Про «американську мрію»
Документальний фільм "Левгеній" українського режисера Асі Ніколаєвої зібрав понад 100 000 переглядів продовж першого тижня в онлайні«День» поспілкувався з режисером з України Асею Ніколаєвою, яка вже кілька років живе в Америці, де знімає кліпи і фільми спільно зі своїм партнером і оператором Павлом Федоровим.
Як карантин допоміг команді з їхнього продакшена On A Whim Films остаточно «народитися», а також зібрати більше 100 000 переглядів за перший тиждень в онлайні документального фільму "Левгеній" про американську мрію на прикладі одного року життя в Кремнієвій Долині українського художника, і чому дедалі частіше в житті повторюються, здавалося б, ще вчора фантастичні або антиутопічні сюжети - в нашій розмові.
«КОРДОНИ В КУЛЬТУРНОМУ СЕНСІ ДОСИТЬ РОЗМИТІ»
- Асю, на ваш погляд, які нові реалії кіноіндустрії і які слабкі місця виявила пандемія?
- Нові реалії сьогоднішнього світу - це пошук себе в цифровому просторі. Відповідно будь-який бізнес, не тільки кіновиробництво, все більше переходить в онлайн. Сьогодні це вже зробили більшість кінофестивалів і до сих пір невідомо, чи повернуться багато з них в оффлайн. Все більшої популярності набуває будь-який прояв VR в нашому житті, ростуть акції Oculus, а Фінчер, наприклад, продовжує продюсувати анімаційне кіно без жодного живого актора, як в "Love, Death + Robots". Тому до нових реалій доводиться адаптуватися. А кіно в звичному для нас форматі найімовірніше буде поступово перетворюватися в дуже особливий і, можливо, навіть рідкісний вид мистецтва.
ФОТО АННИ АЙЗЕНШТАДТ
- Як змінилися можливості культурного співробітництва між країнами?
- Межі в культурному плані і так досить розмиті. Але переміщення нас всіх все більше в онлайн-простір дало нові можливості колаборацій. Тому люди вже не обмежені країнами і містами: тепер є FaceTime, дистанційна зйомка, Zoom конференції і т.п. Багато моїх знайомих - фотографи і оператори - зробили дивовижні проєкти під час карантину про те, як люди з різних куточків світу в різних квартирах і будинках відчувають себе неначе в тимчасовому ув'язненні, і як простір формує свідомість. Пандемія дала нові теми для роздумів і змусила працювати в нових умовах. Хоча інтернет не перший день допомагає оперативно, і не перетинаючи географічних кордонів, спілкуватися і домовлятися між собою. Здорово, що я можу написати київським колегам про свою нову ідею сценарію, коли в Сан-Франциско ранок, при цьому в Україні ніч, і ми якимось магічним чином з десятигодинною різницею в часі прийдемо до спільного знаменника і реалізуємо черговий дистанційний проєкт.
- Чи змінилася команда вашого продакшена за час карантину?
- Наш продакшн On A Whim Films остаточно «народився» під час карантину, хоча ми знімаємо короткометражні фільми, кліпи і рекламу з оператором Павлом Федоровим вже три останніх роки мого життя в Сан-Франциско. Офіційну частину оформлення компанії ми зробили якраз в кінці березня 2020 року. Ми вирішили, що час затвердити сайт, логотип, випустити онлайн документальний фільм «Левгеній» і показати широкій аудиторії весь накопичений контент On a Whim Films. Основна команда продакшена - це я і Паша. А також прекрасні і талановиті люди з України, Латвії та Росії, які працюють з нами дистанційно на різних проєктах. Ми ж в свою чергу завжди відкриті до нових колаборацій і партнерства.
«ЩОДО ДОЛИНИ НЕ ВАРТО СПОКУШАТИСЯ»
- Як ви розумієте американську мрію? Яка вона для вас?
- Американська мрія - це патерн, який склався в нашій голові давно, особливо на пострадянському просторі. Дуже багато людей, яких я зустріла тут, в Сан-Франциско, дійсно приїхали сюди за своєю мрією. Вони чітко розуміли, що хочуть в Америку. Знали, які саме кроки зробити для того, щоб досягти поставленої мети.
У мене інша ситуація: в моєму житті ніколи не було стійкого стейтмента, що я хочу в Америку. Для мене - це була просто пригода, яка несподівано закінчилася переїздом. Америка, скажімо так, випадково потрапила під руку. Тому останні п'ять років моя історія - і кіношна, і особиста - пов'язана з цією країною.
ФОТО ПАВЛА ФЕДОРОВА
Щодо Долини не варто спокушатися. З одного боку, це - місце концентрації людських умів. Навколо величезна кількість зібраних, цілеспрямованих людей, і це надихає. Всі зайняті справою і чітко формулюють для себе мету. З іншого боку, в цих пошуках мети важливо не заблукати і не забувати насолоджуватися процесом. Якраз про це наш документальний фільм "Левгеній", в якому на прикладі життя українського художника Жені Лапченко в Сан-Франциско, ми говоримо про те, що короткого шляху до щастя не буває. І на цьому непростому шляху важливо пам'ятати, що немає нічого прекраснішого, ніж сам процес - в цьому і є моя філософія.
«ЧАСТО КІНО ПЕРЕДБАЧАЄ РЕАЛЬНІ ЖИТТЄВІ СИТУАЦІЇ»
- Смерть Джорджа Флойда і акції протесту в американських містах, включно з мародерством, порівнюють зі сценами з картини «Джокер». Ви були свідком таких акцій в Сан-Франциско? Якщо так, яке це справило на вас враження і що думаєте про це, як творча людина - на які роздуми наштовхує? Чому все частіше в житті повторюються, здавалося б, ще вчора фантастичні або антиутопічні сюжети? Те ж "Зараження" Содерберга.
- Під час протестів ми були в Лос-Анджелесі. Все сталося дуже несподівано, різко і жорстко. Натовп людей пішов центральними вулицями Лос-Анджелеса трощити найбагатші і знакові райони цього міста - Беверлі-Хіллз з його Родео-драйв, Веніс Біч і Санта-Монікой, всі магазини, що рясніють брендами і діамантами. Люди розбивали машини, що проїжджали повз, - і цивільні, і поліцейські. З'явилася нескінченна кількість графіті, криків, вигуків, забитих фанерою вікон і вітрин. Все це дійсно було дуже схоже на сцени з «Джокера».
Навіть дивно, як часто кіно пророкує реальні життєві ситуації. У перший день протестів у місті була оголошена комендантська година. Тому з 18.00 до 6 ранку було заборонено пересуватися містом. Всі магазини, які і так майже не встигли відкритися через карантин, знову закрилися. Кілька днів поспіль був такий порядок.
Переповнювало дивне відчуття нагнітання революції, яке тримається і до цього дня, хоча з того моменту пройшов вже місяць. У Сан-Франциско і в Лос-Анджелесі, а також в інших американських містах періодично спалахують різні акції протесту. Складно на це не реагувати, коли гучні протести поєднуються з карантином, який все ще буяє в Каліфорнії. Така комбінація подій створює місцями абсолютно апокаліптичні настрої.
Я зрозуміла, що ця тема не залишає мене байдужою. Хотілося поспостерігати за всім з гущі подій, зрозуміти причини, розібратися в темі. Я зв'язалася зі своєю подругою, Поліною Рябцевою-Пірс, режисером і оператором, яка живе в Лос-Анджелесі. І на другий день протестів ми вирушили знімати те, що відбувається. Вирішили розповідати цю історію очима героя, нашого знайомого актора, чарівного темношкірого хлопця Крістофера. Його погляд на ситуацію був шалено цікавий. Ми провели з ним два з половиною дні в міркуваннях, філософії, прогулянках невпізнанним ЛА, потрапляючи в основному на мирні протести, де люди співали, виходили з дітьми і скандували найгуманніші меседжі.
Все виглядало як великий парад, що було для мене абсолютною несподіванкою. Ніхто не кричав, не трощив і тим більше не стріляв. Виявилося, що протести бувають різними, і кожен з них волає до справедливості зовсім не схожими методами. Думаю, що до кінця літа ми випустимо короткометражку про те, як бути чорними і білими, почутими і не почутими, зрозумілими і відкинутими в Каліфорнії і в цілому в сучасній Америці, тут і зараз. Робоча назва фільму - "Протест довжиною в життя" ("Lifelong protest").
Рубрика
Культура