Сентиментальні ігри в мафію

Часом у театрі сюжет із життя має вигляд фантастики, а геть нереальна історія здається правдоподібною. От хоч би кримінальна комедія «Мафія та... sentiments» у постановці заслуженого діяча мистецтв України Геннадія Фортуса. Зовні — чиста вигадка, комедійна алюзія на популярні кінохіти з італійською мафією та американським ґанґстерами, де є костюми а-ля сорокові (художниця-постановниця Тетяна Власенко), відомі музичні теми (Олександр Кучер) та впізнавані фрази й типажі. Та в режисера й акторів ця історія набуває правдоподібності й навіть зворушливості.

Місце дії — квартира в дусі хайтек. Він, у піжамі й халаті і дещо не в гуморі. Це Етьєн, друг і адвокат мафіозо (заслужений артист України Юрій Драненко, Максим Ігнатьєв). Вона, в рушнику та вогні пристрасті, — це Стефані, коханка Етьєна та дочка мафіозо (Яна Новицька, Дар’я Чебаненко). Їм треба лишитися на самоті для з’ясування стосунків — але всі заважають. То набридливий сусід Віктор (Олег Абакуменко, Назар Баранніков). То бос мафії Карлос (заслужений артист України Максим Березнер, Євгеній Дзига). І якщо сусіда-буддиста виштовхали з квартири хоч на трохи, то мафіозо забиратися й не думає, бо має до адвоката невідкладні справи.

Узагалі, щойно бос мафії з’являється, розумієш, чому його друг такий знервований через взаємини зі Стефані. Карлос-Березнер не просто йде, а буквально насувається на всіх і все. Він заповнює собою простір як головна персона тут і всюди. Здається, йому не треба нічого робити, щоб усі боялись. Коли він раптом робить різкий рух, розумієш, що зараз буде страшно. І Етьєн-Драненко справді боїться: в його пластиці вгадуєш бажання втиснутися в якусь шпаринку, сховатися від усіх і... помріяти. Тим кумеднішими здаються сцени, де Карлос-Березнер раптом піддається «сентиметам» і з грізного воротили перетворюється на чутливого добряка. Ось чому примхлива доня Стефані-Новицька не підозрює про махінації татуся і навіть дозволяє собі гримнути на нього в стилі сицилійської сеньйорити.

Не менш загрозливий Карлос, створений Дзигою. Запальний, поривчастий, непосидючий, невпинно жестикулює пістолетом, наче то — продовження руки. Від цього Карлоса можна чекати чого завгодно, тож при ньому Етьєн-Ігнатьєв з дорослого адвоката перетворюється на дитину, яка дуже боїться перечити й водночас хоче заспокоїти сердитого дядька. І коли цей маленький заляканий Етьєн раптом стає строгим ментором і вичитує босу за стрілянину при дочці, а той виправдовується, знову не можеш не усміхнутися «зміні ролей». Як і має бути в комедії ситуацій, для самих персонажів усе по-справжньому. Дізнавшись про зраду Етьєна, Карлос-Дзига дійсно переживає: лице осунулось, розгублені очі. А освідчення Стефані-Чебаненко та Етьєна-Ігнатьєва хоч яке смішне, та в їхніх голосах лунає непідробна теплота і щирість.

Тут у всіх є місце і для комедійних контрастів, і для щирості. Приміром, буддист Віктор. У виконанні Абакуменка він доволі стриманий, а в Бараннікова — екзальтований і підпружинений. Але обоє — прагматичні й діловиті в фіналі. Цей образ — типовий наївний простак, що стає рушієм подій та джерелом комізму. Режисер підкреслює цю рису персонажа в смислових акцентованих паузах. Ось Карлос і Етьєн бурхливо сперечаються про дипломат з грішми. Нарешті втомлюються. Обличчя злі. Пауза. Мовчанка. І — голос Віктора — з абсолютно недоречною порадою про «ароматичні палички та пом’якшення енергій»... Таких сцен у п’єсі доволі, і для кожної знайдено момент нарощування емоцій і дуже точного «стоп». Як і для появи шофера Альберто (Михайло Графський). У п’єсі Шомара цей персонаж — закадровий. А тут Альберт з’являється на сцені. Просто виходить і мовчки дивиться. Але його фактура плюс реакція оточення спрацьовують промовистіше, ніж слова.

Ця вистава — така собі «гра в мафію». Зрозуміло, що кримінальний світ геть не такий веселий та стильний. Але в режисерських акцентах і праці акторів є дещо живе. Тому віриш у пристрасть героїв і в щасливу розв’язку. Це ніби маленька подорож у щасливу країну, де життя таке ж легке, як і красиве.