Шляхетний унісон

Саме так назвали три роки тому, влаштувавши спільну експозицію, свій малярський гурт київські художники Анатолій Марчук, Віталій Мовчан та Іван Пилипенко. На нинішню ж запросили до компанії ще й скульптора Василя Татарського. Його пластика врівноважує полотна живописців, доречно й делікатно заповнюючи простір, який без цих химерних фігур із дерева, металу та шамоту видався б, певно, надто порожнім і холодним. Скульптури Татарського цілком вписуються в популярну серед сучасних митців умовно-абстрактну течію. Навіть кентаври в нього якісь умиротворені. Може, відпочивають після кровопролиття?

Віталій Мовчан, найстарший із друзів, вважає, що його полотна ближчі до реалізму, хоча автор віддає данину й абстракціям: коли художникові набридає фігуративний живопис, він починає експериментувати з колірними плямами. І — навпаки. Залежно від настрою й погоди на Андріївському узвозі.

Зате організатор «Ладу» Анатолій Марчук, котрий буває в Києві наїздами, бо надійно прикипів до Німеччини, знайшовши серед мешканців ситої країни вдячних шанувальників, беззастережний «абстракціоніст». Його кольори потужні й контрастні. Друг і соратник Анатолія по «Ладу» Іван Пилипенко жартома звинувачує Марчука в кон’юнктурності: «У Німеччині чомусь люблять темні тони». Може, там сонця мало?

Коли роботи самого Івана Пилипенка, який працює в біло-рожевому колориті (його полотна викликають асоціацію з народною вишивкою «біле на білому»), показали в Німеччині, одна з глядачок сказала: «Я б дуже хотіла привчити своїх дітей до такого малярства, але не знаю, чи вдасться». Справді, витворити повнокровний художній світ за допомогою самих лише ніжних, майже невидимих фарб надзвичайно складно. Але, як доводить досвід Івана Пилипенка, можливо...