Свідчення катастрофи
Проте виданий недавно збірник матеріалів цієї конференції змушує замислитися над актуалізованим нею головним питанням: чи усвідомило людство пережитий ним 26 квітня 1986 року антропологічний шок і чи зуміло знайти адекватне його відтворення в естетиці? "Ми всі поки що женемо від себе Чорнобиль як екзистенціальну проблему, - зазначає у своїй статті видатний германіст Дмитро Затонський, - і ладні звертатися до неї лише як - у кращому разі - до трагічного факту нашого буття. Тому навряд чи слід дивуватися з того, що чорнобильське лихо, хоч ось уже й десять років минуло, нічого справді великого в українському, білоруському ачи російському мистецтві не народило..." Можна по-різному сприймати таку оцінку, надто ж згадуючи "оперативно-епічні" поетичні й белетристичні чорнобильські відгуки, нашвидкуруч зліплені нашими маститими "одолітописцями". Утім, чи етично взагалі очікувати "великих" мистецьких творів на тлі загальної і далеко не мистецької людської біди? Проте необхідність глибокого філософського осмислення екзистенціальних проблем сучасної людини, вивержених на поверхню чорнобильським вибухом, неспростовна. Постімперське мислення - це здичавіле відображення тоталітарних ідей, некрофілічна патетика уславлення смерті як останньої цінності в "зоні", гнівні інвективи на адресу людства, яке не бажає дослухатися до наших волань, якісь розумові примари, фантоми зі світу неусвідомленого, нереалізованого буття... Стан неіндивідуального, несамостійного, безвідповідального мислення людей у суспільстві, стан, у якому зникає бачення і розуміння повсякденної трагедії "маленької" людини, - грузинський філософ Міраб Мамардашвілі визначив як стан внутрішнього самогубства. Стан антропологічної катастрофи... Якщо взяти до уваги, що саме ця катастрофа розпочалася в нашій країні задовго до вибуху сумнозвісної АЕС, то виявиться, що так звана постчорнобильська література не є фактом одного десятиліття, вона глибоко закорінена в історію України. Власне, так мусить бути емблемовано всю традицію непокори, спротиву руйнівному й ворожому, державно-поліційному, нелюдському часові в українській літературі. "Ніякий сигнал біди не може бути більшим, аніж крик однієї людини... Уся земна куля не може бути в більшій біді, ніж одна душа..." Хіба ця думка філософа Людвіга Вітгенштейна не є епіграфом до "постчорнобильських" за своїм духом новел Василя Стефаника, Архипа Тесленка, Григора Тютюнника? Хіба їхня перейнятість людським болем, їхня апеляція до Божої правди і справедливості не зберегли нації від звироднілого забуття?
Попри захопленість модою на лаканівсько-дерридівський інтелектуальний ширвжиток, світ ще прийде в початкові класи української "короткої, сильної і страшної" прози - досвід боротьби з небуттям, вміння долати абсурдність існування ще стане у пригоді не одному поколінню. Завдяки традиції неприйняття цьогосвітнього стану речей, наперекір порадам гарвардських грантодавців бути "іронічними", "карнавальними", "структурально-спектрально-бісексуальними", - витворюють свою прозу молоді письменники "постчорнобильської генерації": Микола Закусило, Євген Пашковський, В`ячеслав Медвідь. Відчуття власної єдності із живим і зболеним світом допомагає їм не втратити віру й довіру, дитинний подив перед ним.
І насамкінець, якщо брати так часто вживане на конференції означення "апокаліпсис", варто згадати, що, по суті, то є не лише пророцтво Божого суду над злом, але й звістка про перемогу над здеградованим часом: "І показав мені чисту ріку живої води, ясної, мов кришталь, що виходила від престолу Бога й Агнця, посеред майдану. А по цей бік і по той бік річки - дерево життя, що родить дванадцять раз плоди, кожного місяця приносячи плід свій, а листя дерев - на зцілення народів. І ніякого прокляття не буде більше... Ночі не буде більше, і не буде потреби у світлі світильників, ані у світлі сонця, бо освітлює їх Господь Бог, а вони царюватимуть на віки вічні..." (Одкровення Іоанна Богослова, 22, 1 - 5).