Перемогою європейського кіно
Нинішній Канн зібрав у своїй програмі колекцію картин, присвячених проблемам протистояння особистості суспільству. Так, фільм «Ідіоти» датського режисера Ларса фон Тріра розповідає про групу молодих людей, які бачать сенс життя в культивуванні різних пустощів — на зло розсудливому до абсурду середовищу. Фон Трір разом зі своїм колегою Томасом Вінтербергом, який репрезентував у конкурсі повнометражних стрічок своє «Святкування» (Спеціальний приз журі), віддали немало сил і енергії пропаганді в каннській тусовці ідей групи «Догма-95». Як свідчив документ, розповсюджений датчанами, «Догма-95» — це колектив режисерів, заснований у Копенгагені 1995 р. Його основні ідеї такі: по-перше, кіно не повинно бути індивідуальним мистецтвом; по-друге, воно не може мати нічого спільного з ілюзією. Звідси — максимальне наближення екранного дійства-простору-часу до реального. «Догма» заперечує жанрове кіно, оптичні ефекти й застосування фільтрів, записаний окремо від зображення звук і кіномузику. Всі ці засади, виписані на листівках чорним по червоному й більш-менш точно витримані адептами «Догми» у власних фільмах, видаються не більше ніж реверансом бунтарському духу 60-х. А отже, ще однією формою опору офіційній культурі. Проте самі ж «догмати» визнають, що «антибуржуазне кіно саме стає буржуазним, бо його теорія грунтується на тому ж буржуазному сприйнятті мистецтва».
Зовсім іншого роду протистояння особистості й суспільства досліджує в своїй двогодинній поліцейській драмі «Генерал» метр британського кіно Джон Бурмен. Розповідаючи історію життя дублінського грабіжника Мартіна Кахілла, який прославився свого часу особливою зухвалістю злочинів і став страшним сном влади, Бурмен оголює механізми придушення особистості та шляхи опору їм. Виходець із кримінального передмістя Дубліна, Мартін Кахілл стає злочинцем мимоволі. Це єдиний для нього спосіб зберегти свою індивідуальність, не зламатися під тиском умов життя, несправедливості можновладців і... закону. Закону, здатного знищити людину з нижчого стану за найдрібнішу провину. Мартін послідовно відстоює свої особисті цінності — родину, дружбу, незалежність. Він уміло та з насолодою обдурює поліцію й церкву. Не визнає жодних авторитетів і однаковою мірою не зважає як на владу, так і на босів терористичного угруповання ІРА. Багаторічна запекла боротьба із законом не міняє самого Кахілла, та робить поліцейських, що його переслідують, подібними до нього. «Я вас такими зробив», — торжествує Генерал злочинного світу.
Головну роль у фільмі виконав Брендан Глісон, визнаний «ірландським Депардьє». Актор великого творчого діапазону, він створює настільки точний пластичний малюнок ролі, що його жести часто допомагають зрозуміти приховані мотиви вчинків короля злочинного світу. Аскетичне чорно-біле зображення картини відкриває простір для психологічних нюансувань, якими досконало володіє і партнер Глісона Йон Войт, який зіграв роль постійного переслідувача Мартіна, інспектора Кенні, що водночас захоплюється Генералом і ненавидить його. Віртуозний дует Глісона — Войта доповнюється злагодженим ансамблем виконавців ролей другого плану. Приз за режисуру, присуджений «Генералові» в Канні, — це успіх усього творчого колективу картини, включаючи й композитора Річі Баклея, джазова інтонація музики якого надає особливої ритмічної виразності фільму.
За винятком блискучого за зображувальним вирішенням «Страху та ненависті в Лас-Вегасі», стрічки нинішнього фестивалю не вирізнялися якимись оригінальними пошуками в галузі форми. Єдина виразна тенденція — тяжіння під впливом мультиканального телебачення і загального прискорення ритму життя наприкінці століття до кліпової стилістики. Часом кліпова форма просто втомлює, перетворюючись на настирливе мигтіння картинок на екрані, як в «Луїзі» Зігфельда. Навіть Елоді Буше, відзначена призом за найкращу жіночу роль в картині «Улюблене життя янголів», в «Луїзі» виявляється безпорадною перед самодостатніми режисерськими прийомами.
Іншу крайність — повну безликість режисури — демонструють практично всі стрічки молодих американських кінематографістів: «Задвірок Беверлі Хіллз» Тамари Дженкінс, «Шахраї» Стенлі Туччі, «Високе мистецтво» Лізи Холоденко. Без титрів взагалі було б неможливо відрізнити роботу одного режисера від іншого. Навіть улюбленець Каннського фестивалю Джон Туртурро, що завоював 1991 року приз за найкращу чоловічу роль у картині «Бартон Фінк», виявляє неспроможність як постановник. Його широко розрекламована як еротичний фарс стрічка «Освічена» виявилася не чим іншим, як сумовитим і безбарвним оповіданням про колізії залаштункового життя театру. Ані еротики, ані фарсу. Єдиний зблиск таланту в цьому сірому фільмі — ексцентрична, розкута гра Крістофера Волкена, який створив образ впливового театрального критика. Волкен, який з особливою насолодою викриває на екрані нікчемність помпезного вершителя сценічних доль, на прес-конференції стверджував, що сам він ставиться до критиків дуже добре, як і вони до нього. Не без жарту актор надав своєму персонажеві рис схожості з Оскаром Уайльдом.
Перемога європейської кінопродукції у всіх основних номінаціях фестивалю видається цілком закономірною. По суті, Голлівуд нічого, окрім спецефектів та учнівського лепету про сенс життя, не зміг протиставити могутній європейській кінотрадиції, представленій цього року роботами Тео Ангелопулоса, Патріса Шеро, Джона Бурмена, Роберто Беніньї, не кажучи вже про показані поза конкурсом фільми Інгмара Бергмана та Карлоса Саури.
Саура в картині «Танго» знову заглиблюється в лабіринти кохання, зради та помсти. Героя «Танго», 40-річного хореографа й режисера Маріо Суареса, покинула дружина. Він без натхнення починає роботу над новою постановкою. Нове кохання може все змінити, але разом із ним приходить і загроза помсти. Оселившись прямо на знімальному майданчику своєї картини, Маріо дедалі гірше відчуває грань між власним життям і художньою вигадкою. Сценічні пристрасті обертаються на справжнє кровопролиття. І все це відбувається під заворожливу, п’янливу музику танго, що, здається, саме життя перетворює на поезію. Відточений ритм рухів, погляди з-під опущених вій, биття серця в такт помаху коханої руки — весь цей чаклунський вир, знятий королем операторського мистецтва Вітторіо Стораро, змусив журі віддати приз за операторську майстерність саме «Танго», — фільму, показаному поза конкурсом.
Що ж до розподілу призів загалом, воно, в основному, збіглося із загальними сподіваннями. І гості, й учасники 51-го Каннського МКФ щиро вітали голову журі Мартіна Скорсезе як з успішним завершенням роботи, так і з врученням вищої нагороди Французької республіки — Ордена Почесного легіону, присудженого йому за внесок у розвиток світового кіномистецтва.
Фестиваль завершився. Починається міжнародне прокатне життя його картин.