МЕНЮ

Напрацьоване для вічності

Сергій ТРИМБАЧ
9 липня, 2020 - 19:51
Мирослав Скорик був генієм. Таким лишається, таким буде завжди

Колись Сергій Параджанов поставив перед  молодим композитором завдання: написати неодмінно геніальну музику для фільму «Тіні забутих предків». І Скорик написав таку. І був помічений іншим генієм, тоді вже класиком — Дмитром Шостаковичем...

МУЗИКА ТІНЕЙ

Для кіно Мирослав Скорик написав не так уже й багато, з десяток фільмів. Одначе ж яка то музика?! Він і тут був революціонером, це ж так...

Про «Тіні забутих предків». В абсолютній більшості текстів про фільм йдеться про роботу режисера, оператора, акторів. Про музичну, звукову загалом складову говорять дуже рідко. Це нагадує мені оповідь самого Скорика про те, як везли трембіти з Карпат до Києва, на запис звуку. У літак їх ніяк не вдавалося «вставити» — довгі надто. Довелося підігнати ще пару трапів і тільки тоді вдалося взяти ті трембіти на борт авіалайнера...

Мабуть, щось подібне належить зробити і тут: «підігнати» додаткові транспортні засоби. Раджу всім не тільки передивитись картину, а й переслухати її. Справді — послухати картину! Дивовижна фонограма, просто дивовижна!! До речі, майже не згадують звукооператора «Тіней...» Софію Сергієнко, а її робота стовідсотково сягнула видатного  професійного рівня. Днями розмовляв про неї з Романом Балаяном (вона працювала у нього на фільмі «Відлюдько / Бирюк»). Його вердикт: Сергієнко суперпрофі, вона і Леонід Вачі — кращі, на його думку, звукорежисери українського кіно.

А починалось усе доволі конфліктно. Параджанов приїхав до Львова, він хотів, аби музику до фільму писав композитор із Західної України. Йому порадили 25-літнього Скорика. Зустрілися. Композитора неприємно вразила безцеремонність режисера, його наступальна, мало не агресивна манера вести бесіду. До того ж він бачив останню на той час картину Параджанова «Українська рапсодія» — вона йому не сподобалась. Й він відмовився — мовляв, інших справ багато.

На щастя, Параджанов мав чуйку на талановитих людей. Він зустрівся зі Скориком ще раз, і цього разу поводився куди шляхетніше. Непоступливий був лишень в одному: композитор мав написати геніальну музику. Бо ж фільм буде  геніальним, інші варіанти виключались.

Завдання полягало не тільки у написанні авторської музики, а й у доборі музики фольклорної, автентичної. Скорик їде в Карпати. «Я поїхав у Косів,— розповідав композитор.— Далі в глибинку, в село Брустори. Вийшов на вулицю і не знав, куди йти. Йшли двоє людей, я в них запитався, сказав, що мені треба це і це. Гуцули дуже кмітливі, вони відразу все організували. Записали, що треба трембіти, інші інструменти, дали мені адресу».

Отак було. Гуцули виявилися аж ніяк не архаїчними тінями, вони були сучасними людьми, які, щоправда, озивались до світу по-іншому. Та це збіглось з тодішніми установками мистецького світу, в моді була автентика, шукали неповторності, шукали первинних стихій. Вертатись хотілось туди, в глибини народного духа... В музиці це називалось неофольклорним напрямком руху, неофольклорною хвилею. Мирослав Скорик був одним із лідерів того руху.

ПАРТИТУРА ЖИТТЯ І СМЕРТІ

Автентика була у всьому фонограмному полі «Тіней...». Говорили-примовляли-голосили-виспівували не актори, а самі гуцули, мешканці селищ Жаб»є (нині Верховина) і Криворівня. Це живі і справжні звуки народної мови. Автентичними, себто своїми голосами говорили стихії гірського Космосу: вода, дерева, вітри і навіть тумани, які джеркотіли своєю мовою, на своєму «діалекті».

І — музика гуцулів, яка виконувалась на народних інструментах. Не тільки на трембітах, а й дримбі, флоярі, сопілці-денцівці, волинці... І фольклорні гурти виспівували — і голосіння над мертвими, і  церковні псалми, і весільні обрядові. Боже, тут звучить увесь світ гуцульських Карпат — весело, веселково, трагічно, так, як звучить саме життя.

Записом народної музики переймалась уся група, та й сам Параджанов. За словами Скорика, режисер знаходив старих людей, старі й унікальні інструменти. «Наприклад, сопілка надзвичайно висока, а він знайшов низьку сопілку. Козача волинка, яка звичайно має одну тільки трубку з клапаном, а він знайшов таку, де їх було більше, що теж є унікальним» (цитую інтерв»ю Скорика Борису Філоненку для книги «Тіні забутих предків», 2016).

І от у цій звуковій магмі мала постати, вбудуватись ще й авторська симфонічна музика молодого композитора. Майже нереальне завдання — так ніби. Одначе ж вдалося!

Приклад. Іван Палійчук (Іван Миколайчук) вирушає на заробітки. Його матір (Ніна Алісова) сприймає це трагічно, у погибельному контексті — адже Іван єдиний, хто вцілів з усіх її дітей. Відтак її монолог це по суті справи голосіння за мертвими. За кадром звучить гуртова пісня, у супроводі народних інструментів. І — мелодія Скорика, яка ніби розриває саму душевну оповідну тканину, посилаючи наш глядацький внутрішній зір і слух кудись углиб! (такий акустичний, а власне мистецький ефект). І  фінал: божевільна бабця-вістунка пристає до Марічки (Лариса Кадочникова): «Де твоя дитина? А де вона??»

Тема смерті, її невідворотності є магістральною у фільмі. Так це розумів і Скорик, хоча, за його свідченням, Параджанов опонував такому потрактуванню: «Ні, це тема любові!». Та що ж, коли у любові вже зачаїлась смерть...

А далі епізоди на полонині, куди прийшов Іван на заробітки. Сопілкова звукова фактура, трембіти  троїсто віщують недобрий поворот долі. І загибель Марічки, чию передсмертну гірську ходу супроводжує звучання симфонічного оркестру (ним керував, до речі, Стефан Турчак). Космос гір, туман і вітер, пітьма масними проблисками вологи, драматично-розпачливе тужіння трембіт (їм, їм доручена ця партія — передчувати і пересторожувати біду, все»дно невідворотню). А Скорикова музика ритмізує глядацьке сприйняття події — впритул наближаючи  нас до Марічки і її смерті посеред цієї космічної розпуки. А з тим разом ми — слідом за поводирним звучанням симфонічного оркестру — йдемо за Іваном, який уже все знає про смерть коханої і все ще сподівається: фатум погибельний зламає свій профіль і Марічка порятується. Та ж ні, разом з Іваном, разом з композитором і оркестром ми бачимо настрашеним зором розпростерте тіло дівчини побіля Черемошу.

Це справді геніально, без жодного перебільшення. Симфонічна музика, яка є організуючим ядром от сієї космічно-стихійної біди, страшної і в чомусь прекрасної.

НОТИ ОБЛІТАЮТЬ ПРОСТІР ЖИТТЯ

І — фантастичний фінал «Тіней...» — знов-таки погибільний. Бо Іван полишає цей, затяжкий для нього, світ. Воз’єднуючись з Марічкою, яка давно вже у царстві тіней. І знову бачимо й чуємо дивовижну авторську музику, вмонтовану у побутово-ритуальні згуки, у стукіт топірця (а це відлуння невидимої сокири, яка від перших фільмових кадрів звучить у картині). А затим Скорикова музика супроводжує Івана  (як супроводжувала Марічку) у його останній мандрівці космосом життя, у перетині межі, яка відділяє його від смерті. Виразна симфонічна крапка увінчує цей композиторський дивовиж!

Робота Скорика в «Тінях...», у повній взаємодії з режисером і звукооператором, заклала порух у майбутнє. Доти музика композиторів подавалась у фільмах як щось окремішне, як самостійна партія, яка «латає» емоційні дірки і недохопи. Тут жодного латання, тут радше синтеза, або музика як «звуковий клей» (Любов Морозова), який організовує звукове шумовиння самого життя. Вводячи його в річище гармонії, високої, недосяжно прекрасної...

Новаторською була і робота композитора в анімаційному фільмі «Як козаки куліш варили» Володимира Дахна, який поклав початок знаменитому козацькому серіалу. Ефект музики тут полягає в тому, що вона дарує нам повний спектральний набір звучань — від побутового мовлення (в окремі моменти ми ніби чуємо голоси героїв стрічки) до відтворення темпоритміки авантюрних пересувань персонажів в кадрі. Джазові інтонації переходять навіть у візуалізацію звуків, коли ноти облітають всенький світ козацьких пригод.

Серед інших, нині напівзабутих фільмів (скажімо, цікава стрічка «Жива вода» Григорія Кохана чи «Гуси-лебеді летять» Олександра Муратова, з фольклорними ремінісценціями народного життя), осібно стоїть «Високий перевал» Володимира Денисенка.  То був початок 1980-х, замежевий консерватизм влади, який режисер намагався прорвати оповіддю про трагедії повоєнного українського життя. Картина робилась під наглядом спецорганів і спецчекістів... І тоді, як свідчив сам Скорик, режисер попросив його написати музику, яка б сказала те, про що не можна було говорити в оповідно-екранному режимі.

І народилась «Мелодія ля-мінор», яку нині, здається, почув заледве не увесь світ. Дехто називає ту Мелодію духовним гімном України. Може й так. Хоча музика Мирослава Скорика загалом (і кіномузика в тому числі) одкриває нас українців, самим себе, а за тим і світу великому, світу благословенному.

Він таки був генієм, бо так часто бачив і чув (за відомим визначенням) те, чого не бачив і не чув ніхто.