"Підлішого часу не було й не буде..."

Книжка під сухою академічною назвою "Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД", що побачила світ у видавництві "Україна", з підзаголовком "Трагічне десятиліття: 1924-1934", читається як детектив і, власне, є детективом. З тою лише різницею, що головний герой її сюжету - не проникливий слідчий і навіть не хвацький злочинець, а - жертва. Жертва, яка спершу навіть не знає, але дедалі повніше здогадується про полювання, що розгорнулося на неї, і про фатальний кінець, що його ми, читачі цього "детективу", знаємо заздалегідь.

"Найповніше відкриття, що чекало вже на початку роботи з документами й матеріалами, - пишуть автори Юрій Шаповал та Володимир Пристайко, - приголомшувало й надавало всьому періодові життя Грушевського в більшовицькій Україні трагічного забарвлення: фактично з моменту повернення, а саме з березня 1924 р., на нього було заведено справу... Відтоді впродовж десяти років до своєї загадкової смерті в листопаді 1934 р. у Кисловодську, учений перебував під постійним наглядом ГПУ-НКВД".

Безумовно, ні 1920 року, починаючи клопотання про повернення з еміграції в Україну, ні через чотири роки, перебираючись таки до Києва, ліберальний професор-історик та політичний діяч соціал-революційного (у тогочасних термінах) напрямку не міг мати надмірних ілюзій щодо природи режиму, який утвердився на його батьківщині. Це був той самий режим, який повалив очолювану Грушевським Центральну раду і потопив у крові Українську Народну Республіку, режим, що тримався на терорі та демагогії, на так званій "диктатурі" пролетаріату", що насправді була диктатурою імперського люмпена.

За офіційними даними, у липні 1918 року в Україні було 4364 більшовики, з них лише кілька українців. Через п'ять років, після політики так званої "коренізації", українці становили в КП(б)У "аж" 23 відсотки, при чому в керівних органах їх знову ж таки були лічені одиниці. Ще менш українським за своїм етнічним складом був "бойовий загін" Партії - ЧК-ГПУ-НКВД. У примітках до рецензованої тут книги її автори зазначають, зокрема, що жоден українець не очолював Секретно-політичного відділу радянської охранки: з дев'яти тогочасних керівників СПВ в Україні семеро були євреї, один - росіянин, і один - вірмен.

Утім, найбільш промовистою характеристикою режиму є не етнічний склад (чимало імперій, як ми знаємо, успішно асимілюють і кооптують "інородців" до своїх владних структур), а його ставлення до неасимільованих інородців. Енкаведистські документи, розпубліковані Юрієм Шаповалом та Володимиром Пристайком, уражають чи не найбільш цинічною відстороненістю окупаційної влади від країни й народу, над яким вони встановили своє панування. На людях ця влада імітувала "українізацію", але між собою, у секретних документах, режим говорив своєю (звичайно, російською) мовою і послуговувався своїм (традиційно імперським) категоріальним апаратом, в и якому слово "українець" було синонімом до слова "націоналіст" і, відтак, "ворог".

"По нашим сведениям, украинские деятели имеют намерение придать этому торжеству (ювілею Грушевського) характер национально-политического торжества... Близкие к Грушевскому украинские круги оповестили уже о юбилее украинские слои на периферии... Сейчас это письмо посылается в Киев... для распространения в украинских кругах с целью компрометации Грушевского... Разрешить воспользоваться создающимися у украинцев разногласиями для обострения их..."

Безумовно, Грушевський не міг не усвідомлювати суті режиму, який утвердився в Україні, але він не міг також не плекати певних ілюзій хоча б тому, що хотів повернутись на батьківщину, і шукав - та й знаходив для цього різноманітні виправдання. З одного боку, режим обстоював принаймні формально, ті самі соціальні реформи, за які все життя виступав соціаліст-революціонер Грушевський. А з іншого боку, він давав певний шанс чи принаймні ілюзію українізації України, хай навіть у рамках радянсько-більшовицької диктатури.

Результатом компромісу між ученим і владою була відмова Грушевського від будь-якої політичної діяльності на користь наукової та, з іншого боку, своєрідний карт-бланш на таку діяльність, що йому гарантували більшовики. Як справжній інтелігент, Грушевський судив супротивників за власними мірками і явно переоцінював вагу "чесного більшовицького слова". Про суто утилітарне ставлення влади до вченого щонайкраще свідчить реляція його київських "опікунів": "При настоящем положении вещей Грушевского можно использовать в качестве орудия по разложению украинских контрреволюционных кругов... Для использования его есть две прнципиальные линии - политическая и чекистская. Если будет признано необходимым использовать его по политической линии, то будет рациональным посадить его на президентское кресло, дав ему этим самым возможность превратить академию в аппарат, проводящий определенные задания под руководством партийных органов. Если же ГПУ УССР признает возможным использование Грушевского вести по чекистской линии, путем создания вокруг него сети наших людей, которые, прикрываясь его именем, будут проводить наши задания, то в таком случае привлечение Грушевского к руководству академией явилось бы не желательным".

Фактично вся книжка, яка на дві третини складається з документів, є драматичною розповіддю про бездушну машину тоталітарної влади, яка не гребувала жодними засобами, щоб адаптувати вченого до своїх прагматичних потреб. І одночас - це книжка про слабку й немолоду вже людину, яка могла протиставити тій машині лише свій науковий авторитет і людську шляхетність. І те, і друге для більшовиків було цінністю досить умовною, проте до якоїсь межі й до якогось часу вони мусили з цим рахуватися. "Гнется, но не ломается", - так досить влучно охарактеризував ученого один із чекістських "грушевськознавців".

Жоден Фауст, як ми знаємо, не має шансів виграти у Мефістофеля. Але й Мефістофель не може цілковито перемогти Фауста. Михайло Грушевський, наскільки міг, опирався маніпуляціям НКВД, хоч і не уникнув, на жаль, фатальних міжусобних конфліктів із Єфремовим, Кримським та їхніми прибічниками в Академії, - що, власне, й входило до стратегічних задумів більшовицьких ляльководів. І все-таки він уписав яскраву сторінку в діяльність ВУАН 20-х років - і своїми власними працями, і редагованими ним виданнями, і, зрештою, діяльністю своїх учнів та послідовників. Це правда, що вся його школа в 30-х роках була знищена, а всі його публікації вилучені й заборонені. Можливо, правдою є те, що за кордоном він зробив би більше. Вочевидь, ми ніколи не знайдемо однозначної відповіді на питання, чи варто було професорові Грушевському фатального 1924 року повертатися в Україну.

Однак, крім наукових заслуг, він залишив нам вагомий людський урок, який можна звести до одної його короткої фрази: "Пам'ятаймо - ми репрезентуємо великий народ, і повинні репрезентувати його гідно, достойно". Цей урок, тим вагоміший, що припав на епоху, про яку опонент і колега Грушевського академік Єфремов сказав влучно й вичерпно: "Підлішого часу не було й не буде".