Що залишилося в… майбутньому?

«Кінець гри» - новинка від Роберта Стуруа, яку знаний театральний майстер представив у Києві

На відкритті програми І Міжнародного фестивалю мистецтв "Код Ступки" в Національному академічному драматичному театрі ім.І.Франка було показано виставу Р.Стуруа за п'єсою С.Беккета "Кінець гри" Національного театру ім.Шота Руставелі.

Роберт Стуруа визнаний одним із найкращих постановників п'єс В.Шекспіра. Сім разів він представляв публіці свого "Гамлета"! Кожного разу іншого, бо тільки одна вистава в Лондоні в театрі Riverside Studios, з Аланом Рікманом у головній ролі - була визнана найкращою за всіх часів! Цікаво: в минулому чи й у майбутньому? Близькому чи далекому? В переказах, на відео чи в якомусь не матеріальному втіленні? Аби за Беккетом "щось з розряду реального зробити ще реальнішим". Його підсумок життєвих досліджень: "Людина... незважаючи на значні успіхи в процесах акумуляції та дефекації, чахне й помирає", - описує повною мірою сценічну дію вистави.

До своєї співбесіди з Беккетом Стуруа залучив Шекспіра. Настільки промовисті алюзії на Короля Ліра, Глостера, Гамлета, макбетівських відьом і ще купи добре знаних персонажів, які ніби в поляроїді проявляються від ледь пізнаваних контурів до повної ідентичності.

Оскільки вистава відбувалася з перекладом, то словесний зміст і його усвідомлення з'єднувалися емоційним шлейфом. Тому якось особливо закарбувалися окремі фрази. А коли вранці наступного дня ми ділилися враженнями від вистави після обговорення знакового проєкту в сучасній грузинській культурі «14ГБ», який модерував Д.Дроздовський, головний редактор журналу "Всесвіт", то виявилося що до них доєдналися афоризми з п'єси "Очікування на Годо" Беккета, яку, до речі, вперше українською було опубліковано в цьому часописі.

"Ось вам уся людина: скаржиться на взуття, коли винуваті ноги". Герої п'єси скаржаться, безкінечно висповідаються, спокутують своє життя. Наявні тьмяніючий інтелект, апатія, афазія.

Простір сцени обмежений високими сірими стінами з вікнами вгорі (читай Ельсінор). У центрі якісь барокові ворота з дверима, які відчиняються автоматично – принаймні, коли з-за них з'являється жінка вся в чорному, а на фінал у білому без коси в руках, але цілком упізнавана. Над воротами жирний кам'яний янгол з ієрихонською трубою, який щось має провістити.

Клов (Гога Барбакадзе) в жабо, різнокольоровому трико виринає "з-під землі" і намагається ножем і виделкою розділити шахового коня. «Кінець гри» - що ще сказати.

Таких режисерських винаходів, заради видовищности у виставі багато.

Так само вибудовані ролі батька Нагга (Леван Берікашвілі) та матері Нелл (Нана Пачуашвілі) зі шматочків. За Беккетом: "думаєш ти з одного шматка? 3 тисячі". Здалося глядачі почали якось соватись. А тут і про свободу зайшлося: "Свобода думки може відбутися лише в здатності розуму перейти від фрагментарного стану до цілісного".

Хамм (Давіт Уплісашвілі) насолоджується знущанням над єдино близькою йому людиною Кловом. Проте хто в цій парі слуга, а хто хазяїн невідомо - один не дасть грошей на їжу, а другий води не піднесе. Батьки - з заштукатуреними білими обличчями живуть у баках для сміття.

Висунувши з них голови - тягнуться до поцілунку. Але їхні ніжні стосунки в смітті пам'яті дітей.

"Адже нещастя завжди однакове. Воно як цікава історія, яку нам занадто часто розповідають. Сама історія все ж таки хороша, але ми більше не сміємося".

Роздуми про людину, ворожу до себе і до природи, кінечність її світу, фокусують на цілісності існування.

"Цілісне єство знає, не вивчаючи, бачить, не дивлячись і досягає, не роблячи", - казав Лао-Цзи. Тому самотність стає домінантою роздумів режисера, на відміну від сталої критичної думки, що п'єса про неминучість апокаліпсису світу створеного людьми.

"Помилково думати, що ми можемо врятувати від самотності одне одного. Самотність проводить нас до себе".

І розуміння цього дає право Р.Стуруа особистим запереченням обрамити зневіру Беккета в майбутнє.

Вистава починається з виходу до авансцени хлопчика зі свічкою та книжкою, яку гамселять протягом п'єси. В фіналі хлопчик візьме до рук її і стане неушкодженим від пострілу з рушниці.

У дитини є майбутнє. Звідкись за помахом його рух з'явиться прозора стіна, яка відокремить від усього, що ми бачили, і заяскравіє радісними фарбами і візерунками.

Спаде вантаж чужих очікувань та стане цікавим і бажаним майбутнє.