Пустеля реального

На стримінґовій платформі “Нетфлікс” вийшов фільм про кінець світу “Не дивіться вгору”.

  Це не звучить як новина. Апокаліптичні сюжети – розвинений і доволі прибутковий жанр, оскільки людина як біологічний вид тягнеться до видовищ власного винищення, компенсуючи цим невроз існування. Тож щороку обов’язково виходить рухома картина того, як нам усім настане капут. Але “Не дивіться вгору” – дещо інакший випадок.

Режисер Адам МАК-КЕЙ починав з короткометражок для телешоу Saturday Night Live, збирав зали з нехитрими комедіями на кшталт «Телеведучий: Легенда про Рона Борґанді» (2004), «Зведені брати» (2008), «Копи в глибокому запасі» (2010), «Холост`ячки» (2012), «Телеведучий 2: і знову привіт» (2013), навіть написав для «Марвел» сценарій чергової «Людини-мурахи» (2015). Тим більш дивним виглядає вихід у тому ж 2015 його іронічної та жорсткої «Гри на пониження» (за книжкою Майкла Льюїса «Велика гра на пониження. Таємні пружини фінансової катастрофи»), присвяченій кризі 2008. Кіноакадемія оцінила різку зміну тону, вручивши Мак-Кею «Оскар» за кращий адаптований сценарій.

Наступний фільм Vice, що йшов у нас під неточною назвою “Влада”, зачіпав ще більш дражливу тему: урядування одіозного віце-президента США Діка Чейні. Загалом же, можна сказати, що «Гра на пониження», “Влада” і “Не дивіться вгору” утворюють свого роду трилогію, в якій рівень сарказму наростає від частини до частини. Якщо “Гра” з її титрами, документальними врізками і закадровим текстом більше скидалася на політико-економічний памфлет, то “Влада” – це вже повноцінна трагікомедія, зроблена в естетиці “відчуження” Бертольда Брехта: нелінійний розвиток сюжету, всезнаючий уїдливий оповідач, фальшивий гепі-енд прямо посеред фільму, перехід героїв у абсолютно буденній сцені на діалог із Шекспіра,  фінальне звернення протагоніста прямо в камеру з самовиправдальною промовою. Нарешті, “Не дивіться вгору” – чиста сатира.

(Увага, спойлери!)

“Не дивіться вгору” – власне, гасло політичної кампанії, яку веде президентка США Джейн Орлін (Меріл СТРІП) на пару з підприємцем-соціопатом Пітером Ішервеллом (Марк РАЙЛЕНС), аби переконати електорат, що комета розміром з Еверест, що наближається до Землі, несе не загрозу, а мільйони тон цінної сировини. Космічні дрони Ішервелла розколють комету,  уламки зберуть у Тихому океані й лишать з носом Китай, який захопив монополію на рідкісноземельні елементи для виробництва мобільних телефонів.

З діаметрально протилежним гаслом виступають ті, хто першими побачили небезпеку — астрономка Кейт Діб'яскі (Дженніфер ЛОРЕНС) та її начальник і наставник доктор Ренделл Мінді (Леонардо ДІ КАПРІО). Вони наполягають, що комету треба атакувати за допомогою ядерних ракет, змінивши її траєкторію, поки не пізно.

Мак-Кей пам’ятає про попередників: сцени лиха нагадують про “2012” Рональда ЕММЕРІХА (2009), епізод з запуском ядерного флоту, керованого солдафоном і расистом Беном Драском (Рон ПЕРЛМАН) — неприховане знущання з патетичного бойовика “Армагедон” (1998), розв’язка, коли всі умовно позитивні характери сидять за дружньою вечерею, взявшись за руки, нагадує про “чарівну печеру”, збудовану героїнями в руйнівному фіналі “Меланхолії” Ларса фон ТРІЄРА (2011). Але Мак-Кея важко звинуватити у мавпуванні названих робіт – радше він більшим чи меншим чином глузує зі штампів кінокатастроф, та й ідеться йому про інше. І з огляду на це особливо цікаво, наскільки по-різному оцінили фільм кінокритики та глядачі. Перші на сайті-агрегаторі відгуків “Гнилі помідори” поставили “Не дивіться вгору” лише 55%, другі – 77%, що означає тверду “четвірку” за п’ятибальною шкалою.

Колеги сварять фільм за спрощені акторські роботи, неправдоподібність колізій, несмішні жарти.

Але сатира не обов’язково має смішити. Часто вона лякає, б’є під дих, завдає болю – достатньо згадати того ж Свіфта. Гіперболізація, перебільшення тут цілком органічні. Суть у тому, що оптика “Не дивіться вгору” і є його посланням. Фрази обриваються на пів слові, оповідь постійно збивається в кліпоподібні нарізки – наче вся стрічка робилася в студії телешоу Daily RIP, куди приходять астрономи з марним сподіванням пробудити авдиторію. По суті, історія про кінець світу показана очима цієї авдиторії, неуважної навіть до факту власного загину.

Тому й частина персонажів виглядає як маски фарсу. Егоцентрична і стурбована лише своїми рейтингами героїня Стріп сприймається як карикатура на ультраправих популістів трампівського штибу, Ішервелл – це випад у бік новітніх техно-мільярдерів на кшталт Стіва Джобса чи Ілона Маска, до сказу поверхневі ведучі Daily RIP Брі  (Кейт БЛАНШЕТТ) і Джек (Тайлер ПЕРРІ) — знущання з усіх подібних програм, зроблених за принципом “ні про що і про все одразу”. Сатирична напруга виникає тоді, коли голос розуму тоне в галасі суспільства, котре відмовляється зосередитись на будь-чому дійсно серйозному більш ніж кілька секунд. В цьому сенсі, мабуть, найбільшою акторською удачею є робота Дженніфер Лоренс, яка вивела Кейт Діб'яскі щирою та емоційною правдорубкою; що ж до Ді Капріо, то він лише повторює амплуа привабливого невротика, блискуче відпрацьоване ним у Тарантіно в “Одного разу… в Голівуді”. Їхні персонажі програють, оскільки намагаються внести смисл у простір, де виробництво смислів прагне до нуля.

Якщо наприкінці 1960-х західні інтелектуали говорили про суспільство спектаклю, що тепер, мабуть, треба говорити про суспільство соціальних мереж. Про еру лайку, хайпу і репосту. В цій перенасичений образами пустелі реального Кейт і Ренделл виглядають як два ідіоти, що псують усім вечірку. Але зруйновану Землю майбутнього успадковує справжній ідіот, недоумкуватий голова адміністрації та за сумісництвом син президентки Джейсон Орлін (Джона ГІЛЛ), який, вибравшись з-під руїн, позує перед мобільним, проголошуючи: “Я – останній землянин. Ставте лайки та підписуйтесь”.

  Саме тому “Не дивіться вгору” – фільм, мушу визнати, не великий – настільки зачепив за живе того глядача, якого ми, кінокритики, називаємо простим і настрій якого весь час намагаємося вгадати. Бо нам усім, простим і непростим, показали фільм про наше самогубство через нашу ж байдужість, і, почасти, сам акт цього показу також є частиною програми самоліквідації.

Отака нехороша рекурсія.

***

Немистецький постскриптум. Метафора Мак-Кея виявилася настільки дієвою, що пройняла й український сегмент авдиторії, принаймні найактивніших користувачів (яка іронія) соцмереж. Правда, зчитуємо ми трохи інакший пласт значень. Вбивча легковажність більшості героїв “Не дивись угору” нагадує про готовність українців регулярно стріляти собі в ногу на виборах, пустоголове марнославство президентки Орлін викликає асоціації з захриплим криворізьким дивом, яке влаштовує нам суцільну комету вже третій рік, а бісів Джейсон – викапаний Єрмак. В такому світлі назва фільму набуває несподівано буквального значення. Не дивіться вгору, любі українки й українці. І в телевізор теж не дивіться. Дивіться, кого вибираєте, милиці вам на голову та чорну троянду вам у зуби!