Нищення жебрацького лiтературного іміджу

Сьогодні вже важко достеменно встановити, коли саме вітчизняні письменники, поринувши в звабливі інтелектуальні ігриська, прогавили українського читача, який нині поглинає переважно російські й американські бестселери. Словосполучення «дешеве чтиво» традиційно сприймається як своєрідний літературознавчий матюк — чомусь більшість наших письменників не схильні ототожнювати якість роману з його накладом. Одначе ще Гілберт Кіт Честертон у статті «На захист дешевого чтива» зазначав: «Вульгарна» література не вульгарна вже хоча б тому, що заполоняє полум’яну уяву мільйонів читачів». Очевидно, що полювання вітчизняних авторів на «мільйонне» пошанування — надто віддалена й примарна перспектива, натомість прагнення позбутися статусу «паразитів суспільства» й довести власну життєздатність — значно реальніша мета. Принаймні саме таке завдання поставив собі Володимир Жовнорук (редактор новоствореного альманаху «Майдан») — не лише пропонувати читацькій аудиторії «масову прозу», а й спробувати заробляти на ній гроші. Адже плач за колишніми держдотаціями і преміями, нарікання на «духовну кризу», невиліковне сподівання на благодійників і виснажливе замовляння спонсорів якось витіснили на третій план фактичну вичахлість розважальної прозової традиції в Україні. І жодні премії та стипендії не зарадять порозумінню вітчизняних письменників і читачів, допоки перші зашиватимуться в експериментаторстві, а інші — почитуватимуть «графомана» Кінга й охудожнені кримінальні справи. Тому приємно, що «Майдан» не лише подаватиме твори тих письменників, які сьогодні ретельно запліднюють російський літературний процес (як, наприклад, Г. Л. Олді з Харкова), а й маловідомих авторів, що пишуть у зігнорованих українською офіціозною літперіодикою «легких» жанрах. Я навмисне утримуюся від рецензування поданих у першому числі «Майдану» творів, серед яких легко надибати як об’єкти для «розгромної» критики (новела молодого киянина Володимира Пузія), так і довершені зразки «модної» літератури (фентезі Г. Л. Олді, містифікація Ігоря Федорова). Окремо варто зазначити, що за «попсовий» еталон україномовної прози наразі прислужилася... захаращена постмодерною плутаниною повість Іздрика «Острів КРК».

Очевидно, «українська попса» ще не скоро позбудеться елітної сверблячки. Тому ідея, реалізована альманахом «Майдан», може стати непоганим стимулятором такого літературного «одужання». Тож кілька запитань до редактора цього видання Володимира Жовнорука стосуються переважно тих прихованих і очевидних реалій, що уможливили появу часопису з такою амбітною і максималістською програмою.

— Чому, на твою думку, ще й досі ніхто в Україні не намагався практично спростувати тезу про «антикомерційність» будь-яких літературних видань?

— Коли після газетно-журнального буму часів перебудови тиражі будь-якої літературної продукції почали стрімко падати, видавці майже повірили, що люди вже ніколи не купуватимуть літературних журналів.

Себто спрацьовує стара радянська формула — «есть мнение», що народу потрібна не література, а ковбаса. Одначе таке становище мені нагадує відомий анекдот: «Ви вмієте грати на піаніно? — Не знаю, не пробував»...

— Розкажи про «матеріалістичні» підвалини своєї віри у комерційну спроможність літературного видання в Україні.

— Я довго не міг зважитися, і тому попередньо «Майдан» був апробований на шпальтах «Киевских Ведомостей», де він з’являвся протягом дев’яти місяців — щотижня по чотири сторінки. Цей «розгон» переконав мене, що література може бути прибутковою, якщо вона цікава й продається за невисоку ціну. Ще одне спостереження: цього року зросли тиражі — хоч і суто символічно — деяких наших літературних часописів, зокрема «Сучасності», «Всесвіту», «Слова і часу», — і це тоді, коли їхні видавці готувалися до смерті. Крім того, в сучасній періодиці відверто домінує «негативна» інформація — повідомлення про вбивства, акти насильства, кримінально-політичну різанину тощо. Натомість спокійного читання для душі практично немає.

— Що ти вважаєш сьогодні за комерційну прозу, тобто які саме твори друкуватимеш у «Майдані»?

— Не хочу опускатися до зовсім ганебної літератури штибу Мариніної чи Головачова, яка хоч і поширюється сьогодні величезними накладами, проте несамовито кульгає в художньому та естетичному сенсі. Мені навіть здається, що український читач більш схильний до серйозної прози, ніж російський. Тож намагатимусь подавати якісні твори в таких усталено популярних жанрах, як сентиментальний роман, детектив, фантастика.

— У першому числі переважає російськомовна проза...

— Звісно, сьогодні більше якісної попсової літератури пишуть російськомовні автори. Одначе я не переконаний, що таке співвідношення зберігатиметься й надалі. Принаймні сьогодні вже не випадає говорити про упередження публіки до україномовних творів, адже попередні анкетування показали, що більшості читачів однаково: читати російською чи українською. Сподіваюся, що за «українізацією» вітчизняної естради почнеться і пожвавлення україномовного літературного процесу.