Олег Сенцов: вірю в людей, які не побоялись

Олег Сенцов народився 13 липня 1976 року у місті Сімферополь, Крим, Україна. Прем'єра його першого фільму «Гамер» відбулася на Міжнародному кінофести-валі в Роттердамі в 2012 році. Наступний проект «Носоріг» був нагороджений за Найкращий проект і Найкращий пітчинг на 9-му пітчингу Міжнародного кінофестивалю в Софії в 2012 році. Виробництво було заплановано на 2014 рік. З листопада 2013 року, відтоді як почався Євромайдан, Сенцов став активним учасником руху «Автомайдан». У 2014 році під час початку анексії Криму Сенцов був заарештований російськими силовими структурами, звинувачений у пла-нуванні терактів і доставлений до Москви. Незважаючи на повну відсутність доказів, він був незаконно засуджений до 20 років позбавлення волі, що спричинило глобальну кампанію за його звільнення. У 2018 році Сенцов отримав Премію Сахарова за свободу думки, що вручається Європарламентом, перш ніж був остаточно звільнений 7 вересня 2019 року в рамках угоди про обмін ув'язненими між Росією та Україною.

- Олеже, чим для вас є кіно? Це життєва місія чи гра?

- Кіно для мене – це найкраще заняття на землі. Я хотів ним займатися і я ним займаюся. Хоча не завжди було так. Я любив кіно, читав книжки про кіно, читав багато. За радянських часів, коли нічого цікавого, мені здава-лось, не відбувалось у вітчизняному кіно, став дивитися кіно зарубіжне. Років у 27 почав дивитися серйозніше. Почали з’являтися деякі ідеї. І коли мені було тридцять, на свій день народження, коли святкував з друзями, я усвідомив, що хочу займатися саме кіно. Я ще не знав, як це буде, але знав, що це рішення вкрай серйозне. Готувався й поїхав вступати в Москву на Вищі курси сценаристів і режисерів – у них була платна освіта для інозем-ців. В Україні не було таких освітніх закладів, а п’ять років у звичайному кіноінституті я не готовий був витрачати… Гроші в мене були – я займався бізнесом. Але в Москві мене не взяли: – Ти такий розумний, сперечаєшся з будь-якого приводу, з тобою надто багато клопоту.

- А хто набирав курс того року?

- Хороші люди були – я вступав у майстерню Володимира Фокіна і Алли Сурикової. Алла підтримувала мене, але врешті відступила і я поїхав до-дому. Кудись іще поступати? У мене знайомих у сфері кіно не було. Тож я зайнявся самоосвітою, багато читав, дивився, намагався аналізувати. Писав сценарії, почав робити короткометражки – спочатку погану, потім другу погану. Зібрався знімати перший повний метр, спілкувався з такими ж як і я початківцями – це було якесь божевілля. Криза 2008 року дещо підкосила мій бізнес. Останні свої гроші вклав в кіно і за двадцять тисяч доларів зняв «Гамера». Кіно не було надто вдалим, ніхто не хотів його брати на фестивалі, але після того, як його подивились європейські відбірники і взяли в Роттердам, фільм «пішов» по фестивалях. Потім був «Носоріг», який ми тут в Одесі пітчингували. Так що мій шлях в кіно був важким.

- Яку якість у професії режисера вважаєте вкрай необхідною?

- Я завжди цитую когось із великих, коли своїх думок не маю (сміється). Мені дуже подобається вислів, що режисер – це людина з душею поета і волею сержанта. Треба придумати і потім потрібно це реалізувати. Аби придумати – треба мати креативність і талант. Щоби реалізувати – потріб-но мати волю і організаторські вміння.

- Є у вас свій особистий фірмовий метод роботи з акторами і не акто-рами? Їх потрібно любити?

- Любов – це не моє. У мене не так вже й багато досвіду – розумієте чому. Коли я знімав «Гамера», то отримав його – десять знімальних днів. Днів небагато, але досвід величезний. А потім я не знімав кіно, бо перебував у в’язниці. Там кіно в голові вирувало теж, але з реалізацією було важко (сміється). Метод роботи полягає в тому, що я просто проводжу багато ка-стингів як професійних так і непрофесійних акторів. Шукаю людей, які максимально підходить на роль – внутрішньо і зовнішньо. В 2013 році під час роботи над «Носорогом» я робив кастинги в Криму майже рік, але потім проект став на паузу, бо був Майдан і моє ув’язнення. А після звіль-нення починав знову все з нуля і знову проводив кастинги. Зацікавлені люди приходили ще і ще, і деякі докоряли за те, що потрібно стільки пробуватись. Останній кастинг я вже робив тоді, коли було лише два кандидати і вони виконували призначені їм завдання, а інші претенденти на це дивилися – і це та конкуренція, якої ніхто не робить. А коли я зібрав нарешті акторський ансамбль, я сказав, що побачимось на зйомках і більш з акторами не спілкувався.

- Нещодавно ви зробили голосну заяву щодо вашого наступного проекту і його несприйняття експертами Держкіно. Я так розумію, що є чимало людей, вкрай не задоволених ситуацією, яка склалась в Держкіно, але принципову заяву зробили лише ви.

- По-перше, я вже нічого не боюсь. Перестав боятися на Майдані, коли в нас стріляли. Коли мене катували феесбешники, мені було вже не так і страш-но. І навіть в Росії теж було не страшно помирати. Кого тепер мені боятися – людей, котрі прийшли на відповідальні посади тимчасово? Нікуди не щезне без них українська культура. Проблема ж не в тому, що «фільму Сенцова» не дали фінансування, а в тому що зараз медіа-групи одноосібно керують усім нашим кіно. І вони просто ділять гроші між своїми, а люди, які не входять в коло їх інтересів, залишаються за бортом, в тому числі й я. Я не знаю і знати не хочу з ким і скільки треба випити і «поручкатись». Я взагалі не знаю всіх цих людей. Я хочу лише, аби все було прозоро. Прий-шов, подав документи, експерти оцінили, конкурс люди побачили, і стало всім зрозуміло, що такий-то проект найкращий. А у нас навіть прізвищ нема у експертних висновках.

Системна проблема наразі в тому, що всі бояться говорити вголос, бо всі чомусь сумніваються в якості своїх проектів і не хочуть сваритися, висо-вуватися.

Всі кажуть на мене «герой», вішають на мене цей ярлик і очікують від мене геройства. Я не вірю в «героїв», я вірю в людей, які «не побоялись».

- Що, на вашу думку, вирізняє сьогоднішнє українське кіно серед інших?

- Зараз я став частиною індустрії. Але насправді я знаю дуже мало людей у своїй професії, але не тому, що я не хочу розширити це коло, я просто хочу робити своє кіно й це для мене головне. Й до свого й до чужого кіно я ставлюсь за гамбурзьким рахунком.

Для мене дуже важлива людина в кадрі, і я про неї розповідаю. І важливо, де дія відбувається. Перший фільм я зняв про хлопця, який грає в комп’ютерні ігри, зараз я зняв кіно про бандита, який кається. Третій про-ект про звичайну пересічну людину – у героя двоє дітей, є дружина і є ро-бота… Це проект, який «зарізало» Держкіно. Ще один проект, який я хочу знімати англійською мовою з американськими продюсерами – про хлопчи-ка, який з мамою приїжджає в американську провінцію й там з ними відбу-ваються різні події. Це сімейне кіно.

- Можете назвати когось із українських режисерів чи фільмів, які вас останнім часом схвилювали?

- Я дивлюсь українське кіно. Розкажу одну історію. В Ростові, коли йшли суди наді мною влітку 2015 року, в камеру поставили телевізор для хлоп-чика, який там теж перебував – із місцевих. В залежності від зміни, ми могли дивитись телевізор і після «відбою». Були такі зміни, які оцінювали такі вчинки більш ліберально, можна сказати, дивились на них крізь пальці. Десь у половині першої ночі хлопець ліг спати, а я пішов вимикати телевізор. Він взагалі показував всього чотири канали. І я випадково натиснув на іншу кнопку і потрапив на «ТНТ», який демонстрував фільм «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. І мені стало цікаво. Я дивився до третьої ночі й це було неймовірно. У мене забирають двадцять років життя, а я дивлюсь українське кіно. Це неможливо збагнути, але я – дивлюсь українське кіно. В російській тюрмі. Мабуть, телевізійники ще до війни підписали контракти і вони працювали. Кращими із знятих за останні роки я вважаю «Донбас» Сергія Лозниці, «Атлантиду» Валентина Васяновича. У молодих зустрічаються цікаві короткометражки, хоча ігрове кіно у нас все рівно не дотягує до пристойного рівня. Потрохи розвивається, але… є куди рости.

- Чи вважаєте удачею фільм «Номери», знятий за вашим сценарієм з урахуванням ваших вказівок, які ви давали із тюрми?

- Цей проект болючий для мене, бо він не так вдався, як я хотів би. Я його не знімав. А режисура – це дух фільму. Я проконтролював текст, тому що я його написав, подивився декорації, взяв участь у кастингу акторів. Але ко-ли я побачив те, що зроблено, я зрозумів, що це – не моє кіно. Зрозуміло, що Ахтем Сеітаблаєв зробив кіно по-своєму, хоча намагався робити по-моєму. Це цікавий досвід, але він закінчився і я дуже вдячний Ахтему і всім акторам, що працювали над ним. Бо тоді для мене цей проект був дуже важливим, це була дуже велика підтримка – я якраз голодував. Це не кіно за яке соромно, але я знаю, що його можна було зробити краще. Якби я був на знімальному майданчику, можливо, я зробив би краще, а, можли-во, ні, але я ніс би за все повну відповідальність. Ось «Носоріг» – це той проект, де я все проконтролював, і це вже стовідсотково мій фільм і моя відповідальність.

- Що стримує вашу творчу свободу?

- Ніщо не може стримати мою творчу свободу і свободу взагалі. Кіно – це велика частина мого життя. Є ще література, особисте життя, громадська діяльність. Я повновладний капітан свого «життєвого корабля». Я і в бук-вальному сенсі капітан: у мене була мрія, і коли я отримав у 2012 році при-зи за «Гамера», то на ці гроші поплив на яхті вперше, потім повернувся, пішов на курси, навчився керувати і зараз ходжу з друзями під парусом. Це теж частина мого життя. Зараз хочу йти в Атлантику…

- Там, мабуть, зіштовхуються «великі енергії»?

- Не знаю… Я живу різним життям і роблю те, що хочу робити, ніщо мене не стримує. Я багато вже років прожив і навіть в’язниця – це просто досвід. Коли обертаюсь і дивлюсь на себе збоку – як у кіно, коли людина помирає – бачу, що багато ще не зробив з того, що міг би зробити.

- А є щось, про що жалкуєте, що хотіли втілити, але не вдалось?

- Так. Я хотів у 2014-му році поїхати на фронт, бути поруч з друзями, у мене був квиток на Донбас, але за два дні мене затримало ФСБ. Хоча в’язниця й не краще місце, аби «відкосити» від армії, але порівняно з друзями, які воювали на Донбасі, я був там у відносній безпеці. Й розуміння цього мені важко переносити… А ще знайомий у мене був у військовому формуванні під назвою «територіальна оборона». У нас ця надзвичайно важлива річ, на жаль, зовсім не розвинута. Мені цікаво було подивитися, як усе це працює. Пішов на один день на навчання і зрозумів, що можна зняти дуже класну комедію на цю тему. Типу «Котиків», про той «бардак», який у нас існує. Але я людина більш, можна сказати, аскетична і жорстка, й у мене це була б драма, мені б не вистачило почуття гумору для цього фільму.

- На якій стадії нині ваш фільм «Носоріг»?

- Його відправлено до конкурсу «Горизонти» Венеціанського кінофестивалю. Там відбудеться світова прем’єра. Ми довго робили так звану «май-стер-копію», хоча фільм зробили всього за рік. В липні минулого року підтвердили збільшене фінансування, а без нього ми би не змогли зробити фільм швидко: почали в липні 2020-го року і в липні 2021 року закінчили.

Ні, не втрачає. Та й у нас просто нема кіно про дев’яності. У нас немає кримінальної драми, яка показує світ дев’яностих. Ми не маємо орієнтува-тись на російські патерни – брати приклад з «Брата-2» чи якоїсь «Бригади». Адже там – суто російські меседжі. «Носоріг» вийшов більш глядацьким, ніж художнім. Так сталось, хоча я хотів робити його «авторським». Фільм дуже жорсткий, він матиме, мабуть, обмеження 18 ++. Я ще не розумію, як цей фільм буде сприйматись глядачами. Це чоловіче жорстке кіно, але є в ньому й цікаві жіночі образи. В ньому всього буде п’ятдесят персонажів, окрім основного героя. Плюс масовки триста людей. Вийшло дуже амбітно, але зараз мені важко сказати, як все це буде сприйматись.

Серпень 2021, Одеса