МЕНЮ

Національний центр Олександра Довженка зібрав найвідоміші художні фільми про Кобзаря

Станіслав МЕНЗЕЛЕВСЬКИЙ, культуролог, старший науковий співробітник Національного центру О. Довженка
10 квітня, 2014 - 16:07
Шевченко-200

Тарас Шевченко є, вочевидь, найавторитетнішою, а отже, й досить містифікованою постаттю в українській культурі. Ми ж здебільшого маємо справу з канонізованим образом Шевченка-борця-творця-генія. Ця вкорінена в радянській історіографії традиція не переосмислюється концептуально і за незалежної України. Зміщується лише акцент: із «борця проти царату» на «борця за національне визволення».

Кінематографічна «шевченкіана» фактично відтворює цей тренд. 1926 р. на Одеській кіностудії режисер Петро Чардинін знімає «Тараса Шевченка» — фільм, який визначив майбутній канон кінематографічного подання образу поета до виходу однойменного фільму Ігоря Савченка 1951 р.

ЧАРДИНІН. ПОЧАТОК

Петро Красавцев народився 27 січня 1872 р. у м. Чердинь (нині Пермська область; за іншими даними — в Пензенській губернії). Утік із дому до Москви, де вступив на курси в Музично-драматичне училище у клас В. Немировича-Данченка. Після його закінчення Красавцев узяв псевдонім Чардин, а згодом — Чардинін і зосередився на кар’єрі провінційного актора й антрепренера. У московському театрі Введенського народного дому Чардинін знайомиться з Олександром Ханжонковим, одним із найвпливовіших кінопромисловців Російської імперії, власником ательє «А. Ханжонков и К». Спробувавши себе в амплуа актора, оператора, Чардинін врешті-решт обрав режисерську кар’єру. 1916 р. перейшов до кіноательє Дмитра Харитонова, основного конкурента Ханжонкова. До революції Чардинін поставив близько 120 фільмів (за іншою версією — понад 200), зокрема, адаптував твори класиків російської літератури — Пушкіна, Лермонтова, Гончарова, Некрасова, Островського, Толстого. Знявши похорон Віри Холодної, Чардинін 1919 року емігрує. Попрацювавши у Франції, Німеччини, Італії, перебирається до Латвії. Уже наступного року він створює акціонерне товариство Latvju filma, за що згодом здобув визнання як один із піонерів латвійського кінематографа.

1923 р. Чардинін на запрошення ВУФКУ (всеукраїнське фото-кіноуправління) повертається в Одесу. Влаштувавшись на роботу в Першій Одеській держкінофабриці, він знімає, за різними даними, від 16 до 26 фільмів. Серед них — безперечний хіт прокату «Укразія» (1925) — один із перших зразків шпигунсько-пригодницького жанру, знятий за матеріалами Істпарту (комісія з історії Жовтневої революції) про шпигунську боротьбу та інтервенцію білогвардійців на північ України.

ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ БАЙОПІК

1926 р. Чардинін святкував ювілей двадцятирічної роботи в кіно. На той час його позиціонували як найстарішого і найдосвідченішого представника уже радянської кінематографії, адже «він не тільки створив перші зразки радянського кіно, а й вивів його на принципово новий якісний рівень». Цей ювілей Чардинін відзначив двома стрічками про двох Тарасів. «Тарас Трясило» фільмувався за однойменною поемою Володимира Сосюри про боротьбу козаків на чолі з гетьманом Тарасом Трясилом (Тарасом Федоровичем) проти польської шляхти в XVII ст. «Тарас Шевченко» — перший український байопік і перший художній фільм про життя поета.

Фільм готувався спеціально до 112-ї річниці народження Тараса Шевченка. Епічність і масштаби постановки затьмарювали всіх попередників. «Тарас Шевченко» став найдовшим (майже втричі за середні фільм ВУФКУ) і найдорожчим фільмом за всю історію ВУФКУ. Його виробництво обійшлося студії у 288 000 карбованців, тоді як середні витрати на фільм становили 70 000 карбованців. Проте якщо порівнювати його з 800 000-м бюджетом найдорожчого російського фільму («Жовтень» (1927 р.) Сергія Ейзенштейна, який було знято на «Совкіно», то сума, витрачена на «Тараса Шевченка», виявляється доволі скромною.

АМВРОСІЙ БУЧМА В РОЛІ Т.Г. ШЕВЧЕНКА

Цікаво, що в профільній пресі майбутній фільм позиціонується як новий формат пам’ятника, а кіно — важливим медіатором культурної пам’яті. «Тарас Шевченко» Чардиніна — це монумент поетові-революціонеру, але монумент нової формації — демократичний, популярний, народний. Створений не лише для письменних, а й для всіх трудящих. І що не менш важливо — Шевченко тут постає символом національного та соціального визволення. Ці аспекти емансипації хвилюватимуть згодом Довженка в «Арсеналі» й «Звенигорі», а також решту боротьбистів, для яких національне визволення та соціальна революція були однаково значущими.

Щоб реалізувати задекларовані епічні амбіції, до зйомок поставились напрочуд прискіпливо. Історичну вірогідність посилювали натурними зйомками. Позаяк у Кирилівці знімати було вже неможливо, адже вона розрослася і злилася з Моринцями, а на могилі, біля якої заблукав малий Тарас, звели хату — дитинство Шевченка знімали у Верхівні (нині село в Ружинському районі Житомирської області). Для зйомок спеціально відреставрували панський маєток, яким колись захоплювався Оноре де Бальзак. Географія зйомок не обмежилася Україною. Експедиційний маршрут знімальної групи було прокладено через Ленінград, Москву, Нижній Новгород і Кавказ.

СЕРЕД КОНСУЛЬТАНТІВ З ІСТОРІЇ — МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ

На чільне місто творці фільму поставили пафос історичної правди, підпорядковуючи йому весь знімальний процес. Фактично вперше для підготовки зйомок були залучені провідні українські історики, етнографи, музейники. Реконструювати історично-культурний контекст Шевченкового життя допомагали такі, без перебільшення, академічні корифеї, як Михайло Грушевський, Олексій Новицький та Сергій Єфремов. Черговою зіркою, залученою до масштабного проекту, став художник-модерніст Василь Кричевський, перший ректор Державної академії мистецтв у Києві та один із перших класиків серед українських художників кіно. Кричевський працював над декораціями багатьох знакових фільмів ВУФКУ: «Тарас Трясило», «Звенигора» (а його син Василь Васильович — над «Землею»). 1937 р. він оформив перший в Україні кольоровий фільм «Сорочинський ярмарок».

Кричевський дотримувався основної стратегії Чардиніна — показати глядачеві історичну і побутову правду, без зайвої поетизації та фальшу. Для цього в музеях позичали реквізит, купували на базарах, розшукували по селах. Стилістично Кричевський, окрім сільської фольклорності, працював з ампіром. У спогадах про зйомки він пише: «...його [Empire] я й уживав здебільшого, надаючи йому там, де потрібно, відтінків українського провінціалізму, послуговуючись світлинами старовинних панських маєтків. Так для спальні Енгельгардта я використав interieur у строгому empire Строгановського будинку із села Хотинь Сумського повіту на Харківщині». Не лише маєтки, а й типажі героїв відтворені з фотографічною точністю за архівними візуальними матеріалами, малюнками, ескізами. Масовку теж підготували на епічному рівні — так, у батальних сценах брали участь цілі кавалерійські бригади, для яких спеціально було підготовлено тисячу комплектів одягу. Як наслідок, високий рівень художнього оформлення фільму відзначили майже всі кінокритики.

НА СМЕРТНОМУ ОДРІ

Як відомо, ВУФКУ, будучи фактично найбагатшою культурною та мистецькою організацією України, могло собі дозволити залучати професіоналів як з інших галузей, так і з-за кордону. Збудувавши привабливий міждисциплінарний майданчик на базі кінематографа, ВУФКУ вдалося згуртувати інтелектуальну та творчу українську (і не тільки) еліту часів українізації (Іван Кавалерідзе, Данило Демуцький, Михайль Семенко, Юрій Яновський, Микола Бажан, Леонід Скрипник, брати Кауфмани, Володимир Маяковський, Євген Деслав — це лише деякі з тих творчих людей, які були залучені до українського кіновиробництва).

«Тарас Шевченко» виявився такою ж спробою зіркової кооперації, тільки у скромнішому масштабі. До цих названих діячів мистецтва можна ще додати Михайля Семенка та Амвросія Бучму. Останнього, провідного актора експериментального театру Леся Курбаса «Березіль», було запрошено на головну роль. Михайля Семенка ж було прикомандировано на зйомки як представника редакційного сектора ВУФКУ. У Семенка із Шевченком були свої, доволі непрості стосунки. Пафос Семенка-футуриста — це емансипаційний імпульс, бажання очистити Шевченка від заяложеної пошани. Саме тому в маніфесті «Сам» (1914 р.) він «палить» фетиш української культури — «Кобзар», тому він видає свою збірку «Малий кобзар і нові вірші» (1928 р.). Саме тому на сторінках «Нової Генерації» запускається цикл «реабілітація Т. Шевченка». Квінтесенцією цієї антишевченкіани можна вважати епіграф до одного з віршів циклу: «Геть Тараса, і живе хай тов. Шевченко». Хай там як, але саме під час роботи над фільмом Чардиніна Михайль знайомиться зі своєю майбутньою дружиною, відомою акторкою Наталею Ужвій.

На 15 квітня 1925-го зйомки були закінчені, хоча взимку таки довелося їхати до Ленінграда знімати Зимовий палац. Паралельно з роботою над великим сценарієм знімався фільм «Життя Тараса Шевченка», який згодом ішов у окремому прокаті як дитячий фільм.

КРИТИКА ТА МІЖНАРОДНЕ ВИЗНАННЯ

Критична реакція на «Тараса Шевченка» була амбівалентною. Попри схвальні відгуки про гру Бучми, операторську майстерність Завєлєва, декорації Кричевського, фільму дорікали в дефіциті «сценарію» та наративної каузальності. Мовляв, Чардинін дав глядачу на повноцінну лінійну історію, а лише датований перелік подій із життя Шевченка. Здебільшого ці закиди досить несправедливі, адже наративна структура фільму була безперечно новаторською та риторично багатою.

Очевидно, що такий масштабний проект було приречено на величезну популярність як в Україні, так і за її межами — особливо в колах української діаспори. Зусиллями прокатного товариства «Соня-фільм», створеного 1923 р. у Львові, «Тараса Шевченка» побачили глядачі зі Львова, Перемишля, Станіслава, Стрия, Тернополя, Дрогобича та інших міст Галичини. При цьому УНДО (українське націонал-демократичне об’єднання ) у власній газеті «Діло» висловлює свої претензії до сценарію. Для них Шевченко у фільмі виявився «тупим бунтарем», сфальшованим образом. Звісно, ця критика слугувала лише приводом для критики «ненормальних умов» розвитку кіно в радянській Україні, тим часом як прорадянська газета «Рада» заперечує присутність деструктивних тенденцій радянської політики в царині національно-культурного життя. Навпаки, шалена популярність фільму начебто засвідчує вірну національну політику робітничих мас та соціально-економічну стратегію.

18 квітня 1928 р. ВУФКУ вперше заявляє про себе в Празі. У місцевому торгпредставництві відбувся перегляд епізодів українських фільмів для преси й запрошених гостей. Для гідного представлення української культури було обрано чотири фільми, в тому числі «Тараса Шевченка». «Тарас Шевченко» став також першим радянським українським фільмом, який було допущено на польські екрани. Щоправда, лише після суттєвого цензурування. Зокрема, на вимогу православної митрополії у Варшаві було вилучено сцену навчання Тараса у дяка-п’яниці. Того ж року фільм було представлено, втім, лише фотомонтажними плакатами на міжнародній кіновиставці у Гаазі.

Влітку 1928 р. фільм потрапив у канадський прокат. Відтак «Тарас Шевченко» виявився першим українським радянським фільмом, який побачила північноамериканська аудиторія. 12 грудня того ж року відбулася прем’єра стрічки в Нью-Йорку. Згодом її демонструватимуть з «тріумфальним» успіхом у Міннеаполісі, Сент-Луїсі й навіть Лос-Анджелесі. Усюди, принаймні так стверджувала українська преса, був справжній дефіцит квитків, публіка сиділа в проходах, а покази супроводжувалися оваціями. Прикметно, що права на прокат фільму придбала Спілка українських робітничих організацій, тобто лівий діаспорний сегмент, який прагнув представити широкому загалу цей фільм передусім у виразному соціалістичному контексті, а постать Шевченка показати як образ поета-революціонера.