Синдром Чиполліно

Наступного року виповнюється 40 років балету  Карена Хачатуряна «Чиполліно» в постановці Генріха Майорова. Кияни виявилися першими, хто забезпечив цьому  балету довге і щасливе сценічне життя. Триває воно і зараз. Це радує, однак не означає, що стиль дитячого балету взагалі не повинен змінюватися!

1977  року,  поставлений у Большому театрі (Москва, Росія), «Чиполліно» Майорова сприймався на зразок дитячого варіанту «Спартака» Юрія Григоровича, музику до якого  написав Арам Хачатурян — дядько автора «Чиполліно». Хлопчик-Цибулинка боровся проти пригноблення овочевого народу з  ентузіазмом, гідним вождя гладіаторів. Звичайно, хореографія Г. Майорова була свіжою та оригінальною. Проте стилістику класичного балету (з деякими вкрапленнями деміхарактерності, а також обов’язковими ідеологічними штампами радянської пори) послідовники Майорова несуть як прапор вже чотири десятиліття.

Серед них — талановитий київський хореограф Віктор Литвинов, який після оригінального «Коника-горбоконика» Р. Щедріна повернувся до стандартів балетного мислення, поставивши «Буратіно та чарівна скрипка» Ю. Шевченка на сцені Національної опери. Немов компенсуючи відсутність національної приналежності героїв, Ліса Аліса та Кіт Базиліо зливалися  в «екстазі» під мелодію «Ніч яка місячна...». В тій самій виставі Буратіно і Мальвіна танцювали па-де-де як балетні віртуози. Хоча навіть дитяча логіка підказує, що пластика дерев’яного чоловічка має бути зовсім іншою!

Десять років тому в Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва відбулася прем’єра «Мауглі» на музику Олександра  Градського. Цей балет теж поставив В. Литвинов. Зрозуміло, що вистава за ці роки цікавішою не стала, а прем’єрні виконавці змінилися. В його основі ті самі  сценарні штампи, які зводять гуманні ідеї Кіплінга до рівня «колективізму» радянських часів. Майже кожен  маленький глядач ставить мамі запитання: хто це танцює? Тому що відчуває фальш, оскільки мавпочки не так поводяться, ведмідь і тигр не так пересуваються. А сам Мауглі, якщо дати йому до рук шаблю, був би ще більше схожий на Мальчиша-Кібальчиша з комуністичної казки Аркадія Гайдара.

В одеському «Айболиті ХХІ» на музику Ніно Рота (постановник Алла Рубіна) відчувається бажання порвати зі стереотипами дитячої казки і багато протиріч між розважальністю і змістовністю. Так, яскравішим за все інше виявляється «пікнік» сучасного Бармалео на... екзотичному курорті, де його оточують «братани» та місцеві «путани» (втім, крокодил та жирафа на їхньому фоні також виглядають органічно).

Задум творців балету дуже пафосний: людина в білому халаті передає «гуманітарну естафету» своєму наступникові в коротких штанцях (м’язистому артистові на вигляд далеко за двадцять!). Звичайно, в такому віці доктор вже не страшний, однак маленькі діти, зазвичай, від людини в білому халаті прагнуть утекти, а не вбачають у ньому романтичного героя. А коли нехороший Бармалео, якого вкусив крокодил, випиває до дна чашу, куди злив зміїну отруту «добрий доктор Айболить», то навіть дитина скаже, що від крокодилових укусів не можна  вилікуватися таким шляхом!

Наші хореографи, зазвичай, мислять категоріями естетики драмбалету, що давно зів’яла, або прямолінійно переводять літературні образи в трафарети класичного танцю. Можливо, це пов’язано з побоюваннями, що діти не зрозуміють мови сучасної  хореографії, тож їм потрібно все «розжувати й до рота покласти»? Цікаво, що про це думають постановники дитячих балетів  за кордоном?

Наприклад, «Маленького принца» на музику Еріка Саті поставив балетмейстер Ханс Хеннінг Паар в  Мюнхенському театрі на Гертнерплац. Хореографічний почерк Паара стає зрозумілим вже після перших рухів танцівників — це contemporary dance для одних героїв (Змійка, Овечка) і контактна імпровізація для дуетів, наприклад, Льотчика і Маленького Принца. Проте в цілому формат великої балетної вистави хореографові ще не підвладний. Паар далекий від романтичних прагнень і не особливо виділяє з персонажів навіть Розу, улюбленицю Маленького принца. Не знадобився йому і Лис, що виконує в Екзюпері роль філософського наставника.

Головний акцент мюнхенський хореограф робить на роковій красуні Змійці, від якої нібито залежить земна доля Маленького Принца. Що вже тут поробиш — народжений повзати літати не може. Сontemporary  dance взагалі настільки пов’язаний із земним тяжінням, що піднятися за головним героєм в Космос не вийде. Адже за «польоти» відповідає, як відомо, класичний балет. А ним Паар, мабуть, не володіє. І тому зіставлень в драматургії вистави не вистачає.

Балет «Пеппі Довгапанчоха» в постановці Пера Ісберга я бачив у Королівській опері Стокгольма. Чудову будівлю зі старовинною позолотою, дзеркалами й кришталевими люстрами свідомо «віддали на поталу» завзятому рудому дівчиську. Пеппі —  беззаперечний лідер танцювальної вистави, де химерно перемішалися веселі характерні па, джаз-танець та брейк, які протиставляються підкреслено манірній, академічній манері танцю. Балет вийшов яскравий та видовищний, в якому до сцени «причалює» пароплав, Пеппі з друзями плескаються у хвилях, поки не потрапляють на екзотичний острів, де тубільцями, за уявленнями безтурботної дівчинки, править її живий і неушкоджений батько.

У Відні балет «Alice@Wunderland» на музику Ніно Рота поставив італієць Джорджо Мадья. Аліса у нього живе в світі класичних пропорцій та законів — вона, зазвичай, і танцює на пуантах у класичному стилі. А мешканці  Задзеркалля або Країни Чудес користуються якщо не чисто сучасною, то характерною танцювальною лексикою.

Вистава Мадья розпадається на окремі, більш-менш вдалі номери. До того ж вона недостатньо орієнтована на певну глядацьку аудиторію (для маленьких дітей — складний, а для дорослих — недостатньо цікавий і багатозначний). У цьому й полягає складність сценічного втілення «Аліси». Як, наприклад, розповісти балетною мовою: «Якби я любила спаржу, то довелося б їсти її, а це мені зовсім не до вподоби». Хоча винахідливість і талант постановника очевидні: він любить ексцентрику, акробатику і вправно застосовує їх у танці, орієнтованому на американський модерн. Багато персонажів запам’ятовуються. Розважає всіх кролик, що періодично скаче авансценою, — задні лапи (ноги) попереду передніх. «Повзає» дуже симпатична гусінь на дванадцяти ногах. Є чим зайнятися в балеті класичним танцівникам — для них в партитурі передбачено вставне па-де-де.

Аліса на початку вистави безтурботно і вільно розгойдується на великій гойдалці. Амплітуда рухів стає все ширшою — і ось вона вже в іншому вимірі. Якого так часто не вистачає фантазії наших співвітчизників, які практично не змінюють координати  хореографічного пошуку протягом десятків років.