Над суєтою

Це не його час. Про нього не пишуть глянцеві ілюстровані журнали, на нього не полюють журналісти, його ім'я відсутнє у прямій світській хроніці й рейтингах громадських ідолів.

Данченка неможливо уявити у такій популярній нині ролі настирливого й амбіційного апологета власної творчості. Самореклама і нарцистичне зачарування своєю персоною чужі йому органічно. Він буває досить грубим, нахабним, нестерпним, жорстким, але ніколи - безцеремонним, по-носорожому нечутливим.

Він дуже сильна людина,- Данченко. Стосовно до його фаху, це визначення - справжній трюїзм. Театром неможливо керувати, не маючи величезної волі, мужності приборкувача, сталевих нервів і феноменального здоров'я. З'їдять, зімнуть, зламають. Данченку, хотілося б вірити, така доля не загрожує. Попри час. Його час. Він дуже розумна і безжально твереза людина. І дуже добре розуміє, в яку вляпався епоху. Як митець він визначив її жанр анафемськи неупереджено і уїдливо - трагіфарс. Це не причинне репетування художника, утиснутого, скривдженого кусанням темних охоронців-бджолярів (авторство терміна належить Віталію Жежері) і бундючними випадами снобствуючих нігілістів митця. Не злоблива атестація божевільного часу, котрий повалив непорушні, здавалося б, норми. Ця спокійна констатація емпіричного спостерігача, безпристрасного коментатора історичних подій.

Але Данченко - не просто проникливий аналітик, ерудований інтуїтивіст, чесний свідок. Його діагноз часу - вкрай інтимне знання. Йому вистачило сил видюжити неймовірні кульбіти історії, не заметушитися, не впасти у розпач, зберегти реліктову інтелігентність, а отже, дійсну свободу. По суті, він зробив неймовірне. Залишився собою. Певною мірою це визначило драматизм його діалогу з сьогоднішньою культурною ситуацією. Його художній пароль часто не тільки не дешифрується критикою, але, що страшніше, не має попиту. Оглушені фарсами та водевілями, зачаровані демонстрацією патологій й переверзій, засліплені мішурою перманентної нестримної розваги, ми не в змозі сприйняти скорботну містеріальну чистоту й сувору філософську сентенцію. Однак Данченко з кожним роком все принциповіше, мудріше і сумніше опановує трагічну суть світу. Стаючи, до речі, все менш соціальним. Якщо раніше у його програмних виставах так чи інакше варіювався конфлікт особистості й суспільства (неперевершений "Візит старої дами", "Біла ворона"), людини й соціальної доктрини ("Патетична соната"), то, починаючи з "Тев'є", масштаб протистояння значно глобалізується. Не конкретна система ворожа до людини, а саме світоустрій. У "Мерліні" режисер довів цю думку до абсолюту, продемонстрував крах найпрекраснішої та найблагороднішої з утопій. Однак Данченко аж ніяк не мізантроп чи есхатолог. Не вірячи у кінцеву справедливість, він продовжує вірити в людину. У його здатність не зхудобитись, не піддатися зомбізації, бути щирим, добрим, чутливим, безкорисливим, ніжним. У цьому, за Данченком, і полягає ідея приватного, індивідуального життя. І це, напевно, головний підсумок його багаторічного екзистенціонального дослідження світу та природи слабкої, а тому багаторазово принижуваної людини, що опинилася у ньому через непорозуміння. Трагедія - що світ переповнено болем. Фарс - що люди вважають за краще заплющити очі, не помічати чужі страждання, затягуються у минулий балаган суспільних встановлень, чвар, здобутків, марноти.

Це не його час. Він вистояв, але як горда і мужня людина навряд чи наважиться колись розповісти, у що це йому стало. І не висуне низку своїх душевних ран і розчарувань. І не зізнається у тому, як цензурував себе, ні, навіть не в угоду жандармам-ідеологам ( фрондерству надають перевагу у кав'ярнях, не зіграна вистава - фікція, міраж), а у відповідності з власним розумінням публічного демократичного, загальнодоступного Національного театру, куди має ходити не лише інтелектуальна еліта. І не поскаржиться на те, скільки загинуло даремно замислів і скільки виношеного не реалізувалося у випущених виставах. Адже фактично режисерський метод Данченка - це суворий відбір, гарантований бездоганним художнім смаком. Знаючи ціле, він позначає вектори просування своїм акторам. Але свій шлях у виставі кожен має звершити сам. Що думає він на прем'єрі, коли бачить, що актори віддали енергію, котра призначалися для ролі, - рекламним кліпам, фігляруванню на презентаціях, героям телесеріалів у тон-студіях? Він сидить у своєму кабінеті "бухий і епохальний", як бітник Вознесенського, і сумно дивиться, як тече повз нього марний і втомлений час. Чужий час.