Нескорена квітка

Вона направду була душею українського шістдесятництва. Алла Горська — любляча жінка і матір з ніжним, вразливим серцем митця... А її безкомпромісність та мужність в обстоюванні власних переконань, жертовність і патріотизм досі лишаються взірцем для кожного небайдужого серця. Алла Олександрівна Горська — не лише видатна мисткиня, унікальна, неповторна особистість. Її ставлення до життя є настільки вільним від убогого меркантилізму, що це й донині вирізняє її серед однодумців-шістдесятників — навіть при тому, що талановитих, непересічних людей там воістину не бракувало. Горська і в цьому середовищі була незгасною, гарячою зіркою. Як згадує Людмила Семикіна, прекрасна художниця, творчий однодумець Алли, теж шістдесятниця, «Алла була надзвичайно красива, блискуче вихована, інтелігентна, вона гордо ходила, жодного руху не робила без змісту... Вона була поетична, філософська за суттю, до її серця дуже припало національне відродження, яке стало змістом її життя, і була абсолютно спокійна щодо побуту».

До 90-річчя від дня народження Алли Горської (18.09.1929—28.11.1970 рр.) видавництво «Кліо» (директор Віра Соловйова) за підтримки Музею шістдесятництва, Фундації ім. І.Багряного (США), Союзу українок Америки, Конгресу національних громад України підготувало книжку-альбом «Спалах перед світанком» (понад півтори сотні фотографій, кольорових репродукцій робіт Алли — водночас це і короткий життєпис художниці; упорядник Олена Лодзинська). Це — не данина поважній даті, а втілення потреби думати про цю дивовижну людину.

Поза сумнівом, одне з вершинних творчих досягнень Алли Олександрівни — виконання вітража до 150-річчя Тараса Шевченка в столичному університеті, що носить його ім’я. Ось як пише про це Людмила Семикіна: «Була самовіддана, натхненна і безкоштовна робота (бо ніяких авансів нам не виплачували), коли з ранку до вечора працювали (маються на увазі Алла Горська, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук. — І.С.), переносячи зображення на скло, і спали просто на столах в актовому залі університету. До нас доходили чутки, що з Москви надійшла вказівка святкувати 150-річчя Шевченка так, щоби не збудити національне піднесення, тобто формально, «для галочки». Приходили та дзвонили якісь напівзнайомі й незнайомі люди, які попереджали, що вітраж не буде втілений, але ми на те не звертали увагу... Виконали тільки центральну частину вітража. Ліву і праву частини триптиха — «Бандурист» і «Материнство» — вирішили доробити після святкування. Ідея використати цитату з Шевченка «Возвеличу отих малих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю Слово» виникла в останню мить і належала Опанасові Заливасі. Цитату написали легкою і світлою старослов’янською в’яззю».

Був скоєний злочин супротив української культури... На світанку одного з весняних днів 1964 року митці, що працювали над вітражем, побачили страхітливу картину: роботу демонтували, щоб потім, розклавши уламки вітража у Спілці художників, влаштувати авторам судилище. Тоді Аллу виключили зі Спілки художників.

Вражає, що справу українського національного відродження врешті сприйняла як органічно свою, і то — до загибелі: Алла зізнавалась у листі до заґратованого Опанаса Заливахи в лютому 1968-го, що «вперше зрозуміла без всякого кокетування, що скоро помру... Цікаво», людина, яка зросла у цілком російськомовній родині. Алла народилась у Ялті; її мати, Олена Давидівна, із заможного селянського роду Безсмертних, батько, Олександр Валентинович Горський, учасник I Світової, колишній червоноармієць, у 20-ті роки працював  помічником театрального режисера у Вінниці та Житомирі, активна профспілкова і комсомольська діяльність, вступ до ВКП(б) відкрили йому шлях до блискучої кар’єри (був директором Ялтинської кінофабрики, а у 1932—1934 роках працював у Москві на відповідальній посаді в кіновиробництві) — отже, родина уникнула жахіть Голодомору... Проте не уникнули Алла, її мати та брат, який загинув на війні, пекла ленінградської блокади 1941—1943 років (дві страшні зими на пайку службовця і зовсім мізерний утриманський пайок... Алла до кінця днів своїх не розповідала про це, будучи людиною надзвичайно відкритою й комунікабельною).

І ось, знаючи, що ця винятково обдарована, красива дівчинка (вже наприкінці 1943 року сім’я Алли переїхала до Києва), яка зростала в забезпеченій, «номенклатурній» родині (батько — директор Київської кіностудії), була, за згодою батьків, звільнена від вивчення української мови (і в художній школі імені Шевченка, і в Київському  художньому інституті) — мимоволі запитуєш себе: чим пояснити таку дивовижну еволюцію переконань Алли? Адже вже 1960 року вона пише батькові в Одесу: «Весь час хочеться писати українською, розмовляти українською, думати починаєш українською...». І до Клубу творчої молоді у 1961 році Горська прийшла вже готовою сприймати і розвивати українське національне мистецтво (свідчення цього — не лише незабутній вітраж у Київському університеті, а й чудові портрети Івана Світличного, Євгена Сверстюка, графічні зображення Василя Симоненка, Івана Драча, блискучі ескізи до театральних вистав за творами Брехта, Куліша...).

Знищення вітража — то було грізне попередження Аллі від Системи. А вона не могла забути страшне відвідання Биківні влітку 1962-го, разом з Василем Симоненком та Лесем Танюком, коли там, у лісі, дивилася на череп, яким діти щойно гралися на галявині в футбол. Симоненку це викриття страшного злочину НКВД-стських катів  коштувало  життя. Аллі теж...

Настали часи (починаючи від 1965-го), коли вже допомагати слід було не слабо забезпеченим матеріально талановитим художникам (Алла постійно це робила), а ув’язненим дисидентам — Світличному, братам Гориням, Заливасі... Горська була на більшості «судів», писала (гнівно, а не принижено, як зазвичай звертались до «органів») публічні листи-протести до Прокуратури, Верховного Суду, КДБ УРСР, вимагала дотримання законності: не можна арештовувати людей за читання книг! Там, «нагорі», вирішили: з цією Горською потрібно щось робити. Причому так, щоб її загибель (або зникнення) була вкрита «чорним мороком» таємниці...

28 листопада 1970 року рано-вранці Алла вирушила з Києва до Василькова, до свекра Івана Зарецького, який просив забрати сімейну реліквію — швейну машинку «Зінгер» на важкому чавунному станку (була домовленість про транспорт). Після цього Алла додому не повернулася. Лише 2 грудня Євген Сверстюк і Надія Світлична увійшли до оселі Івана Зарецького (той зник, його тіло невдовзі було знайдено у 30 кілометрах від власного будинку), в хаті наче нікого не було, але Надія попросила міліціонера зазирнути в льох на кухні. Дільничний неохоче підняв ляду — і одразу став відштовхувати їх від льоху. Євген Сверстюк тільки встиг побачити голову з білим волоссям. Там була Алла...

За офіційною версією (звинуватити КДБ примудрився старого й хворого тестя Алли) смерть настала «від сильного удару в потилицю тупим предметом». Як було насправді — ніхто, схоже, вже не дізнається (матеріали справи «утилізовані»), але, очевидно, сталось ось що. Іван Зарецький був викликаний з дому і згодом убитий з інсценуванням самогубства, а Аллу в порожній хаті свекра очікував загримований під нього вбивця...

Ховали її 7 грудня 1970 року. То була потужна маніфестація протесту. Портрет Алли ніс Василь Стус. У ті дні він написав вражаючі рядки:

«Ярій, душа. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України...»

На могилі Алли — пам’ятний хрест (робота художника Володимира Прядки). Викарбувані слова: «Непокірна квітка. Дочка матері-України». Сказано про Аллу. Точно і навіки.