«Писати вірші, гідні заборони»
30 років тому він пов’язав долю з Україною і, якщо судити з вирощеного
тут творчого врожаю, в своєму виборі явно не помилився.
Автор понад двох десятків поетичних збірок грузинською, українською
та російською мовами, декількох книжок публіцистики, літературознавчих
досліджень і сотень перекладів Рауль Чілачава сьогодні гість «Дня».
— Чим є для вас поезія?
— Вірш — це притулок душі, конспіративна квартира потаємних почуттів
і думок, вмістилище пристрастей, яке ніхто не зможе в тебе конфіскувати.
— Але по-справжньому хвилюючих віршів не так вже й багато...
— Микола Бердяєв казав: «Можна бути православним, але не бути християнином».
Перефразовуючи, я б сказав: можна створювати вірші, але не бути поетом.
Хороших віршів ніколи не буває багато.
— Що найскладніше у мистецтві?
— Висловити себе, свій внутрішній світ. У митця немає кращого об’єкта
дослідження, аніж він сам. При створенні образів та історій він передусім
звертається до власного досвіду й запасу вражень. Але для того, щоб вимовити:
«Мадам Боварі — це я!», потрібні величезний талант і велика майстерність.
— Вам не шкода часу, витраченого на переклади чужих текстів?
— Будь-яка справа, яку не вмієш робити сам, здається сторонньому спостерігачеві
нудною й непривабливою. Будь-яка мова, якою не володієш, — просто набір
безглуздих звуків. Плавання стає захоплюючим тільки потому, як навчишся
плавати. Я володію мовами, з яких перекладаю, і плаваю начебто непогано.
— Живучи тридцять років у Києві й чудово володіючи українською мовою,
чи не забуваєте ви грузинську?
— Це неможливо з тієї простої причини, що я щодня думаю, читаю й пишу
грузинською. Борхес, володіючи англійською, як своєю рідною іспанською,
пише: «Я часто думав, якою мовою помру». І сам же відповідає: «Напевно,
іспанською!» Я також упевнений, що помру грузинською.
— Ви п’ять років пропрацювали в українському уряді заступником міністра
у справах національностей, міграції та культів. Які головні висновки
зробили для себе після цього «ходіння у владу»?
— Я зрозумів, що письменники також можуть бути зразковими держслужбовцями,
ні в чому не поступаючись професійним бюрократам, які, до речі, окрім як
бути бюрократами, нічого не вміють. Мені здається, що до управління принаймні
гуманітарною сферою письменників залучати навіть корисно. Вони освічені,
вірні національній ідеї, не корумповані, комунікабельні, чуйно відчувають
настрої й духовні запити народу, здатні прогнозувати події. Всього цього
якраз і бракує більшій частині нинішнього держчиновництва.
— Чому наші країни (маю на увазі і Грузію, і Україну) ніяк не подолають
кризу?
— Тому що верхи, як і раніше, примушують низи якомога більше працювати
і якомога менше їсти. А платити за працю не хочуть взагалі. Тут я міг би
пригадати один цікавий і повчальний випадок із давнини: через те, що переможений
у першій Пунічній війні (264—241 р. до н.е.) Карфаген не зміг вчасно розрахуватися
з найманою армією, спалахнули масові повстання. Очевидно, для того часу
це було надзвичайним випадком, оскільки до солдатів, що повстали (вони,
до речі, програли війну!), долучилися селяни та раби. Тож на уроках історії
все ж треба вчитися!
— Верхи начебто вчаться, оголошуючи своїм першочерговим завданням
прагнення нагодувати людей.
— Така постановка питання принизлива для народу. Створіть йому нормальні
життєві умови, і він сам себе нагодує.
— Яке, на ваш погляд, духовне меню нинішнього інтелігента?
— Вранці — Маркс, удень — Ніцше, увечері — Ісус. Він одночасно мріє
про соціальну справедливість, погоджується із Заратустрою, запалює свічку
Христові, заглядає в гороскоп і гадає на кавовій гущі. Його головна страва
— політико-релігійна каша.
— Ви вірите в те, що влада існує для здійснення добра?
— Її найголовнішим обов’язком і є бути добротворцем, хоча на практиці,
на жаль, часто діється навпаки.
— А взагалі, торжество добра — справа реальна?
— Так, незважаючи на те, що завжди більш відчутне торжество зла. Добрих
людей на світі багато, але біда в тім, що доброта деяких обмежена. Напевно,
такою регламентованою була доброта Понтія Пілата, який, вичерпавши її ліміт,
дав мовчазну згоду на розп’яття Христа.
— Що б ви порадили можновладцям, котрі проявляють нетерпимість до
всякої опозиції?
— Якомога частіше згадувати слова Шарля де Голля: «Опозиція — це також
Франція!»
— Пострадянський простір, можна сказати, вкритий суцільними лісами
державного будівництва. Які асоціації викликають у вас ці «будови віку»?
— Канта якось запитали, чи зможуть демони побудувати державу? «Зможуть,
— відповів філософ, — бо вони завадять один одному творити зло». Спостерігаючи
за нашим державним будівництвом, мимоволі задумуєшся над питанням: якщо
його очолюють янголи, чому навколо твориться стільки зла, а якщо демони,
то чому вони не заважають один одному творити зло? До речі, наші державні
закони могли б бути набагато кращими й ефективнішими, якби в нашому парламенті
діяв давньогрецький порядок: депутат, виносячи свій законопроект на обговорення,
засовував голову в зашморг. Можете уявити, що на нього чекало у випадку
невдачі. Я не кровожерливий, але захистити нас від поганого і шкідливого
юридичного безглуздя може тільки досвід мудрої Еллади.
— Яке свято вам найбільше до душі?
— Те, яке виникає спонтанно та хоча б опосередковано стосується мене,
моїх рідних і близьких. І ще: я дуже поважаю традицію щедрінського міста
Глупова, де було всього два свята. Одне славило минулі перемоги, інше закликало
до перемог майбутніх. Як на мене, чудово!
— Ви шукач пригод?
— Ні! Пригоди хороші, якщо вони — природний результат вашого способу
життя. Створювати біографію штучно негоже, хоча розумію: життя без пригод,
немов дорога у безлюдному степу. Вона втомлює своєю одноманітністю і нудотою,
а коли дійдеш до кінця, виявиться, що немає чого згадати. Адже головне,
що залишається від подорожі, — це саме спогад.
— Який ваш життєвий девіз?
— Девізу в мене немає, але, якби був, міг звучати так: якщо не вмієш
жити добре, не живи погано!
— Ваша мрія?
— Написати вірші, гідні заборони.