Ностальгія за цензурою,

Тривога за її долю стала лейтмотивом розширених зборів столичної письменницької організації.

Переповнений зал Будинку письменника ліпше за будь-які декларації продемонстрував: літературна громадськість дійсно неабияк схвильована. Причин такого хвилювання у виступах поетів-піснярів було названо чимало.

Тут і засилля низькопробних текстів у сучасній естраді - не лише безталанних, але часто елементарно безграмотних; і африканське епігонство українських композиторів нової генерації; і вбивчий вплив на пісню електронних аранжувань еx machina; і феодальна клановість пісенного Києва, де приналежність до однієї з "тусовок" важить більше, ніж наявність таланту.

Неможливо було без щирого співчуття слухати розповіді Ганни Чубач та Вадима Крищенка про те безправ'я, в якому опиняється митець-професіонал, що спеціалізується на написанні пісенних текстів.

Багато критичних стріл було випущено - і цілком слушно - на адресу можновладців. Особливо перепало "на горіхи" тим діячам, котрі використали Спілку письменників як трамплін до великої політики, але, за великим рахунком, так нічого і не зробили для захисту культури загалом і пісні зокрема. Великі претензії висловлено і до уряду, не без потурання якого столичний палац "Україна", найпрестижніший зал держави, давно вже перетворився на своєрідну філію московської "філармонії".

Як бачимо, проблем назбиралося чимало. Однак попри розпачливу спробу Юрія Мушкетика повернути дискусію в конструктивне русло, справжньої розмови не відбулося. Завинили в тому передусім два "патріархи" української пісні Олександр Білаш та Михайло Ткач. Обидва багато лаялися: Білик і Повалій, Рибчинський і Демиденко, Бебешко і Гершензон, "Червона рута" і Кобзон - ось лише деякі мішені брутальної за формою і огульної за змістом критики. Лише один приклад: "Зробили з Яна Табачника метра. А він простий акордеоніст, яких у кожному музучилищі повно. Він не метр, а сантиметр" (О. Білаш). Що тут скажеш... Але щось не віриться, що 1 біл = 100 таб.

Першопричиною цього нищівного викривального пафосу була аж ніяк не тривога за долю рідної пісні, а озлобленість і заздрість "пісенних генералів" сусловської доби. Прикро про це говорити, але автор безсмертних "Двох кольорів" став у застійні часи одним із стовпів ідеологічної цензури у вигляді жорстокої системи худрад та репертуарних комісій, котра стояла китайською стіною на шляху "націоналізму", "вільнодумства" і взагалі всьому, що піднімалося вище оспівування рідної флори, фауни та парубоцько-дівочих стосунків. Окрім вірного служіння режимові, ця діяльність пана Олександра мала ще один акцент - меркантильний. Адже в дозволеному до виконання репертуарі кожного естрадного колективу фігурувало дуже обмежене коло авторів, серед яких виразно домінували саме Білаш і Ткач.

Може, й не варто було б поминати старе, якби не пропозиції, висловлені також Білашем і з великим ентузіазмом сприйняті більшістю присутніх письменників, котрі звелися до... відновлення тих-таки художніх рад, репертуарних комісій тощо. Один із промовців висловився однозначно: "Нам потрібна своєрідна цензура" - і зірвав оплески замість гнилих помідорів.

Лише одного разу в аудиторії виникло щось віддалено подібне до обурення. Це коли Михайло Ткач запропонував "вважати письменниками і композиторами лише членів творчих спілок" (як, зрештою, і було в часи його творчого злету).

Натомість загальним схваленням зустріли київські письменники ідею закрити радіо "Промінь", яке "підриває українську державність і культуру".

Окрім наведеної дискусії присутні мали унікальну можливість вислухати спів самодіяльного дитячого тріо з Молдови, а також "вняти" п'ятнадцятихвилинній єговістській проповіді.