Надіє, я повернусь
11 червня минулого року Калузькі обласні збори вирішували питання про присвоєння звання «почесний громадянин міста» композиторові Т. і Булату Окуджаві, який свого часу працював там учителем. Проти кандидатури Окуджави виступив якийсь колишній замполіт, заявивши, що мешканцям Калуги невідома громадянська позиція поета. І Окуджаву відкинули, удостоївши честі композитора Т., відомого своєю піснею «Ленін завжди живий».
Замполіт кривив душею. Йому, як і всій країні, прекрасно була відома громадянська позиція Окуджави. Неголосна, але тверда.
Так сталося, що наступного після провінційних «калузьких дебатів» дня Булат Шалвович помер у Парижі.
Дружина його, Ольга Арцимович, сказала, що від самотності.
Епоха закінчується не за календарем. Після того, як із життя пішов Окуджава, просто фізично став відчутний розрив часів — між нами нинішніми й тими, хто співав, зачарований лебединою чистотою рядків: «Возьмемся за руки, друзья, чтоб не пропасть поодиночке...» Скількох підтримали, зміцнили у вірі в людське благородство й об’єднали його пісні! Вони стали паролем, за ними знаходили друзів і однодумців. Безкінечно можна цитувати його рядки — дивовижно, буквально всі його пісні, начебто суто особисті, мали довге, щасливе відлуння.
«Возьмемся за руки, друзья...» Сьогодні цей заклик видається недоречним і архаїчним, наче плівка епохи «магнітвидаву», що обсипається, і чорна заяложена платівка поруч із компакт-диском. Однак окуджавівські пісні-рукописи не горять і не старіють.
Це тільки сьогодні здається, що окуджавівська — людяна, романтична, лицарська — тема в пісні і, ширше, в літературі, в мистецтві — зникла безповоротно. Просто немає нікого, хто міг би лише своєю появою об’єднати, вдихнути життя в роз’єднану на клапті культуру, як це зробили Окуджава й Висоцький. Їх немає, і лунає над світом тихий дзвін. Подзвін за синім тролейбусом, за закоханою мурашкою, за крокуючим у вогонь паперовим солдатиком...