"Нинішній день настає лише раз і ніколи не повертається"
Позавчора минуло 210 років від дня народження цього апологета самотності, адвоката страждання, символу песимізму і відчаю, автора одного з найпринциповіших для розвитку філософської думки трактатів "Світ як воля і уявлення" і нетлінних "Афоризмів житейської мудрості".
Шопенгауер був не дуже щасливою людиною, що певною мірою обумовило його світосприймання. Попри свій сильний і уїдливий розум, він не здобув слави на педагогічному терені: студенти Берлінського університету воліли відвідувати лекції ненависного йому Гегеля. Він рано полишив спроби утвердити себе у суспільстві, жив як рантьє на проценти від спадщини батька і фактично так і не дочекався визнання сучасників. Утім, його посмертна слава - воістину феноменальна. На межі ХІХ - ХХ сторіччя, у добу декадансу, портрет старика, схожого на Мефістотеля, з пасмами сивого волосся над лисим лобом, з пронизливим поглядом став для інтелектуалів мало не іконою. Нарешті похмурі пророцтва філософа знайшла свою вдячну аудиторію. Сучасники ж Шопенгауера не почули їх значною мірою через об'єктивні причини.
Річ у тім, що вся європейська культурна історія ХІХ ст. немов би розгортається на тлі величного Шиллерового заклику "Обніміться, мільйони!" і героїчного оптимізму Гете. Ця оптимістична впевненість у тому, що "добро візьме гору", була основою і опорою гуманізму і свободолюбства у всіх його проявах. Ця життєлюбність просвітницького раціоналізму не приймала проголошуваної Шопенгауером філософії страждання. Кращі люди епохи вірили в ідею Пришестя вселюдського щастя і у світлі цих грандіозних надій песимізм Шопенгауера здавався, м'яко кажучи, недоречним. При цьому, хоч як не дивно, але досі ніхто не звернув уваги на те, що висхідні позиції і Ґете, і Шопенгауера живилася, власне, схожою максимою важливості практики, реальної справи. Утім, після того, як її зроблено, можна побачити, що в результаті залежало від самої людини, а що ні. Після реалізації вольової дії людина залишається у створеному нею світі як річ серед речей. Шопенгауер застерігає: ми бачимо світ таким, яким хотіли б його зробити. Проте реальність не відповідає нашим бажанням майже ніколи. І насамперед ілюзорним є світ мрій і намірів, який ми своїми власними руками втілюємо в життя. Людина не вільна вже тим, що приречена на неминучий і безглуздий кінець. Об'єктивний світ, де людина сама не більше ніж об'єкт, - це світ страждання. Тут мусимо шукати і знайти щастя. А щастя - це звільнення від страждань, здобуття рятівної нечутливості, нірвани, байдужість споглядання. Ця песимістична філософія обумовила згодом культурну концепцію одного з найпалкіших пропагандистів Шопенгауера Ріхарда Вагнера. Вагнер вбачав глибоку ваду сучасного йому суспільства в фатальній відчуженості його членів, викликаної, на його думку, владою в світі золота. Цілісна людина, за Вагнером, бунтує проти такого стану речей.
Звідси починається Ніцше
Ніцше не приймає трагічного песимізму Шопенгауера, протиставляючи йому філософію життя і відчуття повноти і радості дії, волі до влади. Оживає Шиллерів заклик "До радості", але в іншому, глибоко індивідуалістичному сенсі. Радість у Ніцше - це сп'яніння в трансі діонісійського колективного дійства, де кожен залишається сам, заглушаючи в загальному піднесенні страх самотності виявом жорстоких всеперемагаючих життєвих сил. Кризу європейської культури Ніцше вбачає в змертвінні традиційних міщанських моральних цінностей ("боги вмерли). Цей скандальний виклик породив могутню хвилю співзвучних настроїв у найрізноманітніших культурних і політичних середовищах, як лівих, так і правих, - сам Ніцше не був ані антисемітом, ані німецьким націоналістом. Галасливі послідовники зробили з Ніцше пересічного аморального провінційного фюрера, зручного для енергійної дії: "штовхни того, що падає!" На жаль, для цього не треба було фальсифікувати тексти, досить було їх погано переварити. Філософ і сам значною мірою був винен у тому, що його взяли на озброєння агресивні недоумки: мораль не можна будувати на силі. Бо на такій моралі буде побудовано страхітливу політику.
Якщо самого Ніцше перелякали б ніцшеанці, то тим більше це стосується Шопенгауера.
Адже воля - це не стихійна варварська сила, але й вихід за межі власного "Я". Засліплена стражданням людина має, за переконанням Шопенгауера, надію на порятунок. Він в усвідомленні не винятковості власного болю, а отже - у співчутті до інших людей, в можливості душевного єднання через любов.
Віддамо ж належне Артурові Шопенгауеру, якого, на жаль, і сьогодні розуміють не набагато краще, ніж за його життя. Він бачив, що позірне єднання людей, які марширують в строю, охоплені спільною ненавистю, залишає їх самотніми і безсилими перед муками і смертю. Він попереджав про небезпеку легких історичних перемог, бо неважко "сказку сделать былью", агресивно переробити світ за вимогами волі і уявлення - але трагедії тільки тоді й починаються. Він знав, що розуміння людини людиною є однією з найбільших таїн буття і найвеличнішим чудом, що його відкриває нам любов.