Неповноцінна містифікація
Неповноцінна містифікація Рецензія - "advarp" на виставу в стилі "nambo" Сергій ВАСИЛЬЄВ, "День"
Як не верти, а життя все ж - режисер значно проникливіший і вправніший, ніж ми, самовпевнені смертні. Вранці, випадково і з величезним запізненням, я дізнався про смерть, можливо, останнього безперечного мага світового театру, імператора (якщо не покоробить таке банальне визначення майстра, який умів видобути поезію з найбуденніших почуттів і незбагненну красу - із стихії балагана) театральної ілюзії Джорджо Стрелера, а ввечері дивився прем'єру "Обдурена".
Повість Томаса Манна про добропорядну бюргерку, яка пережила, за її власною характеристикою, "неповноцінну весну" - пристрасне кохання в пору в'янення, кохання жадібне й нерозсудливе - до чоловіка, мало не вдвічі молодшого, - сюжет з тих, що напевне не залишив би Стрелера байдужим. Його завжди цікавило одвічне протистояння мрії та реальності, ілюзії та сумної життєвої прози. Він не стомлювався розповідати повчальні історії про те, як життя збиткуючись містифікує наївну людину, і все-таки щоразу доводить, що єдиною протиотрутою від нескінченних розчарувань, якщо хочете, панацеєю від єхидного терору лихої долі є віра в незнищенність і правоту власних ілюзій, марень і солодких помилок.
Розалі, героїня вистави Київського театру драми та комедії "Обдурена", швидше за все, з ним погодилася б. Уже на що доля повелася з нею немилосердно: приплив життєвих соків і сил, всупереч, здавалося б природі, бурхливо пробуджена чуттєвість, могутній заклик плоті, що заявив про себе - все повернулося глумливою насмішкою фізіології, виявилося клінічними симптомами метропатії - ба, гірше - смертельного враження потаємної схованки жіночого організму раковою пухлиною. І, попри такий знущальний реприманд, Розалі в момент своєї трагічної істини не лише не звинувачує долі, що пожартувала з неї, а смиренно й просвітлено визнає, що пережита нею пригода "воскреслої молодості й кохання... не була брехнею, а була благоволінням і милістю".
Режисер вистави Дмитро Богомазов, однак, вчуває в цій фразі героїні Ади Роговцевої не так торжество ілюзії над реальністю, як мудру примиреність людини з неминучістю її переходу в світ тіней. Як своєрідний алегоричний епілог, метафізичний коментар до розіграного життєвого сюжету він пропонує публіці коротку пантомімічну притчу: ведена своїм коханим, Розалі повільно дефілює вздовж рампи, ступаючи боязко, немов йде болотом. "Лише крок за кроком шлях відкривається мандрівникові", - напучує героїню, а ще більше - публіку, випещений "ангел" Дмитра Лук'янова. У пролозі він так само багатозначно сентенував про "ініціацію як зміну свідомості". Нескладно, отже, зрозуміти, до яких "божественних таємниць" повинна була долучитися, за задумом постановника, нещасна Розалі. У білосніжному алькові, який сценограф Олександр Друганов з мізантропічною декларативністю подав чи то як родинний склеп, чи то як розкішний катафалк, героїня повинна була пережити символічний ритуал смерті. Життя, про що, між іншим, не раз попереджали філософи, лише її, смерті, передпокій, що розтягнувся кожному на йому відміряний термін маслосвяття.
Тим часом - от напасть! - Ада Роговцева-Розалі всю похмуру есхатологію задуму кокетливо, як жінка, і шанобливо, як досвідчена акторка, ігнорує. Вона за сюжетом, звісно, готова вмерти. Але жодним чином не від екзистенціального приречення, а від кохання. Або захлинувшись, наче шампанським, непередбачуваним, а тому й благодатним життям. О, шок недалекої, по суті, маннівської філістерки, нагородженої за свою відданість природі солодким, наче груша, щастям пізнього кохання і фізичним доказом не згаслої жіночності - Роговцева може тільки констатувати, але, швидше, поблажливо до своєї героїні. Внутрішні терзання, болісне почуття розгубленості, несміливість "мезальянсу" їй анітрохи не загрожують. Власне, над цією Розалі незримо сяє ореол Паоли, "дами без камелій", яку ювелірно відшліфував для Роговцевої 1990 року Роман Віктюк і яку акторка розсудливо визнала своїм сценічним alter ego. Де говорить почуття, там мовчить сором, задкує страх і замовкають табу та умовності. Розалі в дусі куртуазних лібертинок, у яких і слабкість - лише прийом в любовній грі, щиро і з справді молодою бравадою картає свою занадто ригористичну доньку: "Щодо моралі, то ти неначе живеш у допотопні часи. У нас республіка, в нас свобода, поняття так змінилися в бік легковажності, стали значно вільнішими".
Ганна шанобливо слухає, але не чує матері. У прихованому конфлікті двох жінок, до речі, полягає найпринциповіший і найважливіший сенс вистави. За сюжетом наперсниці, в реальному сценічному просторі "Обдуреної", Розалі(Ади Роговцевої) і Ганна (Світлани Орличенко) виявляються мертвотно чужими одна одній. В принципі героїня Роговцевої інородна всій молодій компанії на сцені. Їхня "корисна забава" з видобування трагічного сенсу життя їй не те що незрозуміла - огидна. Звичайно, виставі дуже шкодить вдаваність і нетривкість у ній власне любовної історії. Те, що об'єкт несамовитої пристрасті Розалі - внутрішньо незначний, занадто пихатий і велеречивий - біда для вимуштрованої телесеріалами публіки, привід для її нудьгування. Досвідченіший глядач швидко сформулює для себе координати іншої гри - Розалі, яка жадібно, блаженно, жадано може зазнавати насолоди від самого процесу життя, здатна, напевно, покохати тут першого ліпшого. Але в "Обдуреній" Дмитра Богомазова - для неї немає ні обранця, ні конфідієнта, ні партнера.
Гадаю, графічно, в чорно-білих тонах декорована сцена - свідчення не просто смакових пристрастей режисера та його постійного співавтора-митця, а значно глибших душевних почуттів. Захоплено-почуттєвий, екстатичний світ Розалі зустрічається в "Обдуреній" зі світом підкреслено безпристрасним, сухим, раціональним, як креслення, і безплідним, як нав'язлива думка. У молодих героїв зовсім відсутня безтурботність, бо вичерпано всі, ймовірно, і без того мізерні, ресурси наївності. Життя, схоже, таке зрозуміле авторам вистави, що його саме час зненавидіти. Ця сумна мудрість і сповнений песимізму стоїцизм, втілені в Ганні - старій дівчині, чиє фізичне каліцтво мало не зримий знак душевного скалічення, і є, власне, потаємний підсумок розсудливої й похмурої історії про напад чуттєвості в стилі "nambo". "Nambo" - просто дзеркальна проекція слова "обман". Режисерові дуже хотілося б жити в злагоді зі світом, він щиро прагне одягнути своє безстороннє і гидливе знання про нього в естетично коректні форми, він - вкотре драматично - шукає компроміс між власним баченням театру і вимогами публіки. Але як дивертисментну розвагу для неї пропонує - в буквальному смислі - механічний танець тельбухів. Актори з пришпиленими до їхніх чорних костюмів муляжами легенів, нирок, селезінки і печінки рутинно, як у десятках вистав останніх років, імітують хтиве злягання з акторкою, поступливою, мов лялька із секс-шопу. Напевно, за задумом, це, справді, сон Розалі. Але за суттю - сон розуму.
"Театр - це почуття, а не розум", - не стомлювався до останку повторювати Джорджо Стрелер. Діти 90-х повчально й приречено поправляють його реплікою душевно надірваної Ганни з "Обдуреної": "Наші почуття завжди говорять лише з веління розуму".
ФОТО ІРИНИ СОМОВОЇ.