова», – розповідав мені режисер.

Тобто все мало бути поставлене на українські рейки. Так і є! Все наше, українське!

Сюжет простий. Молодий поміщик Кароль, поживши кілька років за кордоном, повертається із Франції до свого маєтку. Він, як і слуга Ян, зневажливо ставиться до всього рідного, українського. Мета в нього одна – якнайшвидше продати маєток і тікати в Париж. Але не так сталося, як гадалося! На Кароля очікують приємні несподіванки, найнесподіваніша з яких – кохання до… простої селянки. «Дівка – як маківка. Гляне – серце дістане!». Хоча насправді не так все просто, бо Юляся (вона ж – Уляна) – не проста селянка.

5

Серцем відпочиваєш на «Полісянці». Це правда. Мені навіть в якийсь момент забулося, що війна і біда в Україні вже понад чотири місяці, що везуть і везуть «вантаж-200», що сотні тисяч людей залишилися без даху над головою, що тисячі назавжди стали інвалідами, в тім числі – діти…

На сцені – сміх, танці, пісні, Купідончик, закохана парочка. «Полісянка» про те, що кохання переможе. Й Україна переможе.

«Полісянка» й про те, що Україна – понад усе, бо «та земля мила, де мати народила». Тому – «відречуся від світу, осяду тут і не шукатиму щастя за кордоном». Дуже шкода мені, що «Полісянка» тільки двічі показана публіці. Театр йде у відпустку. А відпочити треба – бодай з огляду на те, що від травня заньківчани представили три прем’єрні постановки. Крім того, з початку квітня повноцінно працювали і на Великій, і на Камерній сценах – скороченим складом, через війну.

Подивилася я афішу вже на серпень-вересень і побачила «Полісянку» Ореста Огородника тільки 10 вересня.

Тому дещо розповім, щоби зацікавити вже на поствідпускні покази.

Вистава відбувається у живому супроводі оркестру. Музиканти – і в оркестровій ямі, і на сцені (скрипка, контрабас, віолончель, барабани). Керівник оркестру Богдан Мочурад теж бере участь у дійстві, і за цим насправді дуже приємно спостерігати.

На роль Кароля призначений один актор – Роман Гавриш. На роль Уляни є три актриси – Анастасія Картава, Наталя Боймук та Інна Калинюк. До речі, режисер Орест Огородник показав на генеральній репетиції і прем’єрних показах всіх трьох.

Яна я бачила у виконанні Ярослава Дерпака – все дуже органічно.

Чудові всі селянки, а особливо – народні артистки Олександра Бонковська, Дарія Зелізна, Ірина Швайківська, Лідія Остринська, Наталія Лань, Олександра Гуменецька.

Дуже сподобався мені Щирецький у виконанні Ореста Огородника.

Як завжди, «гостренькою» була моя улюблена Валентина Щербань (Урсула).

Велика подяка, звичайно ж, хормейстеру Оксані Явдошин та балетмейстеру Людмилі Пернепесовій, бо попрацювали з нашими заньківчанами на славу – свято відбулося!

Прекрасні костюми в акторів і дуже цікаві декорації. Здалися мені, щоправда, заскладними як для драматичних акторів деякі музичні номери. Не все співалося так, як мені хотілося чути. Але, можливо, випрацюється все згодом, з досвідом, бо перші покази, насправді, не ідеальні. Про це знають всі дотичні до театру.

Що особливо впадало в око – загальний настрій всіх виконавців. Ідеальний, бо всі були, як мовиться, «в темі». Всі – на одній ноті. І жодних перегравань.

«Деякі шматочки у «Полісянці» нагадували мені роль Сільвіо у «Труффальдіно з Бергамо» Гольдоні, – розповідає виконавець ролі Кароля Роман Гавриш. – Загалом «Полісянка» трошки перегукується мені з виставою «Гуцулка Ксеня». А загалом ця вистава про те, що не потрібно цуратися селян, бо саме вони, як каже мій персонаж, мають добрі серця, працьовиті руки, лагідну вдачу, співочу душу, і ми просто їх не знаєм, а дарма, бо саме вони є сіллю нашої землі, коренем нашого народу. За жанром – це музична комедія, яка дозволяє відволіктися від важких обставин. Тим більше, вистава – недовга (тривалість, без антракту, – дві години. – Т.К.). Здається мені, що особливо шанувальникам творчості Федора Миколайовича Стригуна, які люблять «Сільву», «Гуцулку Ксеню», «Шаріку», воно зайде!».

4

А от що каже про постановку режисер Орест Огородник: «Полісянка» – про велику любов. Про таку любов, яка народжує не тільки на землі (пари людські), яка народжує не тільки бажання повернутися на рідну землю, про що йдеться у п’єсі, бажання не тільки відмовитися від закордонного життя, бажання не тільки повірити в те, що вдома може бути краще, ніж десь там… Вистава про людей, які мають щастя – в пісні, в праці, в коханні. Кращої землі, ніж в Україні, нема. І в нашій виставі ми звертаємося передусім до людей, які виїхали з України. Все буде добре! Повертайтеся!».

Тетяна КОЗИРЄВА, «День»

Фото Мирослава ПАРХОМИКА