Мова емалі

У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва триває виставка творів Олексія Коваля

В експозиції «Мова емалі. Діалог з киянами» представлено понад 20 авторських робіт митця, відомого у всьому світі як автора монументальних картин з емалі. Переважна більшість творів виконані в техніці гарячої емалі із серій «Мова символів», «Український портрет», «Місця сили» та «Живий світ».
Головний акцент автор робить на діалозі з суспільством: киянами, видатними українськими митцями декоративного мистецтва, непересічними особистостями, якими пишається Україна. Зокрема, це косівські гончарі XIX століття Іван Баранюк та Олекса Бахматюк та майстриня з розпису тканин Надія Грибань. Їх твори із колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва також можна побачити на виставці.

Олексій Коваль –  художник з власним, філософським розумінням світу працює в техніці гарячої емалі з 2009 року. За цей час він створив понад сто творів, серед яких портрети українських жінок, козаків, українські пейзажі, картини, присвячені різним культурам світу.

Своїми думками про проєкт «Мова емалі. Діалог з киянами», творчі пошуки та джерела натхнення поділився  з «Днем» Олексій Коваль.

– На вашу думку, у чому особливість цього виставкового проєкту?

– Я дуже довго готувався до цієї виставки. Мені хотілося використати можливості саме цього простору – Музею декоративного мистецтва. Я надихаюсь українським етнічним мистецтвом, і мені хотілося зробити такий мікс – виставити декілька робіт в постійній музейній експозиції. Не серед картин, а серед речей побуту, напівсакральних речей, які мають свою мову символів. Хотілось спробувати поєднати їх з мовою символів моїх емалей. І найбільше задоволення від того, як це поєднання відбулося.

– Це поєднання дуже органічне. Старі музейні речі і сучасні емалі склалися в одне ціле, наче пазл. У чому секрет, як гадаєте?

– Секрет в любові. Традиційне мистецтво українців мені не просто рідне, це любов. Не тільки до окремих речей – рушників, килимів, робіт з дерева, яких в музеї дуже багато, а навіть до кожного символу. Я їх вивчаю. 

– Як саме? Відвідуєте музеї?

– Так, але не тільки. Коли щось створюю, я захоплююсь. В мене є невеличка колекція національного одягу, рушників, дідухів та багато інших красивих речей. Під кожну свою роботу я збираю матеріал. Інколи навіть купую окремі речі. Потім можу їх подарувати, але не продаю.

– На виставці є дуже цікаві роботи зі старими фотографіями, зокрема, чоловіка та жінки. Звідки це фото?

– У 2016 році до мене потрапило весільне фото моєї прабабці та прадідуся, якого я раніше не бачив. На основі цієї фотографії я вирішив зробити свою роботу з емалі. Цікаво, що це відбулося через сто років з дня їх весілля. Отже, трапилася випадкова невипадковість. Оскільки прабабуся була з Полтавщини, а прадідусь зі Слобожанщини, я, користуючись мовою орнаментики цих регіонів, створив своє уявне фото.

– Поєднання емалі та фото – це ваша власна ідея, чи запозичена?

– Ідея власна. Після весільного фото я зробив ще серію робіт зі своїми сучасниками. Але нині я вважаю, що ця техніка себе вичерпала.

– Чому, якщо не секрет?

– Річ у тім, що серія виявилася дуже вдалою. В такому разі, я завершую її і не працюю далі. Шукаю щось інше. Якщо ти користуєшся своїм вдалим ходом, це вже трішки ремесло і гонитва за грошима. Якби я хотів багато грошей, я б пішов у банкіри працювати. 

– Враховуючи, що у вашому творі закарбовані постаті ваших рідних – прабабусі та прадідуся, ця робота, мабуть, не продається?

– Чому? Я собі лишаю офорт, один відбиток. Не продавати роботи – це дуже дивна позиція, в яку я мало вірю. Знаєте чому? Якщо художник не буде продавати свої роботи, він буде залежний і буде шукати за рахунок чого жити. Єдине що дає свободу –  жити з продажу картин. А жити, приміром,  замовленням, це вже п’ятдесят на п’ятдесят формується думка. Жити з викладацької діяльності, чи зовсім не з мистецтва, то як казав Мікеланджело: «Час він один». І те, що ти витратив на іншій ниві, ти не витратиш тут. 

– У вас було багато виставок за кордоном, зокрема, в Туреччині, Канаді, куди вас запрошували останнім часом. Як сприймають українське мистецтво в інших країнах?

– Освічена людина знає, що таке Україна і чим вона відрізняється від своїх сусідів. На жаль, не так багато українських образотворчих проєктів здійснюється за кордоном, їх повинно бути набагато більше. Тому, що  мова мистецтва зрозуміла без перекладу і іноземці розуміють, про що ми говоримо. Але великий виставковий проєкт в іншій країні дуже складно зробити без підтримки держави.

– Ви побували більше ніж у 80 країнах світу. Чим, на вашу думку, Україна відрізняється, зокрема, від своїх сусідів?

– Якщо брати наших найближчих сусідів – румунів, поляків, мадярів, то український етнос на відміну від них має дуже широку етнічну палітру. Не можна порівнювати у кого кращий національний одяг, тому що у кожного народу він фантастичний, але у нас він має неймовірний діапазон. Починаючи з Буковини, у бойків, лемків, в сторону Сумщини, Чернігівщини. Такої шаленої різниці в одязі у них немає, як у нас. Це супер цікаво! 

– Чим іще цікавитесь?

– Моє останнє захоплення – це українська графіка. У мене є понад 70 робіт, якими я надихаюсь. Я намагаюсь придбати найкращі твори митців. Про деякі з них я мріяв ще з дитинства. Приміром, ще в дитинстві потрапив на виставку Дерегуса, яка мені дуже припала до душі. Сьогодні ця мрія збулась, у мене є майже всі роботи Дерегуса.

– Всі ваші дитячі мрії здійснилися?

– Є такі речі, про які я навіть і не мріяв, а вони реалізувалися. Наприклад, мандри по світу. Коли навчався в академії, думав, що це майже неможливо. 

«Коли я вперше потрапив до Флоренції, я просто розплакався від краси»

– Що  дали вам подорожі?

– Дуже багато. Ще до того, як я почав працювати з технікою емалі, у мене були якість монументальні замовлення. І мені було цікаво побачити, як це зроблено, наприклад, в Італії або у Франції. Навчаючись в Республіканській художній школі чи академії, ми вивчали мистецтво, користуючись неякісними матеріалами. Пам’ятаю, коли вивчали древній Єгипет, нам показували такі слайди, що це просто жах. Коли я побачив єгипетські древності насправді, це були неймовірні враження. А коли я вперше потрапив до Флоренції, я просто розплакався від краси. Стояв на площі і плакав…

– Ви відомий і успішний художник. Які сьогодні маєте цілі в житті?

– Їх багато. Найголовніша – нести у світ красу і гармонію своїми картинами. Це те саме, як написати оповідання або музику. Треба, щоб твори були світлі, добрі, позитивні. Адже нині буває так, що у художників з’являються депресивні роботи, які вони презентують на виставках. 

По-друге, потрібно втручатись у справи там, де можна щось виправити і допомогти. Треба розмовляти з чиновниками, можновладцями, від яких залежать ці зміни на краще.

– Думаєте, митець може і повинен це робити?

– Так. Приміром, одна з моїх робіт „Зимовий сад“ нагадує про оранжерею, яка була створена архітектором Вікентієм Беретті для київського Ботанічного саду імені академіка Фоміна. Вона побудована висотою 39 метрів, бо найбільша каліфорнійська пальма росте до 38 метрів. І вона в нас там виросла. Я бував в багатьох країнах світу, але ніде не бачив такої краси. Нині нагальна потреба – знайти гроші на реставрацію оранжереї рідкісних рослин. Частину коштів від продажу своєї роботи хочу передати на потреби Ботанічного саду.

Виставка «Мова емалі. Діалог з киянами» триватиме до 31 січня.