На них зламалася радіація

У Києві відбувся показ документального фільму «Чорнобильські бабусі», знятого американськими співрежисерками Голлі МОРРІС та Енн БОҐАРТ

Світова прем’єра фільму The Babushkas of Chernobyl відбулася на кінофестивалі в Лос-Анджелесі в 2015, де він отримав приз за найкращу режисуру. В Україні фільм уперше показали на міжнародному фестивалі кіна та урбаністики «86» в місті Славутич, де «Бабусі» стали глядацьким гітом. Серед відзнак стрічки — Нагорода ім.Джеймса Лайонса на Вудстокському фестивалі (2015). Впливове кінокритичне видання The Hollywood Reporter охарактеризувало «Бабусь» як «Захоплюючий і дивно надихаючий документальний фільм». Не скупилися на похвалу рецензенти The New York Times: «Ніжний, хвилюючий документальний фільм» і The Chicago Tribune: «Провокаційний, потужний, гострий і, відверто кажучи, незабутній».

Власне, Морріс і Боґарт відстежують буденне життя трьох бабусь-самоселок у Зоні відчуження: Ганни ЗАВОРОТНОЇ, Марії ШОВКУТИ й Валентини СОЧЕНОК. Ця незламна трійця — частина ширшого феномену: адже близько 100 жінок відмовляються полишати домівки на радіоактивних територіях. Сусіди давно виїхали, чоловіки померли — але вони не занепадають духом.

У своїй хатині Ганна варить самогон і нарізає товсті шматочки сала, хоча їсти місцеву їжу категорично заборонено. «Мене голод лякає, а не радіація», — каже вона. Цей суворий вибір є відлунням минулих лихоліть, надто добре нам усім знайомим: від сталінського Голодомору через нацистську окупацію до ядерної катастрофи.

Насправді авторки фільму стежать одразу за кількома групами персонажів. Наприклад — інтерв’юють групу жінок, свого часу виселених із села Теремці за 200 км від Зони. Використовують зйомки з камер сталкерів — молодих людей, що нелегально пробираються за колючий дріт у пошуках адреналіну. Розмовляють із американською письменницею Марією МІЦЬО, авторкою книжки «Полиновий ліс. Хроніки Чорнобиля» та з енергійною Вірою — офіційним гідом Чорнобиля. Завдяки цьому створюється об’ємний, багатогранний погляд на Зону і на відчайдушних бабусь у ній. Виселенки розказують, як вони сумують без свого села, і це реально вкорочує їм віку. Сталкери, письменниця, гід — захоплюються здатністю чорнобильських бабусь до виживання.

Так, прийшовши зі сторони, іноземні кінематографістки створили напрочуд точну і співчутливу картину про літніх українок, які мимоволі стали героїнями в умовах, де не витримує навіть залізо.

«Нікуди не поїду навіть під пістолетом», — каже одна з них.

Та що їм пістолет.

«Краса Чорнобиля невіддільна від небезпеки»

Голлі Морріс створює фільми, що розкривають життя сучасних жінок з усього світу, що не бояться ризикувати, зокрема «За закритими чадрами» (Іран), «Свята корова» (Індія), «Мана Вагініс» (Нова Зеландія) та «Знайдений парадокс» (Куба) — всі були показані на американському телебаченні та за кордоном.

 

 

 

 

Енн Боґарт, зі свого боку, фільмувала для американського серіалу «Мандрівник світами» протягом 12 років. Продюсувала та режисувала програми для англійських та французьких телекомпаній. Статті Боґарт публікувалися в часопиcах W, Women’s Wear Daily та Elle Decor і в газетах The New York Times, The Los Angeles Times.

 

 

 

 

Після показу фільму в Києві відбулося спілкування з Голлі Морріс у онлайн-режимі.

Голлі, чи змінилося ваше ставлення до Чорнобиля з моменту прем’єри фільму?

— Моє ставлення навряд чи змінилося в термінах трагедії. Вже минула 35 річниця аварії. Єдине, що змінилося — це стан тих бабусь. Одна померла, друга дуже хвора. А третя дуже добре почувається, на щастя.

По суті, ви показуєте нам жіночий світ у неможливих для життя умовах.

— Мені дуже сподобалась ідея зробити жінок головними героїнями фільму. Починалось із того, що фільм має бути про Чорнобиль. Але вийшло так, що він став про батьківщину, про дім.

А як ви знайшли цих бабусь?

— Я була в Чорнобилі, ми робили репортаж про нещодавню річницю катастрофи. Знімали реактор та територію поряд із ним. Щодо бабусь нічого не планували. Але коли почули їхню історію, я спочатку зняла близько години матеріалу з Ганною, потім повернулася за місяць для написання статті. А власне за рік ми вже приїхали зі знімальною групою. Процес досить тривалий. Дуже багато обмежень. Це не було легким для нас.

Чи є в них газ, електрика?

— Так. Деякі села мають світло, бо зі станції їм постачають струм, а деякі досі ні. В останній сцені фільму героїня повертається з нічної служби, заходить у хату та вмикає світло — чи ви це помітили? Це вперше ми бачимо електричне світло в фільмі.

Що ви думаєте про місцеву владу? Чи не здалося вам, що вона покинула бабусь напризволяще?

— Це складне питання і так само складно на нього відповісти. Там багато чинників, які впливають на здоров’я бабусь, і це не лише радіація. Але якщо їх змусити переїжджати, то це нашкодило б їхньому здоров’ю набагато більше, тому вони вирішили залишитися. Вони були вже похилого віку, коли сталася аварія. Більш літні тварини й люди, які там лишилися, виявилися менш сприятливими до радіації, і їм легше було пережити наслідки вибуху. Можна сказати, що влада покинула напризволяще цих людей, але це був їхній вибір. Ми дуже часто чули, що батьківщина є батьківщина, і вони не збираються покидати свої домівки. Це їхня доля, і вони за неї відповідають.

Чи була сцена, яку вам було особливо шкода викидати при монтажі?

— У нас насправді було на подив мало матеріалу як на такий фільм. Ми там знімали лише 18 днів. Це дуже мало.

Але надзвичайно шкода одного епізоду. Ми приїхали до Прип’яті з дочкою працівниці ЧАЕС, яку було евакуйовано. Ми прийшли до їхньої квартири — дуже хвилюючий момент. Було дуже шкода його вирізати, але ми прагнули більше сконцентруватися на стареньких.

Під час спілкування з бабусями ви питали в них, що дає їм силу жити в таких складних умовах?

—  Сили їм дає їхній зв’язок з землею. Те, що вони працюють на ній. Те, що вони залишилися поряд з могилами своїх пращурів. Це дає їм найбільше сили.

Про що вони найбільше шкодують?

— Я не пригадую, щоби вони висловлювали багато жалю щодо чогось, але, певна річ, довкола них багато печалі вже через саму ситуацію неможливості бути поруч з їхніми дітьми та онуками, а також через те, що щороку їхня громада зменшується, все менше цих людей лишається там.

Зйомки дій сталкерів робили ви? Що це за люди?

— Ми зустрічали різних сталкерів весь час, а зйомки зроблено ними на їхні мобільні. Ми не мали на меті заохочувати їхні пригоди, бо це дуже небезпечно, тому не знімали їх напряму. Я включила цей матеріал у фільм, бо прагнула показати, що це більш складне явище, ніж може здатися, що це не просто отака божевільна молодь, що вони в певному сенсі так само шукають свій дім.

Чи варто людині повертатися до своєї землі? Яке ваше ставлення до поняття Батьківщини?

— Так, нині багато людей перебувають у русі, в дорозі, але для не меншої кількості народу важливо мати домівку, і поняття Батьківщини для них особливе. Але всі різні, в усіх різні підходи.

Ви ніколи не думали, що драма більш кіногенічна, ніж щастя?

— Є певна іронія в тому, що відсутність людей робить це місце красивим і природу живою. Але ця краса невіддільна від небезпеки. І моє завдання було показати цю красу і красу незламного характеру цих бабусь, а так само показати й жахливу заражену Зону, і знайти баланс між красою та небезпекою.

На екрані ми завжди бачимо героїнь бадьорими й веселими. Вони такими й лишались, коли ви вимикали камеру?

— Коли ми фільмували, бабусі не зважали на камеру. Їхні реакції були цілком щирі. Звісно, були й ті, хто не хотіли, щоб їх знімали, бо хворіли або не мали снаги до того. Але всі емоції щирі, мушу повторити. Але бути на самоті в Зоні, хворим — це такі ж справжні емоції, як і танцювати зі своєю найкращою подругою у вітальні.

Вам сподобався серіал «Чорнобиль»?

— Мушу зізнатися: я не бачила його. Знаю, що про нього висловлюються дуже схвально, мені цікаво було б дізнатися про ваше ставлення. Він вийшов уже після моїх «Бабусь».

Чорнобиль давно вже з техногенної катастрофи став культурним феноменом. Що ви думаєте про цей його бік?

— Коли ми їздили від села до села, нам удалося задокументувати пісні. Ми зараз працюємо над мюзиклом із українським композитором. Це допоможе нам зберегти ці надзвичайно гарні пісні, які просто зникнуть із цими бабусями.

Наостанок: що найбільше вразило вас у Зоні?

— Це весь час змінювалося... Але перша прикметна річ — враження від краси цього місця. Це був справжній когнітивний дисонанс між тим, наскільки прекрасна ця неторкана природа і смертельною небезпекою від радіації. Отакі двоїсті імпресії.