Мистецтво видобутку хлорофілових зерен

З огляду на особливості місцевої флори, слово «акаційовий» служить у тім селі універсальним знаком якості, про щоб не йшлося, про дрова чи про мед. Навіть природно-російськомовна Ніна Шаролапова, буваючи тут, любить говорити «акаційовий» в оригіналі. Той самий прикметник пасує й самому Степанкову, твердому, часом непроникно-колючому. У будь-якій ролі — куркуля Бубели, матроса Жухрая чи генерала Ковпака він завжди грав точно те, що вимагалося, але й щось більше. За кожним з його численних кіногероїв — якесь драматичне мовчання. Втім, йому було про що мовчати. У дитинстві втратив прізвище репресованого батька (Волощук), а до материного (Степанко) додалося рятівне «в». Унікальні сюжети: один із Степанкових загинув у бою з німцями як боєць УПА, інший був предком генпрокурора Росії. Мама все життя змінювала адреси, вони не бачились роками. Степанков (народний артист Союзу!) був безпартійним і мало їздив за кордон, бо то зайва увага до анкетних даних. Копію своєї першої «виїзної» анкети зберігав, аби не забути, що там написано. В ті ж роки співав з друзями пісень, за які могли посадити вже на другому куплеті...

— Костю Петровичу, колись був документальний фільм про театр імені Франка, і ваш закадровий голос там звучав сумно. Чому ви пішли звідти?

 — Мене запросив туди мій учитель Амвросій Бучма. Але місця в штаті якийсь час не було, я працював асистентом у театральному інституті. Зрештою, тому й пішов з театру, бо для молоді там не було роботи.

 — А знамениті молодіжні вистави — «Кров’ю серця», «Грані алмаза»?

 — Я грав там, адже ми жили на одній квартирі з Юрою Бобошком, там ті вистави й починалися, туди приходили Прокоша Пасєка, Володя Гончаров. Ті вистави мали успіх. Але все складніше. В театрі були великі актори — Шумський, Гнат Юра, Осмяловська, Нятко, Крушельницький, Мілютенко, Ватуля, Яковченко. Боже мій, які імена! А з іншого боку — колотнеча, падіння смаку, втрата публіки. На це страшно було дивитися. Не один я тоді пішов — Віктор Добровольський, Коля Досенко. Якось я навіть виступив на зборах з тезами: театр не має права зватися іменем Франка через свій хуторянський етнографізм.

 — Але ж «поетичне кіно», куди ви перейшли, виросло з того самого вимушеного етнографізму, осмисленого на іншому рівні.

 — Отож то й є, що на «іншому». З приходом Параджанова на студію імені Довженка в кіно склалася особлива ситуація. А я ж у нього грав ще в «Українській рапсодії», і на зйомки «Тіней...» їздив — просто подивитися. І взагалі, бував на студії частіше, ніж у театрі, де однаково не було роботи. Коли директором студії став Василь Васильович Цвіркунов, він сказав: ти все одно щороку знімаєшся, переходь. І я перейшов, третього вересня 68-го року. Але сцену не полишив. Ми з Льонею Осикою закладали підвалини театру-студії кіноактора, згодом грав у Пацунова в «Золотих воротах», а щойно він запропонував мені роль в «Орфеї та Еврідиці».

 — І все ж ваша стихія — кіно.

 — Бачте... Є актори-заробітчани, є заробітчани думаючі, є актори тільки для елітарного кіно, а я належу до тих, котрі не відмовляються від жодної ролі, анінайменшої — ні-ко-ли! Щоправда, за все життя так і не звик бачити себе на екрані й слухати власний голос. Так і кажу: «Що він там грає, старий дурень?» Хто це чує — сміється, але я не жартую. Ролі свої класифікую так: ті, за які соромно, і ті, за які не дуже соромно.

 — Я вперше побачив вас у фільмі Швачка «Розвідники». Ви грали угорця так переконливо, я навіть думав, що ви угорський актор, аж потім заспокоївся — наш! Хороший був фільм, такий собі український вестерн.

 — Хороший, бо компанія добра: Іван Миколайчук, Олексій Смирнов, Гія Кобахідзе, Льоня Биков. Лесь Филимонович Швачко був трошки консерватор, але цей фільм вони робили з Ігорем Самборським, він молодший і вносив свіжий струмінь. А Биков? У нього все, що стосувалося війни, збуджувало якусь вроджену режисуру. А нашим консультантом був бойовий морський офіцер, прообраз того героя, якого грав Миколайчук. І нам було соромно робити якусь туфту.

 — Те, як ви з друзями співали на зйомках, стало легендою...

 — Ось Ігор Мамушев, поет і композитор, хоче записати, як ми співаємо — Ада (Роговцева — дружина К. Степанкова — ред.), Катя, Костя і я. Смішно, але я не вмію вивчити тих пісень, що він мені дав. Колись, у «Капітані Крокусі» за мене співав Женя Паперний. Але співати — люблю! З Іваном ми співали у кожній картині. Особливо добре виходило десь на чужині, у Прибалтиці, приміром, де знімалися «Розвідники», або в Киргизії. Ото зачинимось, по чарці вріжемо й співаємо. У «Комісарах» співали всі, Мащенкові сподобалось, ми потім самі й озвучували той фільм. Співали просто, як Бог на душу покладе.

 — У Мольєра є репліка: «Який чорт поніс його на ту галеру?»

 — Народився у Печеськах на Хмельниччині, потім де тільки не жив, маму багато носило світом. Вона вмерла в оцій самій хаті. Коли переїхали до Умані, я жив у Михайла Вікторовича Стефанського. У нього був син Льоня. Ось у мене ліворуч на грудях витатуйовано «Л», а у нього було «К». Ми були як брати. Його вже нема на світі. Це був голод 47-го року, тому всі мої однокласники пішли вчитися «поближче до харчів». Я пішов до Уманського сільгоспінституту. Якби довчився, робив би вам кабачкову ікру. Мій однокурсник Міщенко, приміром, прославився чудовим плодоягідним шмурдяком, те вино так і звалось на Вінниччині — міщенківське.

 У сільгоспінституті я завідував культмасовою роботою, робив театралізовані дні народження улюбленим педагогам. Приміром, був такий колоритний професор-ботанік Іван Степанович Руденко. Це були часи боротьби з генетикою. Руденко ходив отримувати зарплатню з авоською. Клав гроші до авоськи й обгортав лопухами, щоб злодії думали, ніби йде собі дідок і несе коблики (тобто, піскарі).

 Мій однокурсник Володя Бабенко був фронтовик, капітан, без ноги. Ми з ним дуже любили лекції з аналітики — там треба було добувати зерна хлорофілу з листя за допомогою стоградусного спирту. Ця операція вимагала великої спритності, а на курсі майже самі дівчата, вони цього робити не вміли, а залік же не поставлять, якщо хлорофілу не добудеш. І ми з Бабенком допомагали отримати залік усім нашим дівчатам, а за плату брали з них лабораторний спирт. Чимало набиралося, адже дівчат було шістдесят душ! А ми потім спирт міняли на інші лабораторні продукти — буряки, картоплю...

Якось в Умані гастролювали франківці. Я запросив їх до нас, ми дали їм концерт, вони — концерт у відповідь. Це було, між іншим, в оранжереї. Там же сіли за столи. На столах делікатеси — печені буряки, сорок восьмий рік! Директор інституту сидів окремо з Бучмою. Кличуть мене, Бучма каже: «Я наступного року набираю курс, приїжджай».— «Так директор же не пустить!» А директор: «Одпущу-ну, який з тебе агроном?» Я думав, воно під чаркою сказано, забудеться. Але за рік прийшов від Бучми виклик, я поїхав до Києва, а решту ви знаєте...