Мирні руки, які пам’ятають війну

У київській галереї «36» проходить виставка Бориса Єгіазаряна Андрій КУРКОВ  Борис Єгіазарян навчив мою однорічну доньку розмахувати руками. Руки допомагають йому не лише говорити. Борис — художник. Він здобував освіту «транзитом»: почав у ленінградській Мухінці, продовжив у Єреванському, а закінчив 1986 року в Київському худінституті. Він сумує за своєю Вірменією, але Київ тримає його міцно. Не лише дружиною та дочкою, а й своєю, як вважає Борис, вимогливістю. Київ, на його думку, змушує художника серйозніше працювати. А Бориса вчить іще й терпінню: як художник «кавказької національності» він постійно доводить своє право на Київ безцеремонній столичній міліції. Він навіть сміття виносить, заздалегідь поклавши до кишені паспорт; адже вже не раз бувало — виходив із дому в капцях купити сигарет у найближчому кіоску, а опинявся у райвідділі міліції. Доводилося телефонувати додому, пояснювати дружині та доньці, що його знову «взяли». Іра вже давно знає, як діяти у такій ситуації: бере чоловіків паспорт і йде його виручати. Їй трохи соромно: коли Єгіазаряни жили у Вірменії, Іру, як особу «європейської національності», ніколи на вулицях не затримували й до кутузки не замикали.

Борису ж спілкування «з органами» не в дивину. 1988 року, коли тільки почався Карабахський рух, який досить швидко став національно-визвольним, він відклав у бік пензлі й зайнявся політикою, а потім і війною. У той час майбутній розпад Союзу вже відчувався, проте ніхто не знав, скількох людських життів він коштуватиме. Сподівалися на краще, готуючись до гіршого.

Комітет «Карабах» складався з дванадцяти найавторитетніших вірменських інтелігентів, доречно сказати, апостолів духу. Постійно відчуваючи за спиною дихання КДБ, вони «продублювали» комітет, який повинен був узяти на себе політичну роботу, коли заарештують членів першого складу. Взяли усіх разом, і Бориса у тому числі, на нічних, здавалося б, глибоко законспірованих зборах. «Апостолів» на півроку заточили до московської «Матросской Тишины». «Дублерів» залишили в Єревані — не всю ж творчу інтелігенцію тримати у московських в’язницях. Поводилися з Борисом земляки-тюремники жорстко, та шанобливо: «Роздягніться догола!», «Станьте обличчям до стіни!». Він не забув ні принизливих обшуків, ні допитів.

Після «політики» прийшов час війни, і Борис став командиром Апаранського загону, який захищав протягом кількох місяців гірські вірменські села, оточені легендарною, хоча вже й деморалізованою Радянською Армією.

А в цей час згоріла в Єревані його квартира-майстерня, і в ній — п’ятнадцять років роботи. Вогонь злизав спадщину «раннього» Єгіазаряна, позбавивши нинішніх і майбутніх критиків можливості порівнювати різні періоди його творчості. За нечисленними роботами, що збереглися у приватних колекціях, можна впевнено сказати одне: в політику і війну Борис входив художником «драматичним». Не лише тому, що закінчував відділення сценографії і встиг оформити в Єревані виставу «Нові пригоди Буратіно». У його довоєнному живописі був надрив, крик, поетична, можливо, трохи картинна драма. Коли ж у 1990 році Борис покинув політику і війну й повернувся до творчості, на зміну йому — і в політику, і в ту ж саму війну прийшли професіонали. А Борис раптом усвідомив, що за три роки стрілянини, напруження, переживань за свою країну він душевно очистився. Це збагнене ним світло миру й любові тепер випромінюють його роботи.