Роман Балаян. Світлий, трагічний хуліган

У відомого українського кінорежисера сьогодні ювілей - 80 років!

Дата серйозна й абсолютно не сумісна з виглядом Романа Балаяна, його способом життя, філософією фільмів. Чесно кажучи, я думала, що сьогодні писатиму інший матеріал — про прем’єру документального телесеріалу з робочою назвою «Талісмани Романа», який знімальна група Trueman Production Co (продюсери — Валерій Калмиков і Олексій Кобелєв, автор сценарію — Ірина Гордійчук, режисер — Данило Сирих, оператор — Юрій Беденко) розраховувала випустити до ювілею режисера. Але документальне кіно тому й називається таким, що життя диктує йому свої закони. Вірмено-азербайджанський конфлікт, пандемія дещо порушили наші плани, але буквально днями крига скресла — ми повернулися з експедиції до Вірменії, де зустрічалися з друзями, родичами, однокласниками Романа Балаяна, стали першими українськими журналістами, які побували після війни в Нагірному Карабасі. Свої враження поки збережемо в таємниці. Розсекретити можу єдине: я тепер знаю, що таке «женгялов хац» і «куркут», і одну з цих страв спробую приготувати на Великдень за рецептом, який мені дали в будинку, де виріс Роман Гургенович Балаян. Ромик, Ромка, як звали його в дитинстві.

Сьогодні ж — уривки з інтерв’ю, яке Роман Балаян дав нашій знімальній групі.

ДИТИНСТВО

— Романе, ми днями повернулися з Нагірного Карабаху, де пройшло ваше дитинство. Які найперші спогади про нього?

— Якщо повірите, розповім. Навіть мама не вірила. Я згадував, як вона мене везла з одного села — в інше. З того, де я народився, — до того, де жила мамина рідня. «Ми з тобою. Арба, запряжена віслюком, дощ іде, і ти мене накрила чимось, щоб я не промок», — розповідав їй, коли підріс. «Що за фантазії! Ти не можеш цього пам’ятати, тобі було вісім місяців», — відмахувалася мама. «Серйозно?.. Але це було?» — не вгамовувався я. «Було, але пам’ятати ти цього не можеш!» А я пам’ятаю...

Навіть якщо це й були якісь мої фантазії, маму я теж на них потім підловлював. У будинку компанія, слово за слово, мама каже: «А мій Ромка семимісячним народився». Поахали-поохали, обговорили. Минає деякий час, інша компанія. Хтось згадав: «Ось Акопик, який академік зараз, адже він народився у дев’ять з половиною місяців... Уявляєте?! Такий розумний... « Мама у відповідь: «Мій Ромик теж у дев’ять з половиною місяців народився...» (Сміється) Тож хто з нас був фантазер, ще невідомо.

— Тобто схильність до вигадування історій у вас генетична?

— Я б сказав, що від мами у мене схильність до артистизму. Вона грала в аматорських виставах, співала. Я не розповідав про свій перший вихід на сцену?.. Мені три рочки, або три з половиною. У колишній церкві влаштували щось на кшталт клубу, вірмени любили там вистави ставити. «Річард III», «Гамлет»... І ось іде вистава «Ануш», мама грає головну роль, а наш сусід — персонажа, який хоче застрелити Ануш з ревнощів. Я сидів на колінах у тітки Клари, моєї молочної матері. Вона годувала мене, коли мама, лікар на п’ять сіл, йшла на роботу на цілий день і зцідженого молока не вистачало. Так...

Коли цей лиходій вистрілив у маму і вона впала, я заревів — у-у-у — зіскочив з колін і заповз на подіум. Мама обняла мене, дали завісу, сміх... Це був мій перший вихід на сцену. (Сміється)

Взагалі, я був найрозпещенішою дитиною в селі. Мій батько першим загинув, і всі селяни, зустрівши мене, намагалися приголубити, погодувати, сунути щось у кишеню. Це був особистий «достаток» Романа Балаяна. Я навіть додому щось приносив (сміється).

Що ще з дитинства?.. Коли мені було сім років, мама вийшла заміж, і хоч я свого батька не знав, вітчима перший час татом не називав, а він дуже ображався. Одного разу бачу, вітчим йде з речовим мішком (я краєм вуха чув, що його хочуть посадити на три місяці до в’язниці за те, що не сплатив аліменти): «Куди ти», — питаю. «У Шуші, в тюрму, мій любий», — і пішов. І тут я як закричу: «Паа-паа!» — і побіг за ним. Вітчим, напевно, потім півгодини плакав, бо я його татом назвав... Це я пам’ятаю, так...

Незабаром ми переїхали до Грозного. Я не знав ані слова російською — ні «хліб», ні «вода»... А мама моя була російськомовною, вона народилася в Баку, а вітчим викладав у селі російську мову та літературу. Але у Грозному вони влаштувалися на роботу ким довелося. Ми тулилися у крихітній кімнатці десь близько залізнодорожнього вокзалу, родичі вітчима допомогли влаштуватися.


ОЛЕКСАНДР АБДУЛОВ, РОМАН БАЛАЯН ТА ОЛЕГ ЯНКОВСЬКИЙ ПІД ЧАС ЗЙОМОК ФІЛЬМУ «БЕРЕЖИ МЕНЕ МІЙ ТАЛІСМАН» / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ РОМАНА БАЛАЯНА

І ось школа... Усі учні у формі, напевно, це була якась відомча школа залізничників. А я підперезаний маминим поясом, у черевику — дірка, і я ховаю її, зариваючись носом у пісок. Мама побачила це й почала плакати... Так...

Але я був найулюбленішим учнем у вчительки, красуні... Однак наприкінці третього класу ми переїхали в Карабах. І теж жили в підвальному приміщенні з земляною долівкою роки три, напевно. Навіть трохи більше. Ну, а потім уже у нас був приватний будинок, свій...

ЮНІСТЬ

— Пам’ятаєте, який найперший фільм ви подивилися?

— «Дубровський»! Пам’ятаю, що якісь люди в кадрі встали навколішки й стріляють... Більше ніяких вражень від кіно (сміється)

— Тоді чому ж ви все-таки вирішили стати актором?

— Не знаю, чому, не можу згадати. Через мамине захоплення лицедійством, співом, думаю. Ну, й плюс, напевно, виявився досить гарненьким для цього міста, Степанакерта. У класі була одна дівчинка, найвродливіша, вона робила вигляд, що не помічає мене. І я — відповідно. Але вона писала мені записки: «Красавец южный, никому не нужный!» (Сміється)

У восьмому класі я остаточно вирішив, що хочу бути артистом. Після школи поїхав вступати до ВДІКу. У серпні. Виявилося, що вступні іспити відбулися ще в липні. «Приїжджайте через рік», — сказали мені.

Повернувся в Степанакерт. Мій дядько був головним адміністратором місцевого драмтеатру ім. Максима Горького. Він влаштував мене статистом, щоб я освоївся в театрі перед вступом. На п’ятий чи шостий день моєї «служби» йшла репетиція якоїсь вистави, я увійшов до зали в темряві і влаштувався десь на задніх рядах. А попереду — режисер з чашкою чаю, командує артистами: «Дурню, я ж тобі казав — не може цей персонаж так розмовляти! Я втомився повторювати!», «Де ти встав, ти виходиш з правої куліси! Куди я потрапив...» Щось у цьому роді.

Я сиджу й думаю — ні, не хочу бути артистом, ось моє покликання! Царська професія! (Сміється)

Через деякий час до театру приїхав якийсь дядечко, і мене обрали на проби на головну роль у фільм «Дорога». Режисер, він же голова Союзу кінематографістів Вірменії Степан Агабекович Кеворков. Батько Рубіка Геворкянца, може, пам’ятаєш такого?

— Звичайно, кінорежисер, навіть передачу в кіноредакціі УТ з ним робила.

— ...Проби я не пройшов, але розповів чоловікові, який їх проводив, що хочу вступати до ВДІКу на режисерський факультет. Він порадив мені все-таки здати іспити в єреванський театральний інститут, тому що тоді легше перевестися. Вступив я до інституту знову ж за великим блатом (сміється), багато разів розповідав про це, не повторюватимуся. Одного чудового дня, коли навчався вже на третьому курсі, нас (10 студентів) зібрав декан і сказав, що в горах Вірменії на висоті 4200 з лишком метрів український режисер Тимофій Левчук знімає фільм «Закони Антарктиди». Перший широкоформатний кольоровий радянський фільм, до речі. І в усіх акторів, задіяних у зйомках, йде носом кров. Потрібна масовка, щоб пройтися в кадрі, видно буде лише потилиці. За нашими потилицями нас, десятьох, і відібрали (сміється).

Єдиний, у кого не йшла кров, був сам Тимофій Левчук. Він сидів у наметі, пив чи то чай, чи то коньяк, і розповідав, що веде в Києві третій режисерський курс. Потім, уже в Єревані, мене познайомили з ним.

«Приїжджай», — великодушно дозволив Левчук. Я забув про ВДІК, і ми з товаришем поїхали до Києва, тому що нам нашептали, що там найвродливіші дівчата (сміється). Мами-тата нагородили нас великими грошима, і ми зняли квартиру в центрі міста, на Золотоворітській, 2. Чотири місяці я був вільним слухачем, мене з незрозумілих причин не зараховували в студенти. Випадково дізнався, що один великий начальник сказав Левчуку, мовляв, як я можу його взяти — гуртожитку у нас немає, стипендію дати не можемо. Тоді я прийшов до цього начальника, пояснив, що ні на що не претендую. Ось так я потрапив до Києва на кінорежисерський факультет.

ВИЗНАННЯ

— Сьогодні у вашій фільмографії 16 фільмів. Найвідоміший, напевно, «Польоти уві сні та наяву», якому була присвячена  чудова, стильна виставка в Довженко Центрі, що призупинена через локдаун. Але це — оцінки фахівців, глядачів. А які  роботи ви  вирізняєте?

— «Бірюк», «Польоти уві сні та наяву», «Поцілунок», «Бережи мене, мій талісман».  Одного разу мені зателефонували з Лондона. Дівчина з акцентом, представниця Британського інституту, сказала, що вони хочуть зробити ретроспективу моїх фільмів. Я подякував, але попередив, що можу привезти лише чотири. Вона дуже здивувалася, проте через  днів зо два перетелефонувала і сказала, що організатори згодні на мої умови. І я привіз лише чотири фільми, які назвав.  Пізніше, правда, мені стала подобатися  ще одна моя картина — «Перше кохання». Після того, як її несподівано оцінила Кіра Муратова (сміється). Ой, скільки там придумувань, мамо рідна!

У мене є три дуже невдалих фільми. Найгірший — «Ефект Ромашкіна».  Ще — «Два місяці, три сонця» і «Райські птахи». Ой, не можу я.  Ці картини до кіна не мають жодного стосунку. Як теми —  вони мене задовольняють. У темах я ніколи не помилявся. Але в питанні «як» зроблено.  Є кіно і є фільми. Хороше кіно і фільми — непогані, середні, погані.

—  На прикладі своєї фільмографії можете сказати,  які роботи належать до кіна?

— (Жартівливо знічується) Ой, це непристойно. Ну, добре: «Бірюк», «Поцілунок», «Перше кохання».  Я назвав кращі в моєму розумінні. Бачиш,  навіть  «Польоти уві сні та наяву» не згадав. «Польоти...» — це мій громадянський обов’язок.

— Коли прийшло визнання, зоряної хвороби не було?

— (Замислюється) Ні. До уваги я, взагалі, звик. Я завжди був перший у товаристві.  Коли поїхав знімати «Леді Макбет Мценського повіту»  до Москви, Вячек Криштофович, мій друг і колега,  відмовляв: «Навіщо тобі це потрібно, будеш там провінціалом, який приїхав знімати до столиці». Ні. Я не був там провінціалом. Адабашьян казав, що Балаян будь-який чужий творчий вечір перетворює на свій. Я не був там другим. Пам’ятаю, перед показом фільму Георгій Данелія сказав, що хоче його переглянути. Я хвилювався, раптом не сподобається. Але  не засвідчив, що я — Ромка, а він — Данелія. До речі, Георгій Миколайович був  першим, хто схвалив картину. Вайда — другим. Усі інші критикували. Тому що  в  повісті Миколи Лєскова Катерина Ізмайлова — це така баба — ах! Вона не замислюється, коли потрібно вбити. А наша героїня, яку зіграла Наташа Андрейченко,  страждає, хоча й іде на злочин.  Це трактування багато хто не прийняв. Але мої герої не можуть зробити вчинок, який би не зробив я. Можливо, я і зміг би вбити людину, але не уявляю, що повинно для цього статися. Це слабкість моїх фільмів. Так.

— Хто з режисерів вам близький за духом,   філософією кіна?

— Для мого покоління кумирами були Фелліні, Бергман, Антоніоні. У колишньому Радянському Союзі — Тарковський. Мені найближчий, звичайно, Фелліні. Починаючи з «Солодкого життя», та низка інших. Багато хто  стверджує, що в «Польотах...» я наслідую фільм «8 з половиною». Я не дуже впевнений, але допускаю. Ось такі були кумири, так.

Останній фільм, на якому мене точила біла заздрість, «Андеграунд» Кустуріци. Ох, який це режисер! Коли мені щось дуже подобається, я встаю і кажу: «От сука...»  Люди, що не знайомі зі мною, думають, що я вилаявся, а хто знає мене, розуміють, що це означає «дуже добре». Недбалість режисера в «Андеграунді» для мене — вищий пілотаж! Я сам себе так поводив до фільму «Леді Макбет Мценського повіту», до речі. Веселився, пустував на майданчику.  Взагалі, багато пустував. Я розповідав анекдот грузинський? Ні?! Грузія, Абхазія, складні стосунки. Друзі давно не бачили один одного. Зустрічаються на Шота Руставелі в Тбілісі, один другому: «Ну, що, Гіві, влаштувався?» Гіві сумно: «Та ні, працюю...»  Так от, щодо «Леді Макбет...» — це я влаштувався (сміється). А решта картин, що після   — це  я працював.  І непогано заробляв, але вже працював. Без кайфу.

Я завжди казав: якби кар’єру почав  у Вірменії та зняв «Буйволицю» за чудовою  прозою Гранта Матевосяна, можливо, наблизився б до такого кіна.

Існує ще і золота середина — «Хрещений батько» з  Марлоном Брандо. Цей фільм однаково цікавий і дурням, і академікам. Ось удалося ж таке Копполе! Я його три рази дивився, хоча у той час моїм пріоритетом було артхаусне, авторське  кіно.

— Чи є нереалізовані проекти, коли жалкуєте, що не зняли своє кіно?

— Два фільми. Два.  «Буйволиця», я його вже згадував. І другий — за Максом Фрішем «Назву  себе Гантенбайн», який я ще  1990 року повинен був знімати в Італії. Не дуже хотів Марчелло Мастроянні на головну роль, він був уже огрядним, але італійська продюсерка сказала, що інакше не дадуть гроші на фільм. Я мріяв про цю роботу! Якщо  хто не читав Фріша, зміст історії такий: невелике містечко, населення 200—300 тисяч, герой — досить відомий письменник, який давно нічого не пише. Він потрапляє в аварію, сліпне, перебуває вже три місяці в лікарні. Одного дня в очах у нього починає мерехтіти, він обертається до медсестри, аби сказати їй про це, і бачить, що вона робить щось непристойне. Підходить до вікна, коли приїжджає дружина, спостерігає, як водій ляскає її по дупі, стає свідком убивства знайомої повії, а коли, нібито, знаходять злочинця, розуміє, що це інша людина. Прийти до суду засвідчити це письменник не може, всім жителям невеликого містечка  стане  відомо, що він давно вводить їх в оману.  У кінці він усе-таки приходить до дверей суду і стоїть, роздумуючи, як учинити.

Марчелло Мастроянні радів, як дитя: «Ой, як я його зіграю!.. Знаєш, чому? Адже у мене мама — сліпа, а батько — глухий...»  Через деякий час, уже вдома, зустрічаю приятеля, який мене  познайомив з Мастроянні, розповідаю йому,  яка недоречна ситуація вийшла, адже я нічого не знав про батьків Марчелло,  той  же  починає корчитися від сміху: «А мені він каже, що у нього тато — сліпий, а мама — глуха!» (Сміється)

Дуже хотів зняти цей фільм. Але вдова Фріша загнула таку суму за право на екранізацію, яким був увесь бюджет картини. Не склалося.

І ТРОХИ ПРО СЕБЕ

— Найсильніша риса вашої вдачі?

— Роблячи добро, я ніколи не чекав подяки.

— А найслабша?

— Та ж сама. Мені дорікають, мовляв, такий-то не оцінить твого жесту. То мене не хвилює! Все, що я роблю, дарує задоволення мені самому.

— На перший погляд, ви не маєте ворогів. Але ж так не буває?

— Маю звісно. Однак, як я кажу: потрібно прожити життя так, щоб твої вороги мріяли з тобою подружитися. Трьох таких я знаю, але це не має значення.

— Які риси ви найбільше цінуєте в жінках?

— Небезпечна розмова ... Можу сказати, які риси ціную у дружинах. Якщо я сьогодні щось роблю та існую, то тільки завдяки Наталі, з якою ми познайомилися, коли їй було неповних сімнадцять років. Хоча у нас різне розуміння життя, її філософії. Але без Наталі Романа Балаяна, який сидить перед вами, просто не було б.

— А в чоловіках?

— Честь та гідність. Якщо на мене нападають 13 осіб, мені достатньо одному дати ляпаса, і не важливо, що потім поб’ють. Адже на дуель йшли вмирати, а не вбивати. От були часи...

— Які людські слабкості, вади для вас неприйнятні?

— Не люблю жадібних, скупих, зрадників, готових на все, підлабузників. Оцей набір терпіти не можу. Конформізм неприйнятний. На студії Довженка було багато конформістів серед колег. У моїй фільмографії немає фільмів про радянську владу. А в них є. Я несвідомо не погоджувався на такі роботи, хоча перед «Польотами ...» мені пропонували робити кіно про шахтарів, сталеварів тощо. Я зараз нікого з себе не удаю, просто мене навчили, що людина — господар життя, робить, що хоче, не робить, чого не хоче. От і все. Хоча часто-густо такі рішення бувають обтяжені серйозними прикрощами.

— Ви обговорюєте якісь наболілі проблеми з близькими друзями, з Миколою Рапаєм (відомий український скульптор. — Авт.), приміром?

— Ніколи! Навіть якщо мені кепсько. Коли наполягають, можу поговорити, щоправда, з великим небажанням. Це не моє. Гадаю, що я і не надто маю хист до таких розмов. По життю я — інтуїт, та й у фільмах усі мої імпровізації побудовані на інтуїції. Добре це чи ні, ми ж зараз не обговорюємо. Тож коли я приходжу до Миколи в майстерню і нас ніхто не бачить, ми просто дуріємо. Двоє дурнів! (Сміється)

— Чи діти, Карина та Сурен, успадкували батькову легкість вдачі?

— Обоє мають щось від мене. Але хлопчики беруть більше від матері, дівчатка — від батька. Генетичний закон. Інша річ, чи задоволений я своїми дітьми? Авжеж. Вони розумні, тямущі, а головна риса, яка мені дуже до вподоби в обох, — вони у дружбі приголомшливі.

— Моменти абсолютного щастя у вашому житті бували?

— Поняття «щастя» існує тільки у слов’ян. За кордоном його немає в побуті. Я навіть не знаю, що таке «щастя». Кайф був, авжеж. Наприклад, коли мені сказали, що Булат Окуджава написав рецензію на «Поцілунок» до газети «Советская культура». Як таке можливо! Він же був моїм кумиром! Власне, Окуджава і погодився зніматися у фільмі «Бережи мене, мій талісман», тому що йому сподобався «Поцілунок».

— Якби не кінорежисером, ким би ви могли бути в цьому житті?

— (Сміється) Колись давно, ще в Радянському Союзі, мені ставили таке запитання, і інтерв’юєра жахнула моя відповідь! Мені здається, що я був би або геніальним слідчим, або геніальним бандитом! А що? Уяви собі, і той, і той настільки володіють психоаналізом, що дурять одне одного. Боротьба особистостей. «Романе Гургеновичу, ви не жартуєте?» — запитали мене. «Ви запитали, я відповів» (Сміється).

P.S. «Світлий, трагічний хуліган» — так охарактеризувала Романа Балаяна його талановита учениця Татев Акопян. Точніше й тепліше не придумаєш. Спасибі їй за це.

Редакція газети «День» та знімальна група телесеріалу «Талісмани Романа» щиро вітає молодого, веселого, активного Романа Гургеновича з ювілеєм! Ми вас дуже любимо, будьте здорові і знімайте своє кіно!

Роман Балаян. Світлий, трагічний хуліган

Роман Балаян. Світлий, трагічний хуліган

У відомого українського кінорежисера сьогодні ювілей - 80 років!

Дата серйозна й абсолютно не сумісна з виглядом Романа Балаяна, його способом життя, філософією фільмів. Чесно кажучи, я думала, що сьогодні писатиму інший матеріал — про прем’єру документального телесеріалу з робочою назвою «Талісмани Романа», який знімальна група Trueman Production Co (продюсери — Валерій Калмиков і Олексій Кобелєв, автор сценарію — Ірина Гордійчук, режисер — Данило Сирих, оператор — Юрій Беденко) розраховувала випустити до ювілею режисера. Але документальне кіно тому й називається таким, що життя диктує йому свої закони. Вірмено-азербайджанський конфлікт, пандемія дещо порушили наші плани, але буквально днями крига скресла — ми повернулися з експедиції до Вірменії, де зустрічалися з друзями, родичами, однокласниками Романа Балаяна, стали першими українськими журналістами, які побували після війни в Нагірному Карабасі. Свої враження поки збережемо в таємниці. Розсекретити можу єдине: я тепер знаю, що таке «женгялов хац» і «куркут», і одну з цих страв спробую приготувати на Великдень за рецептом, який мені дали в будинку, де виріс Роман Гургенович Балаян. Ромик, Ромка, як звали його в дитинстві.

Сьогодні ж — уривки з інтерв’ю, яке Роман Балаян дав нашій знімальній групі.

ДИТИНСТВО

— Романе, ми днями повернулися з Нагірного Карабаху, де пройшло ваше дитинство. Які найперші спогади про нього?

— Якщо повірите, розповім. Навіть мама не вірила. Я згадував, як вона мене везла з одного села — в інше. З того, де я народився, — до того, де жила мамина рідня. «Ми з тобою. Арба, запряжена віслюком, дощ іде, і ти мене накрила чимось, щоб я не промок», — розповідав їй, коли підріс. «Що за фантазії! Ти не можеш цього пам’ятати, тобі було вісім місяців», — відмахувалася мама. «Серйозно?.. Але це було?» — не вгамовувався я. «Було, але пам’ятати ти цього не можеш!» А я пам’ятаю...

Навіть якщо це й були якісь мої фантазії, маму я теж на них потім підловлював. У будинку компанія, слово за слово, мама каже: «А мій Ромка семимісячним народився». Поахали-поохали, обговорили. Минає деякий час, інша компанія. Хтось згадав: «Ось Акопик, який академік зараз, адже він народився у дев’ять з половиною місяців... Уявляєте?! Такий розумний... « Мама у відповідь: «Мій Ромик теж у дев’ять з половиною місяців народився...» (Сміється) Тож хто з нас був фантазер, ще невідомо.

— Тобто схильність до вигадування історій у вас генетична?

— Я б сказав, що від мами у мене схильність до артистизму. Вона грала в аматорських виставах, співала. Я не розповідав про свій перший вихід на сцену?.. Мені три рочки, або три з половиною. У колишній церкві влаштували щось на кшталт клубу, вірмени любили там вистави ставити. «Річард III», «Гамлет»... І ось іде вистава «Ануш», мама грає головну роль, а наш сусід — персонажа, який хоче застрелити Ануш з ревнощів. Я сидів на колінах у тітки Клари, моєї молочної матері. Вона годувала мене, коли мама, лікар на п’ять сіл, йшла на роботу на цілий день і зцідженого молока не вистачало. Так...

Коли цей лиходій вистрілив у маму і вона впала, я заревів — у-у-у — зіскочив з колін і заповз на подіум. Мама обняла мене, дали завісу, сміх... Це був мій перший вихід на сцену. (Сміється)

Взагалі, я був найрозпещенішою дитиною в селі. Мій батько першим загинув, і всі селяни, зустрівши мене, намагалися приголубити, погодувати, сунути щось у кишеню. Це був особистий «достаток» Романа Балаяна. Я навіть додому щось приносив (сміється).

Що ще з дитинства?.. Коли мені було сім років, мама вийшла заміж, і хоч я свого батька не знав, вітчима перший час татом не називав, а він дуже ображався. Одного разу бачу, вітчим йде з речовим мішком (я краєм вуха чув, що його хочуть посадити на три місяці до в’язниці за те, що не сплатив аліменти): «Куди ти», — питаю. «У Шуші, в тюрму, мій любий», — і пішов. І тут я як закричу: «Паа-паа!» — і побіг за ним. Вітчим, напевно, потім півгодини плакав, бо я його татом назвав... Це я пам’ятаю, так...

Незабаром ми переїхали до Грозного. Я не знав ані слова російською — ні «хліб», ні «вода»... А мама моя була російськомовною, вона народилася в Баку, а вітчим викладав у селі російську мову та літературу. Але у Грозному вони влаштувалися на роботу ким довелося. Ми тулилися у крихітній кімнатці десь близько залізнодорожнього вокзалу, родичі вітчима допомогли влаштуватися.


ОЛЕКСАНДР АБДУЛОВ, РОМАН БАЛАЯН ТА ОЛЕГ ЯНКОВСЬКИЙ ПІД ЧАС ЗЙОМОК ФІЛЬМУ «БЕРЕЖИ МЕНЕ МІЙ ТАЛІСМАН» / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ РОМАНА БАЛАЯНА

І ось школа... Усі учні у формі, напевно, це була якась відомча школа залізничників. А я підперезаний маминим поясом, у черевику — дірка, і я ховаю її, зариваючись носом у пісок. Мама побачила це й почала плакати... Так...

Але я був найулюбленішим учнем у вчительки, красуні... Однак наприкінці третього класу ми переїхали в Карабах. І теж жили в підвальному приміщенні з земляною долівкою роки три, напевно. Навіть трохи більше. Ну, а потім уже у нас був приватний будинок, свій...

ЮНІСТЬ

— Пам’ятаєте, який найперший фільм ви подивилися?

— «Дубровський»! Пам’ятаю, що якісь люди в кадрі встали навколішки й стріляють... Більше ніяких вражень від кіно (сміється)

— Тоді чому ж ви все-таки вирішили стати актором?

— Не знаю, чому, не можу згадати. Через мамине захоплення лицедійством, співом, думаю. Ну, й плюс, напевно, виявився досить гарненьким для цього міста, Степанакерта. У класі була одна дівчинка, найвродливіша, вона робила вигляд, що не помічає мене. І я — відповідно. Але вона писала мені записки: «Красавец южный, никому не нужный!» (Сміється)

У восьмому класі я остаточно вирішив, що хочу бути артистом. Після школи поїхав вступати до ВДІКу. У серпні. Виявилося, що вступні іспити відбулися ще в липні. «Приїжджайте через рік», — сказали мені.

Повернувся в Степанакерт. Мій дядько був головним адміністратором місцевого драмтеатру ім. Максима Горького. Він влаштував мене статистом, щоб я освоївся в театрі перед вступом. На п’ятий чи шостий день моєї «служби» йшла репетиція якоїсь вистави, я увійшов до зали в темряві і влаштувався десь на задніх рядах. А попереду — режисер з чашкою чаю, командує артистами: «Дурню, я ж тобі казав — не може цей персонаж так розмовляти! Я втомився повторювати!», «Де ти встав, ти виходиш з правої куліси! Куди я потрапив...» Щось у цьому роді.

Я сиджу й думаю — ні, не хочу бути артистом, ось моє покликання! Царська професія! (Сміється)

Через деякий час до театру приїхав якийсь дядечко, і мене обрали на проби на головну роль у фільм «Дорога». Режисер, він же голова Союзу кінематографістів Вірменії Степан Агабекович Кеворков. Батько Рубіка Геворкянца, може, пам’ятаєш такого?

— Звичайно, кінорежисер, навіть передачу в кіноредакціі УТ з ним робила.

— ...Проби я не пройшов, але розповів чоловікові, який їх проводив, що хочу вступати до ВДІКу на режисерський факультет. Він порадив мені все-таки здати іспити в єреванський театральний інститут, тому що тоді легше перевестися. Вступив я до інституту знову ж за великим блатом (сміється), багато разів розповідав про це, не повторюватимуся. Одного чудового дня, коли навчався вже на третьому курсі, нас (10 студентів) зібрав декан і сказав, що в горах Вірменії на висоті 4200 з лишком метрів український режисер Тимофій Левчук знімає фільм «Закони Антарктиди». Перший широкоформатний кольоровий радянський фільм, до речі. І в усіх акторів, задіяних у зйомках, йде носом кров. Потрібна масовка, щоб пройтися в кадрі, видно буде лише потилиці. За нашими потилицями нас, десятьох, і відібрали (сміється).

Єдиний, у кого не йшла кров, був сам Тимофій Левчук. Він сидів у наметі, пив чи то чай, чи то коньяк, і розповідав, що веде в Києві третій режисерський курс. Потім, уже в Єревані, мене познайомили з ним.

«Приїжджай», — великодушно дозволив Левчук. Я забув про ВДІК, і ми з товаришем поїхали до Києва, тому що нам нашептали, що там найвродливіші дівчата (сміється). Мами-тата нагородили нас великими грошима, і ми зняли квартиру в центрі міста, на Золотоворітській, 2. Чотири місяці я був вільним слухачем, мене з незрозумілих причин не зараховували в студенти. Випадково дізнався, що один великий начальник сказав Левчуку, мовляв, як я можу його взяти — гуртожитку у нас немає, стипендію дати не можемо. Тоді я прийшов до цього начальника, пояснив, що ні на що не претендую. Ось так я потрапив до Києва на кінорежисерський факультет.

ВИЗНАННЯ

— Сьогодні у вашій фільмографії 16 фільмів. Найвідоміший, напевно, «Польоти уві сні та наяву», якому була присвячена  чудова, стильна виставка в Довженко Центрі, що призупинена через локдаун. Але це — оцінки фахівців, глядачів. А які  роботи ви  вирізняєте?

— «Бірюк», «Польоти уві сні та наяву», «Поцілунок», «Бережи мене, мій талісман».  Одного разу мені зателефонували з Лондона. Дівчина з акцентом, представниця Британського інституту, сказала, що вони хочуть зробити ретроспективу моїх фільмів. Я подякував, але попередив, що можу привезти лише чотири. Вона дуже здивувалася, проте через  днів зо два перетелефонувала і сказала, що організатори згодні на мої умови. І я привіз лише чотири фільми, які назвав.  Пізніше, правда, мені стала подобатися  ще одна моя картина — «Перше кохання». Після того, як її несподівано оцінила Кіра Муратова (сміється). Ой, скільки там придумувань, мамо рідна!

У мене є три дуже невдалих фільми. Найгірший — «Ефект Ромашкіна».  Ще — «Два місяці, три сонця» і «Райські птахи». Ой, не можу я.  Ці картини до кіна не мають жодного стосунку. Як теми —  вони мене задовольняють. У темах я ніколи не помилявся. Але в питанні «як» зроблено.  Є кіно і є фільми. Хороше кіно і фільми — непогані, середні, погані.

—  На прикладі своєї фільмографії можете сказати,  які роботи належать до кіна?

— (Жартівливо знічується) Ой, це непристойно. Ну, добре: «Бірюк», «Поцілунок», «Перше кохання».  Я назвав кращі в моєму розумінні. Бачиш,  навіть  «Польоти уві сні та наяву» не згадав. «Польоти...» — це мій громадянський обов’язок.

— Коли прийшло визнання, зоряної хвороби не було?

— (Замислюється) Ні. До уваги я, взагалі, звик. Я завжди був перший у товаристві.  Коли поїхав знімати «Леді Макбет Мценського повіту»  до Москви, Вячек Криштофович, мій друг і колега,  відмовляв: «Навіщо тобі це потрібно, будеш там провінціалом, який приїхав знімати до столиці». Ні. Я не був там провінціалом. Адабашьян казав, що Балаян будь-який чужий творчий вечір перетворює на свій. Я не був там другим. Пам’ятаю, перед показом фільму Георгій Данелія сказав, що хоче його переглянути. Я хвилювався, раптом не сподобається. Але  не засвідчив, що я — Ромка, а він — Данелія. До речі, Георгій Миколайович був  першим, хто схвалив картину. Вайда — другим. Усі інші критикували. Тому що  в  повісті Миколи Лєскова Катерина Ізмайлова — це така баба — ах! Вона не замислюється, коли потрібно вбити. А наша героїня, яку зіграла Наташа Андрейченко,  страждає, хоча й іде на злочин.  Це трактування багато хто не прийняв. Але мої герої не можуть зробити вчинок, який би не зробив я. Можливо, я і зміг би вбити людину, але не уявляю, що повинно для цього статися. Це слабкість моїх фільмів. Так.

— Хто з режисерів вам близький за духом,   філософією кіна?

— Для мого покоління кумирами були Фелліні, Бергман, Антоніоні. У колишньому Радянському Союзі — Тарковський. Мені найближчий, звичайно, Фелліні. Починаючи з «Солодкого життя», та низка інших. Багато хто  стверджує, що в «Польотах...» я наслідую фільм «8 з половиною». Я не дуже впевнений, але допускаю. Ось такі були кумири, так.

Останній фільм, на якому мене точила біла заздрість, «Андеграунд» Кустуріци. Ох, який це режисер! Коли мені щось дуже подобається, я встаю і кажу: «От сука...»  Люди, що не знайомі зі мною, думають, що я вилаявся, а хто знає мене, розуміють, що це означає «дуже добре». Недбалість режисера в «Андеграунді» для мене — вищий пілотаж! Я сам себе так поводив до фільму «Леді Макбет Мценського повіту», до речі. Веселився, пустував на майданчику.  Взагалі, багато пустував. Я розповідав анекдот грузинський? Ні?! Грузія, Абхазія, складні стосунки. Друзі давно не бачили один одного. Зустрічаються на Шота Руставелі в Тбілісі, один другому: «Ну, що, Гіві, влаштувався?» Гіві сумно: «Та ні, працюю...»  Так от, щодо «Леді Макбет...» — це я влаштувався (сміється). А решта картин, що після   — це  я працював.  І непогано заробляв, але вже працював. Без кайфу.

Я завжди казав: якби кар’єру почав  у Вірменії та зняв «Буйволицю» за чудовою  прозою Гранта Матевосяна, можливо, наблизився б до такого кіна.

Існує ще і золота середина — «Хрещений батько» з  Марлоном Брандо. Цей фільм однаково цікавий і дурням, і академікам. Ось удалося ж таке Копполе! Я його три рази дивився, хоча у той час моїм пріоритетом було артхаусне, авторське  кіно.

— Чи є нереалізовані проекти, коли жалкуєте, що не зняли своє кіно?

— Два фільми. Два.  «Буйволиця», я його вже згадував. І другий — за Максом Фрішем «Назву  себе Гантенбайн», який я ще  1990 року повинен був знімати в Італії. Не дуже хотів Марчелло Мастроянні на головну роль, він був уже огрядним, але італійська продюсерка сказала, що інакше не дадуть гроші на фільм. Я мріяв про цю роботу! Якщо  хто не читав Фріша, зміст історії такий: невелике містечко, населення 200—300 тисяч, герой — досить відомий письменник, який давно нічого не пише. Він потрапляє в аварію, сліпне, перебуває вже три місяці в лікарні. Одного дня в очах у нього починає мерехтіти, він обертається до медсестри, аби сказати їй про це, і бачить, що вона робить щось непристойне. Підходить до вікна, коли приїжджає дружина, спостерігає, як водій ляскає її по дупі, стає свідком убивства знайомої повії, а коли, нібито, знаходять злочинця, розуміє, що це інша людина. Прийти до суду засвідчити це письменник не може, всім жителям невеликого містечка  стане  відомо, що він давно вводить їх в оману.  У кінці він усе-таки приходить до дверей суду і стоїть, роздумуючи, як учинити.

Марчелло Мастроянні радів, як дитя: «Ой, як я його зіграю!.. Знаєш, чому? Адже у мене мама — сліпа, а батько — глухий...»  Через деякий час, уже вдома, зустрічаю приятеля, який мене  познайомив з Мастроянні, розповідаю йому,  яка недоречна ситуація вийшла, адже я нічого не знав про батьків Марчелло,  той  же  починає корчитися від сміху: «А мені він каже, що у нього тато — сліпий, а мама — глуха!» (Сміється)

Дуже хотів зняти цей фільм. Але вдова Фріша загнула таку суму за право на екранізацію, яким був увесь бюджет картини. Не склалося.

І ТРОХИ ПРО СЕБЕ

— Найсильніша риса вашої вдачі?

— Роблячи добро, я ніколи не чекав подяки.

— А найслабша?

— Та ж сама. Мені дорікають, мовляв, такий-то не оцінить твого жесту. То мене не хвилює! Все, що я роблю, дарує задоволення мені самому.

— На перший погляд, ви не маєте ворогів. Але ж так не буває?

— Маю звісно. Однак, як я кажу: потрібно прожити життя так, щоб твої вороги мріяли з тобою подружитися. Трьох таких я знаю, але це не має значення.

— Які риси ви найбільше цінуєте в жінках?

— Небезпечна розмова ... Можу сказати, які риси ціную у дружинах. Якщо я сьогодні щось роблю та існую, то тільки завдяки Наталі, з якою ми познайомилися, коли їй було неповних сімнадцять років. Хоча у нас різне розуміння життя, її філософії. Але без Наталі Романа Балаяна, який сидить перед вами, просто не було б.

— А в чоловіках?

— Честь та гідність. Якщо на мене нападають 13 осіб, мені достатньо одному дати ляпаса, і не важливо, що потім поб’ють. Адже на дуель йшли вмирати, а не вбивати. От були часи...

— Які людські слабкості, вади для вас неприйнятні?

— Не люблю жадібних, скупих, зрадників, готових на все, підлабузників. Оцей набір терпіти не можу. Конформізм неприйнятний. На студії Довженка було багато конформістів серед колег. У моїй фільмографії немає фільмів про радянську владу. А в них є. Я несвідомо не погоджувався на такі роботи, хоча перед «Польотами ...» мені пропонували робити кіно про шахтарів, сталеварів тощо. Я зараз нікого з себе не удаю, просто мене навчили, що людина — господар життя, робить, що хоче, не робить, чого не хоче. От і все. Хоча часто-густо такі рішення бувають обтяжені серйозними прикрощами.

— Ви обговорюєте якісь наболілі проблеми з близькими друзями, з Миколою Рапаєм (відомий український скульптор. — Авт.), приміром?

— Ніколи! Навіть якщо мені кепсько. Коли наполягають, можу поговорити, щоправда, з великим небажанням. Це не моє. Гадаю, що я і не надто маю хист до таких розмов. По життю я — інтуїт, та й у фільмах усі мої імпровізації побудовані на інтуїції. Добре це чи ні, ми ж зараз не обговорюємо. Тож коли я приходжу до Миколи в майстерню і нас ніхто не бачить, ми просто дуріємо. Двоє дурнів! (Сміється)

— Чи діти, Карина та Сурен, успадкували батькову легкість вдачі?

— Обоє мають щось від мене. Але хлопчики беруть більше від матері, дівчатка — від батька. Генетичний закон. Інша річ, чи задоволений я своїми дітьми? Авжеж. Вони розумні, тямущі, а головна риса, яка мені дуже до вподоби в обох, — вони у дружбі приголомшливі.

— Моменти абсолютного щастя у вашому житті бували?

— Поняття «щастя» існує тільки у слов’ян. За кордоном його немає в побуті. Я навіть не знаю, що таке «щастя». Кайф був, авжеж. Наприклад, коли мені сказали, що Булат Окуджава написав рецензію на «Поцілунок» до газети «Советская культура». Як таке можливо! Він же був моїм кумиром! Власне, Окуджава і погодився зніматися у фільмі «Бережи мене, мій талісман», тому що йому сподобався «Поцілунок».

— Якби не кінорежисером, ким би ви могли бути в цьому житті?

— (Сміється) Колись давно, ще в Радянському Союзі, мені ставили таке запитання, і інтерв’юєра жахнула моя відповідь! Мені здається, що я був би або геніальним слідчим, або геніальним бандитом! А що? Уяви собі, і той, і той настільки володіють психоаналізом, що дурять одне одного. Боротьба особистостей. «Романе Гургеновичу, ви не жартуєте?» — запитали мене. «Ви запитали, я відповів» (Сміється).

P.S. «Світлий, трагічний хуліган» — так охарактеризувала Романа Балаяна його талановита учениця Татев Акопян. Точніше й тепліше не придумаєш. Спасибі їй за це.

Редакція газети «День» та знімальна група телесеріалу «Талісмани Романа» щиро вітає молодого, веселого, активного Романа Гургеновича з ювілеєм! Ми вас дуже любимо, будьте здорові і знімайте своє кіно!