Поліцейське розслідування в... Баварській опері

Одна зі стійких міфологем про Синю Бороду стала знов актуальною

Відома в світі диригентка  зізналася «Дню»: «Особисто для мене карантин є дуже несподіваною павзою, на яку зовсім не розрахована. Я намагаюся використати її з користю. За 10 років мого життя в шаленому, швидкому ритмі назбиралося дуже багато матеріалів, які зараз сортую в архіви. Записи, партитури, фотографії, інтерв’ю.... Архіви попередніх концертів і вистав. Упевнена, що в кожного є така робота, щось, що вже давно хотілося впорядкувати і на це ніколи не вистачало часу. Щоби не так сумувати за подорожами, я дивлюся художні та документальні фільми про різні країни та епохи, подумки складаючи для себе план наступних цілей та поїздок. Також це гарний час, щоби спробувати те, що вже давно хотілося — почати вчити якусь іноземну мову, чи, можливо, спробувати якісь нові кулінарні рецепти та зайнятись оздоровленням. У даний час я продовжую займатися дослідницькою роботою, працюю над упорядкуванням нової книжки про Франца Ксавера Моцарта, готую партитури на осінь — зокрема оперу Алли Загайкевич «Вишиваний — Король України» в Харківській «Схід-Опері», прем’єру якої перенесли на жовтень. Важливо кожного дня приділяти час для свого розвитку».

КАЗКА-МЮЗИКЛ ТА ДРАМА-ТРИЛЕР

Кінець 2019 — початок 2020 року ознаменувався двома знаковими «синіми бородами» з українським підґрунтям. Одна — суто українська: різдвяна казка-мюзикл «Синя Борода» в київському Дикому театрі, друга — «Юдіф» Бели Бартока в Баварській опері з Оксаною Линів  в якості диригента-постановника . Обидві прем’єри стали резонансними для певних авдиторій.

Так, в Україні чи не вперше з’явилася саме «новорічна» вистава, без фігуруючих у ній Діда Мороза, Снігуроньки та  зайчиків-побігайчиків. Адже ці, так звані святкові вистави-діагнози (жанру, режисеру, глядачам) можна радше роздивлятися крізь призму досліджень кримінальних профайлерів на численних прикладах режисерських екзерсисів у цьому жанрі, ніж  ідею новорічної вистави про маніяка. «Дика» казка від Дикого театру —  принципово інший підхід до цього сегменту. При чому як за змістом, так і за формою: її на ура прийняла, як означена на афішах авдиторія 6+, підлітки-школярі, так  і дорослі.

У Державній Опері Баварії, з їхніми можливостями, як ви розумієте, пішли ще далі. Для цього були запрошені — одна з найсильніших режисерок світу англійка Кеті Мітчел, харизматична диригентка-постановниця Оксана Линів та англійський кінорежисер Грант Гі (відомий своїм документальним фільмом про британську рок-групу Radiohed).

Доволі сексистський сюжет Шарля Перо, який у музичній інтерпретації Бели Бартока звучить як напружена психологічна драма стосунків, у трактуванні Bayerische Staatsoper, завдяки Кеті Мітчелл, перетворюється на захоплюючий трилер у дусі шведських детективних серіалів, де акценти з серійних вбивць зміщуються в бік жінок-детективів з усіма притаманними їм прихованими гендерними проблемами. Приголомшуючий ефект від постановки підсилюється ще й кінопреамбулою, смачно сфільмованою Грантом Гі під музику останнього симфонічного шедевру Бартока  — «Концерту для оркестру», що, як пазл, стилістично абсолютно підходить музиці єдиної опери композитора з годинним хронометражем «Замок герцога Синя Борода». Тим паче, за диригентським пультом Линів, що вміло розставляє звукові акценти-фарби для Баварського державного оркестру на  цих двох розкішних партитурах Бартока — відомого колориста, одного з провісників стилю неофольклоризму. Нагадаємо, в інтерв’ю газеті «День», готуючись до прем’єри, Оксана Линів казала, що «це експериментальний твір ще дуже молодого автора, коли він перебував під впливом французьких символістів, зокрема Моріса Метерлінка, а також  психоаналітичних теорій Зигмунда Фройда».

Балувана видовищними режисерськими операми публіка Bayerische Staatsoper отримала концентровано креативну постановку досить часто виконуваної в Європі одноактної опери Бартока (п’ять років тому її вперше було виконано навіть в Україні з ініціативи ще одного знаного в світі українського диригента Кирила Карабиця з Національним симфонічним оркестром України), яка в цій версії тримає в напрузі до останнього звуку і «кадру». Режисерка Кеті Мітчел створює фантастично моторошну атмосферу. Бездоганно володіючи режисерським інструментарієм, як хірург скальпелем, вона з маніакальною точністю нанизує одну сцену на іншу, створюючи в опері, так званий безперервний, немонтований кінематографічний кадр, підказаний самою фабулою. Реалістичний і навіть страшний своєю деталізацією віжуал плюс неймовірна сценографія Алекса Ілса тільки більше випинають на перший план власне музику Бартока: надзвичайно згущену, різноманітну ритмічно і тонально, інтонаційно і темпово.

За трактовкою Кеті Мітчел, маніяк Синя Борода заманює жінок бальзаківського віку — чи то шукачок одноразового сексу чи то повій до свого замку через сайт знайомств. Його водій забирає потенційні жертви чорним мерседесом, присипляє їх по дорозі наркотиками й привозить хазяїну, щоби той піддався своїм збоченим фантазіям. Справою про зниклих жінок займається типова жінка-детектив Анна Барлоу з пізнаваних британських чи шведських кримінальних серіалів: на перший погляд, не показна,  заглиблена в свої сірі кримінальні будні, вже доволі немолода жінка з залишками колишньої краси й розумними очима. Вона підозрює підприємця Майкла Хейворта. Під час розслідування героїня пропонує йому свої ескорт-послуги і вибирає ім’я Юдіф у як псевдонім... Екран-завіса піднімається і дія переміщається безпосередньо на сцену — в герметично запечатаний  високотехнологічний, зловісний світ Синьої Бороди. Тут починається власне опера. Двобій по сюжету і по музиці. Зі всіма притаманними обом неоднозначними символами, похмуро-фантастичними пасажами, що буквально іскрять найтоншими колористичними, химерними, вражаюче багатобарвними нюансами, так точно вловленими й інтерпретованими Маестрою Линів. Вона не проходить повз жоден з них, ретельно прочитує безліч самобутніх, виразних прийомів Бартока.

Власне, цей міцний конгломерат двох авторок вистави, кожна з яких є вельми сильною особистістю, накладає свій неповторний і тут дуже доречний відбиток.

Виконавці головних партій Ніна Cтемме та Джон Лундгрен у своєму дуеті-двобої майстерно розігрують цей психологічний трилер. По-хічкоківському повільно, переходячи з однієї кімнати до іншої — через моніторну, операційну, зимовий сад, кімнату-сейф, кімнату з віртуальними іграми, склад зброї і моторошну душову й ведучи свій неспішний речитативний діалог, вони врешті приходять до фіналу — тортурної, де заховані викрадені жінки. Завдяки цьому променаду ми розуміємо, що персонаж Джона Лундгрена не такий уже й зловісний. Навпаки: Юдіф — його караючий меч, що ним герцог Синя Борода в казці відтинав своїм дружинам голови. Але на дворі ХХI століття і ролі, вочевидь, змінюються. Мутує все: і віруси, і архетипи, і стосунки.

Оксана Линів розшифровує ці коди, як лікар-психіатр: «Замок герцога Синя Борода»#— не просто сім замкнених дверей замку, куди заборонено зазирати дружині герцога Синя Борода, а ще й, за Фройдом, потаємні куточки чоловічої душі, закриті від погляду жінки... За кожними дверима — певний світ з певним забарвленням...». Кеті Мітчел же, пояснюючи мотивацію обрання саме цього сюжету для створення такого незвичного за форматом арт-продукту, сказала, що вона взагалі вибирає історії лише з високим жіночим IQ. Дуже багато спілкуючись із молоддю (вони постійно сиділи на репетиціях і в кожній павзі режисерка говорила з ним про враження від побаченого і, вочевидь, щось корегувала), Мітчел упевнена, що такі класичні сюжети, де присутня жінка як слабка жертва, в ХХI столітті не можна ставити такими, якими вони були написані, адже їх ніхто не зрозуміє.

ОДИН МІФ – РІЗНІ ТРАКТОВКИ

Чому ж у мене виникла паралель таких далеких одна від одної трактовок міфу про Синю Бороду? Творці київської і баварської вистав, попри діаметрально протилежні жанри і завдання, однаково відчули  втрату первинної актуальності цього чоловічого архетипу.  В нашій виставі — він узагалі перетворився на такого собі асоціального персонажа з витертою пам’яттю, що полює не за жінками, а за своїми спогадами про реальну сім’ю. В баварському варіанті цей божевільний збоченець виявляється в решті-решт так само слабкою ланкою. Чоловіки стали надто істеричними і втрачають свої позиції навіть у своїх літературно-класичних психотипах.

Сьогодні в опері — драми-трилери не дивина. Тож поява «Юдіф» у Баварській опері —  трендова річ. Вона лиш підкреслює феміністичну догму, що на часі: за жорстокістю чоловіків і  нібито контрольованою ними дійсністю, — насправді стоїть їх неспроможність, тлом якій служить збочений зовнішній світ.

Поліцейське розслідування в... Баварській опері

Поліцейське розслідування в... Баварській опері

Одна зі стійких міфологем про Синю Бороду стала знов актуальною

Відома в світі диригентка  зізналася «Дню»: «Особисто для мене карантин є дуже несподіваною павзою, на яку зовсім не розрахована. Я намагаюся використати її з користю. За 10 років мого життя в шаленому, швидкому ритмі назбиралося дуже багато матеріалів, які зараз сортую в архіви. Записи, партитури, фотографії, інтерв’ю.... Архіви попередніх концертів і вистав. Упевнена, що в кожного є така робота, щось, що вже давно хотілося впорядкувати і на це ніколи не вистачало часу. Щоби не так сумувати за подорожами, я дивлюся художні та документальні фільми про різні країни та епохи, подумки складаючи для себе план наступних цілей та поїздок. Також це гарний час, щоби спробувати те, що вже давно хотілося — почати вчити якусь іноземну мову, чи, можливо, спробувати якісь нові кулінарні рецепти та зайнятись оздоровленням. У даний час я продовжую займатися дослідницькою роботою, працюю над упорядкуванням нової книжки про Франца Ксавера Моцарта, готую партитури на осінь — зокрема оперу Алли Загайкевич «Вишиваний — Король України» в Харківській «Схід-Опері», прем’єру якої перенесли на жовтень. Важливо кожного дня приділяти час для свого розвитку».

КАЗКА-МЮЗИКЛ ТА ДРАМА-ТРИЛЕР

Кінець 2019 — початок 2020 року ознаменувався двома знаковими «синіми бородами» з українським підґрунтям. Одна — суто українська: різдвяна казка-мюзикл «Синя Борода» в київському Дикому театрі, друга — «Юдіф» Бели Бартока в Баварській опері з Оксаною Линів  в якості диригента-постановника . Обидві прем’єри стали резонансними для певних авдиторій.

Так, в Україні чи не вперше з’явилася саме «новорічна» вистава, без фігуруючих у ній Діда Мороза, Снігуроньки та  зайчиків-побігайчиків. Адже ці, так звані святкові вистави-діагнози (жанру, режисеру, глядачам) можна радше роздивлятися крізь призму досліджень кримінальних профайлерів на численних прикладах режисерських екзерсисів у цьому жанрі, ніж  ідею новорічної вистави про маніяка. «Дика» казка від Дикого театру —  принципово інший підхід до цього сегменту. При чому як за змістом, так і за формою: її на ура прийняла, як означена на афішах авдиторія 6+, підлітки-школярі, так  і дорослі.

У Державній Опері Баварії, з їхніми можливостями, як ви розумієте, пішли ще далі. Для цього були запрошені — одна з найсильніших режисерок світу англійка Кеті Мітчел, харизматична диригентка-постановниця Оксана Линів та англійський кінорежисер Грант Гі (відомий своїм документальним фільмом про британську рок-групу Radiohed).

Доволі сексистський сюжет Шарля Перо, який у музичній інтерпретації Бели Бартока звучить як напружена психологічна драма стосунків, у трактуванні Bayerische Staatsoper, завдяки Кеті Мітчелл, перетворюється на захоплюючий трилер у дусі шведських детективних серіалів, де акценти з серійних вбивць зміщуються в бік жінок-детективів з усіма притаманними їм прихованими гендерними проблемами. Приголомшуючий ефект від постановки підсилюється ще й кінопреамбулою, смачно сфільмованою Грантом Гі під музику останнього симфонічного шедевру Бартока  — «Концерту для оркестру», що, як пазл, стилістично абсолютно підходить музиці єдиної опери композитора з годинним хронометражем «Замок герцога Синя Борода». Тим паче, за диригентським пультом Линів, що вміло розставляє звукові акценти-фарби для Баварського державного оркестру на  цих двох розкішних партитурах Бартока — відомого колориста, одного з провісників стилю неофольклоризму. Нагадаємо, в інтерв’ю газеті «День», готуючись до прем’єри, Оксана Линів казала, що «це експериментальний твір ще дуже молодого автора, коли він перебував під впливом французьких символістів, зокрема Моріса Метерлінка, а також  психоаналітичних теорій Зигмунда Фройда».

Балувана видовищними режисерськими операми публіка Bayerische Staatsoper отримала концентровано креативну постановку досить часто виконуваної в Європі одноактної опери Бартока (п’ять років тому її вперше було виконано навіть в Україні з ініціативи ще одного знаного в світі українського диригента Кирила Карабиця з Національним симфонічним оркестром України), яка в цій версії тримає в напрузі до останнього звуку і «кадру». Режисерка Кеті Мітчел створює фантастично моторошну атмосферу. Бездоганно володіючи режисерським інструментарієм, як хірург скальпелем, вона з маніакальною точністю нанизує одну сцену на іншу, створюючи в опері, так званий безперервний, немонтований кінематографічний кадр, підказаний самою фабулою. Реалістичний і навіть страшний своєю деталізацією віжуал плюс неймовірна сценографія Алекса Ілса тільки більше випинають на перший план власне музику Бартока: надзвичайно згущену, різноманітну ритмічно і тонально, інтонаційно і темпово.

За трактовкою Кеті Мітчел, маніяк Синя Борода заманює жінок бальзаківського віку — чи то шукачок одноразового сексу чи то повій до свого замку через сайт знайомств. Його водій забирає потенційні жертви чорним мерседесом, присипляє їх по дорозі наркотиками й привозить хазяїну, щоби той піддався своїм збоченим фантазіям. Справою про зниклих жінок займається типова жінка-детектив Анна Барлоу з пізнаваних британських чи шведських кримінальних серіалів: на перший погляд, не показна,  заглиблена в свої сірі кримінальні будні, вже доволі немолода жінка з залишками колишньої краси й розумними очима. Вона підозрює підприємця Майкла Хейворта. Під час розслідування героїня пропонує йому свої ескорт-послуги і вибирає ім’я Юдіф у як псевдонім... Екран-завіса піднімається і дія переміщається безпосередньо на сцену — в герметично запечатаний  високотехнологічний, зловісний світ Синьої Бороди. Тут починається власне опера. Двобій по сюжету і по музиці. Зі всіма притаманними обом неоднозначними символами, похмуро-фантастичними пасажами, що буквально іскрять найтоншими колористичними, химерними, вражаюче багатобарвними нюансами, так точно вловленими й інтерпретованими Маестрою Линів. Вона не проходить повз жоден з них, ретельно прочитує безліч самобутніх, виразних прийомів Бартока.

Власне, цей міцний конгломерат двох авторок вистави, кожна з яких є вельми сильною особистістю, накладає свій неповторний і тут дуже доречний відбиток.

Виконавці головних партій Ніна Cтемме та Джон Лундгрен у своєму дуеті-двобої майстерно розігрують цей психологічний трилер. По-хічкоківському повільно, переходячи з однієї кімнати до іншої — через моніторну, операційну, зимовий сад, кімнату-сейф, кімнату з віртуальними іграми, склад зброї і моторошну душову й ведучи свій неспішний речитативний діалог, вони врешті приходять до фіналу — тортурної, де заховані викрадені жінки. Завдяки цьому променаду ми розуміємо, що персонаж Джона Лундгрена не такий уже й зловісний. Навпаки: Юдіф — його караючий меч, що ним герцог Синя Борода в казці відтинав своїм дружинам голови. Але на дворі ХХI століття і ролі, вочевидь, змінюються. Мутує все: і віруси, і архетипи, і стосунки.

Оксана Линів розшифровує ці коди, як лікар-психіатр: «Замок герцога Синя Борода»#— не просто сім замкнених дверей замку, куди заборонено зазирати дружині герцога Синя Борода, а ще й, за Фройдом, потаємні куточки чоловічої душі, закриті від погляду жінки... За кожними дверима — певний світ з певним забарвленням...». Кеті Мітчел же, пояснюючи мотивацію обрання саме цього сюжету для створення такого незвичного за форматом арт-продукту, сказала, що вона взагалі вибирає історії лише з високим жіночим IQ. Дуже багато спілкуючись із молоддю (вони постійно сиділи на репетиціях і в кожній павзі режисерка говорила з ним про враження від побаченого і, вочевидь, щось корегувала), Мітчел упевнена, що такі класичні сюжети, де присутня жінка як слабка жертва, в ХХI столітті не можна ставити такими, якими вони були написані, адже їх ніхто не зрозуміє.

ОДИН МІФ – РІЗНІ ТРАКТОВКИ

Чому ж у мене виникла паралель таких далеких одна від одної трактовок міфу про Синю Бороду? Творці київської і баварської вистав, попри діаметрально протилежні жанри і завдання, однаково відчули  втрату первинної актуальності цього чоловічого архетипу.  В нашій виставі — він узагалі перетворився на такого собі асоціального персонажа з витертою пам’яттю, що полює не за жінками, а за своїми спогадами про реальну сім’ю. В баварському варіанті цей божевільний збоченець виявляється в решті-решт так само слабкою ланкою. Чоловіки стали надто істеричними і втрачають свої позиції навіть у своїх літературно-класичних психотипах.

Сьогодні в опері — драми-трилери не дивина. Тож поява «Юдіф» у Баварській опері —  трендова річ. Вона лиш підкреслює феміністичну догму, що на часі: за жорстокістю чоловіків і  нібито контрольованою ними дійсністю, — насправді стоїть їх неспроможність, тлом якій служить збочений зовнішній світ.