Приреченість імітації
Однак, судячи з нинішньої театральної фієсти, репутація «Контакту» починає слабшати. Два роки тому «призвідниця» фестивалю Крістіна Мейснер склала з себе повноваження керівника та селекціонера програми «Контакту», а її наступники, очевидно, настільки ж чітких уявлень про його завдання і критерії відбору спектаклів до афіші не мають. Не знаю, чи цим пояснюється неймовірна різномастість і різновекторність «Контакту-98» та відсутність на ньому дійсно великих театральних явищ, та незаперечно одне: єдиний (проте, цілком тривіальний) висновок, якого можна дійти після перегляду 18 фестивальних спектаклів — це констатація жанрової поліфонії сучасного європейського театру. Кожен висловлює своє ставлення до світу, як хоче, проте складається враження, що останні слова вже сказано й підкреслено формальна оригінальність вуалює найповнішу внутрішню вихолощеність і збентеженість.
Втім, повторю, програма «Контакту» дуже нагадує вінегрет і змушує говорити лише про конкретні інгредієнти, які, до того ж, погано поєднуються. Спробую зробити це максимально лаконічно.
Отже, бліц-погляд на «Контакт-98».
«Генерал диявола» Карла Зукмаєра в режисурі Франка Касторфа в Берлінському «Фольксбюні» — патопсихологічне викриття фашизму в естетиці «жорстокого театру». Така собі антифашистська шок-терапія. Німецький театр — адже й другий фестивальний спектакль — дотепний данс-модерн із лапідарними вкрапленнями побутового сленгу про рутину внутрішньосімейного співжиття, його абсурд і поезію «Алея космонавтів» Саші Вальц у її ж постановці, в театрі її імені, — у тому ж дусі — розвивається у бік посилення соціально-політичних мотивацій...
Одна година без антракту: «Повість про отаку людину» за Борисом Польовим в постановці чеського Альтернативного театру ляльок. Талановите збиткування над радянськими ідеологемами доби Великої Вітчизняної. Типу — що таке самокрутка в суворому окопному побуті? Або ж — немає ніг, ну, то й що, швидше б до штурвалу: і ось ноги залишаються на місці, а тулуб льотчика-героя злітає угору; і стрекоче кулемет, і ось уже займається мессер. Дехто під час цього напрочуд меткого спектаклю демонстративно залишав зал, уздрівши у всьому тому, що відбувається на ляльковій ширмі, наругу над святинями. Більшість же реагувала адекватно. Хоча б на такий сміховинний епізод: солдати в коротку хвилину перепочинку між боями співають ліричну пісню, сумуючи за батьківщиною, очі їх туманяться сльозою, а повз пропливають знадливі картинки: дружини, що знудьгувалися за подружніми обіймами, багаті колгоспні поля. Сиропний соцартівський фальш у картонно-картинному викладі.
«Нічний виступ блазнів» Мадіса Коїва в режисурі Пріїта Педайяса в Талліннському драматичному театрі. Найдокладніше психологічне дослідження життя естонського хутора початку сторіччя випускники театрального інституту проводять із таким щирим темпераментом і чудовою наївністю та вірою у праведність постулатів системи Станіславського, що диву даєшся.
Чеховська «Чайка» в постановці Юрія Погребничка у Московському театрі «Біля дому Станіславського» якраз навпаки демонструє руйнівне ставлення до російської театральної традиції. Здається, режисер стурбований тільки тим, аби все переінакшити, вивернути навиворіт, зробити принципово всупереч. Тут і претензійне випинання загалом службових персонажів, і надання сакрального значення декаденствуючо-дегенеративному Кості, і грубе викриття бездарності Ніни Зарєчної, яка невідомо нащо пнеться на сцену. Можливо, Ю. Погребничко хотів подивитися на світ вульгарними очима Аркадіної, а може, просто навмисно епатував публіку, зображуючи інтелігенцію, яка розкладається? Коли так, то зі своїм завданням він упорався.
Голландські «Волохаті машини» Ко ван ден Боша, у його ж виконанні, у постановці сирійського режисера Олі Мафаалані. Сцена повністю утикана цвяхами, освітлена величезною голою лампою, а згори час від часу падають скривавлені, паруючі шматки свіжини. І актор-автор, що віртуозно корчиться на цьому малозатишному «ложі», розповідає свою автобіографію, яка зрідка переривається цитатами з класиків. Врешті-решт, із цієї садомазохістської суміші поступово викристалізовуєтсья сенс: життя художника — це постійні докори сумління, муки творчості, прагнення невгамованого кохання. Та що ближче до фіналу, то все більш імітаційною видається сповідь. Лицедій, котрий танцює на цвяхах, уже фізіологічно не лякає, навпаки — холоднокровно намагаєшся розгадати секрет цього фокуса... Та й, зрештою, чи є від чого звиватися: митець на те й митець, аби страждати від недосконалості себе і світу.
«Бочка з порохом» Дейана Дуковськи у постановці Слободана Унковськи в Югославському драматичному театрі — сага про вірус людської жорстокості та боязкі проблиски людської доброти. Величезний, у натуральну величину, автобус виїжджає на сцену, а в ньому — негідник, який знущається над трьома жертвами...
Розкуте майданне лірико-фарсове пантомімічне дійство про кохання Пріама і Тісби мандрівної трупи акторів «Театру тін унд Кіршеп». Лицедії грають у масках і напівмасках, накинувши звірині шкури та імітуючи дику тваринну пластику, та наскільки трепетні їх людські почуття.
Київська «Історія однієї пристрасті» за Генрі Джеймсом у постановці Михайла Рєзніковича, з ювелірно нюансованою Валерією Заклунною темою самотності та розчарування міс Тіни.
Концентрований жах і виразна містика абсурдистської «Старої-2» за Даніїлом Хармсом і Олександром Введенським у режисурі Оскараса Коршуноваса у Вільнюському академічному театрі. Тіні, які існують самостійно, відокремившись від людини; статуї, що ожили та душать того, хто зазівався у своїх обіймах; гальванізовані мерці. Бр-р...
Першу ж премію «Контакту» журі одноголосно присудило мудрій притчі «Водоноси», зіграній останнього фестивального дня французьким театром Таліпот у традиціях полінезійських тубільців. Це було справжнє свято живого театру. У пустелі засохло джерело. Родина — троє чорношкірих і один метис, озброївшись довгими бамбуковими палицями, вирушає на пошуки води. Вистукують палицями землю, моляться богам, проклинають їх, копають, копають, валяться знесилені, марять, знов шукають... І нарешті знаходять! Проте дощ, що виливається у фіналі на висохлу землю та голі тіла героїв, можна тлумачити і як їх галюцинацію...
На «Водоносах» гостро відчувається, що перемогти звичку до сумовитої
ілюзорності та імітації допоможе театру справжня Віра. Проте, і це досить
тривіальна істина. Однак, сьогодні вона видається дуже актуальною.