Милосердя

У прокат виходить екранізація культової п’єси з Ентоні Гопкінсом у головній ролі

Режисер драми «Батько» Флоріан ЗЕЛЛЕР народився в 1979 у Парижі. Закінчив паризький Інститут політичних досліджень, згодом там же викладав літературу. Дебютний роман «Штучний сніг» опублікував у 22 роки, отримав за нього премію фонду Hachette. Наступні романи так само відзначені призами, але найбільшу авдиторію Зеллер здобув як драматург. Його п’єси переведені десятками мов. У 2016 The Guardian назвала Зеллера «найяскравішим молодим драматургом нашого часу». Особливу популярність має п’єса «Батько», нагороджена низкою французьких і зарубіжних театральних премій і поставлена в багатьох театрах світу.

Важливо зауважити, що, хоча Зеллер раніше написав кілька сценаріїв, «Батько» — його перший досвід у кінорежисурі: не було ані студентських короткометражок, ані асистентської практики на знімальному майданчику. Відразу — повний метр з зірковим складом, і відразу 2 премії BAFTA (найкращий адаптований сценарій, найкраща чоловіча роль), 4 номінації на «Золотий глобус», 6 номінацій на «Оскар». На авторитетному агрегаторі рецензій rottentomatoes.com у фільму 98% схвалення в кінокритиків і 90% — у масового глядача. В кіні нечасто трапляються настільки успішні дебюти.

Експозиція «Батька» достоту камерна. В просторій лондонській квартирі під опікою Енн (Олівія КОЛМАН) живе 80-річний Ентоні (Ентоні ГОПКІНС). Сюжет запускається розмовою про те, що Енн зустріла коханого чоловіка і хоче перебратися до нього в Париж, але їй потрібно знайти для батька підходящу доглядачку. Підходящу — тобто достатньо терплячу, тому що Ентоні з доглядачками не ладнає, влаштовує їм скандали, ображає.

Причина нестерпної поведінки — деменція. Ентоні плутає людей і імена, події та місця. Вважає свою молодшу дочку Люсі, яка загинула в аварії, досі живою. Ховає речі в потайнику, забуває про них і потім вважає, що його обікрали. Буквально чіпляється за час — йому дуже важливо мати годинника на руці — але це не допомагає. При цьому переконаний, що з ним усе гаразд, що він усе контролює, і виходить з себе, коли йому кажуть, що це не так.

Для адаптації п’єси Зеллер працював з сером Крістофером ГЕМПТОНОМ — досвідченим сценаристом і режисером. Власне, фільм спирається на два базові компоненти: продуману в деталях, майстерно організовану нелінійну драматургію і блискучі акторські роботи.

Зеллер створює напругу ніби з нічого, винахідливо й ритмічно точно фрагментуючи оповідь. Постійно, але з різних ракурсів і з різними інтонаціями повторюються одні й ті самі сцени й репліки. При цьому персонажі буквально роздвоюються: Енн грають то Колман, то Олівія (цікавий збіг) ВІЛЬЯМС, її чоловіка Пола — іноді Руфус СЬЮЕЛЛ, іноді Марк ҐЕТІСС — актори з різко відмінними темпераментами і зовнішністю. Нестабільність вноситься і в простір: Ентоні не розуміє, куди зникають одні речі та звідки з’являються інші, або взагалі може вийти зі спальні й раптом опинитися в лікарні, де побачити вмираючу Люсі. Зеллер згущує атмосферу дезорієнтації, вносячи в інтимну драму елементи трилера й навіть горору (тут варто згадати також музику італійського експериментатора Людовіко ЕЙНАУДІ). Ризикований хід, що спрацював, утім, вкрай ефективно. По суті, ми бачимо світ очима людини з деменцією, буквально можемо відчути весь її жах і безпорадність.

Для Гопкінса, який, власне, і зробив ім’я на трилерах, ця роль — з найкращих у кар’єрі. Але він грає інакше, в манері, що відрізняється від його зазвичай психологічно нюансованого виконання. Тут — робота жестом, тілом; місцями чиста біомеханіка. Ентоні може бути абсолютно чарівним, влаштувати цілий спектакль з рутинного прийому таблеток, набалакати повен міх про свій танцювальний досвід і тут же вибити непогану чечітку; а може бути злим і сварливим, параноїдальним і безпорадним, плакати як дитя або щиро сміятися. Всі ці стрибки настроїв, гойдалки реакцій Гопкінс передає з пробираючою до мозку кісток переконливістю. Хоча Енн як персонаж не настільки багата емоційно, Олівія Колман в цьому дуеті втримує гідний рівень. Багато моментів вона відіграє мінімумом засобів, іноді виключно очима — приголомшливо виразними.

Задіявши свій драматургічний досвід, довірившись зіркам британського акторства, Зеллер підкорив кінематограф з першої спроби. «Батько» — не тільки про родинну любов; це, в першу чергу, про милосердя як вибір — настільки ж простий, наскільки й нелюдськи важкий.

Милосердя

Милосердя

У прокат виходить екранізація культової п’єси з Ентоні Гопкінсом у головній ролі

Режисер драми «Батько» Флоріан ЗЕЛЛЕР народився в 1979 у Парижі. Закінчив паризький Інститут політичних досліджень, згодом там же викладав літературу. Дебютний роман «Штучний сніг» опублікував у 22 роки, отримав за нього премію фонду Hachette. Наступні романи так само відзначені призами, але найбільшу авдиторію Зеллер здобув як драматург. Його п’єси переведені десятками мов. У 2016 The Guardian назвала Зеллера «найяскравішим молодим драматургом нашого часу». Особливу популярність має п’єса «Батько», нагороджена низкою французьких і зарубіжних театральних премій і поставлена в багатьох театрах світу.

Важливо зауважити, що, хоча Зеллер раніше написав кілька сценаріїв, «Батько» — його перший досвід у кінорежисурі: не було ані студентських короткометражок, ані асистентської практики на знімальному майданчику. Відразу — повний метр з зірковим складом, і відразу 2 премії BAFTA (найкращий адаптований сценарій, найкраща чоловіча роль), 4 номінації на «Золотий глобус», 6 номінацій на «Оскар». На авторитетному агрегаторі рецензій rottentomatoes.com у фільму 98% схвалення в кінокритиків і 90% — у масового глядача. В кіні нечасто трапляються настільки успішні дебюти.

Експозиція «Батька» достоту камерна. В просторій лондонській квартирі під опікою Енн (Олівія КОЛМАН) живе 80-річний Ентоні (Ентоні ГОПКІНС). Сюжет запускається розмовою про те, що Енн зустріла коханого чоловіка і хоче перебратися до нього в Париж, але їй потрібно знайти для батька підходящу доглядачку. Підходящу — тобто достатньо терплячу, тому що Ентоні з доглядачками не ладнає, влаштовує їм скандали, ображає.

Причина нестерпної поведінки — деменція. Ентоні плутає людей і імена, події та місця. Вважає свою молодшу дочку Люсі, яка загинула в аварії, досі живою. Ховає речі в потайнику, забуває про них і потім вважає, що його обікрали. Буквально чіпляється за час — йому дуже важливо мати годинника на руці — але це не допомагає. При цьому переконаний, що з ним усе гаразд, що він усе контролює, і виходить з себе, коли йому кажуть, що це не так.

Для адаптації п’єси Зеллер працював з сером Крістофером ГЕМПТОНОМ — досвідченим сценаристом і режисером. Власне, фільм спирається на два базові компоненти: продуману в деталях, майстерно організовану нелінійну драматургію і блискучі акторські роботи.

Зеллер створює напругу ніби з нічого, винахідливо й ритмічно точно фрагментуючи оповідь. Постійно, але з різних ракурсів і з різними інтонаціями повторюються одні й ті самі сцени й репліки. При цьому персонажі буквально роздвоюються: Енн грають то Колман, то Олівія (цікавий збіг) ВІЛЬЯМС, її чоловіка Пола — іноді Руфус СЬЮЕЛЛ, іноді Марк ҐЕТІСС — актори з різко відмінними темпераментами і зовнішністю. Нестабільність вноситься і в простір: Ентоні не розуміє, куди зникають одні речі та звідки з’являються інші, або взагалі може вийти зі спальні й раптом опинитися в лікарні, де побачити вмираючу Люсі. Зеллер згущує атмосферу дезорієнтації, вносячи в інтимну драму елементи трилера й навіть горору (тут варто згадати також музику італійського експериментатора Людовіко ЕЙНАУДІ). Ризикований хід, що спрацював, утім, вкрай ефективно. По суті, ми бачимо світ очима людини з деменцією, буквально можемо відчути весь її жах і безпорадність.

Для Гопкінса, який, власне, і зробив ім’я на трилерах, ця роль — з найкращих у кар’єрі. Але він грає інакше, в манері, що відрізняється від його зазвичай психологічно нюансованого виконання. Тут — робота жестом, тілом; місцями чиста біомеханіка. Ентоні може бути абсолютно чарівним, влаштувати цілий спектакль з рутинного прийому таблеток, набалакати повен міх про свій танцювальний досвід і тут же вибити непогану чечітку; а може бути злим і сварливим, параноїдальним і безпорадним, плакати як дитя або щиро сміятися. Всі ці стрибки настроїв, гойдалки реакцій Гопкінс передає з пробираючою до мозку кісток переконливістю. Хоча Енн як персонаж не настільки багата емоційно, Олівія Колман в цьому дуеті втримує гідний рівень. Багато моментів вона відіграє мінімумом засобів, іноді виключно очима — приголомшливо виразними.

Задіявши свій драматургічний досвід, довірившись зіркам британського акторства, Зеллер підкорив кінематограф з першої спроби. «Батько» — не тільки про родинну любов; це, в першу чергу, про милосердя як вибір — настільки ж простий, наскільки й нелюдськи важкий.